Повернутися в «Городок»

Років двадцять тому Росія розпочала розставатися зі своїм минулим не те що сміючись, як заповідав основоположник марксизму, а підсміюючись. Процес розставання затягнувся на роки. Сміх став прибутковим товаром. Деякі гумористи працювали за сумісництвом володарями дум. Михайло Задорнов навіть отримав квартиру в одному будинку з Єльциним. І це аж ніяк не випадковість. Мандат професійного сміхуна розчиняв будь-які двері як у першій, так і в другій реальності.

Коли петросянізація ефіру досягла точки кипіння, вибухнула концептуальна криза. З одного боку, метри калібру Хазанова і Жванецького озброїлися в тому ж ефірі на печерний гумор. З другого — підпирала молодь у форматі «Камеді Клаб». Потім криза якось розсмокталася. Володіння Петросяна і Регіни Дубовицької з її вічним «Аншлагом» дещо скоротилися, але вижили.

Учорашніх реформаторів від «Камеді Клаб», що поставили сатиру й гумор на потік, вже не відрізниш за градусом вульгарності від Петросяна з Дубовицькою. І лише одна програма «Городок», що складалася з Іллі Олейникова та Юрія Стоянова, протягом дев’ятнадцяти років якимось незбагненним чином примудрялася не знижувати планку.

З Олейниковим сталося те, що завжди стається в Росії. Лише після смерті всі гуртом заговорили про його талант, людський і професійний, а саме йому, як мені здається, так гостро бракувало такого визнання за життя.

У випадку з Іллею за образом веселуна, балакуна, жартівника відчувався глибокий другий план. Багаторічний дует — майже неможлива річ. Особливо коли твій партнер — Юрій Стоянов, блискучий артист з необмеженими можливостями. Проте їхній альянс був ідеальним. Ніхто не тягнув на себе ковдру. То був союз рівних, тих, що відчувають гарну репризу, як то кажуть, пупом. Крізь нескінченні маски проступав характер — спокійніший у Стоянова, тривожніший в Олейникова. Його драма — як я тепер розумію, намагаючись осмислити подію, — крилася у проваллі між видимим і сущим. Вважаю, що особистість Іллі, який що б то не було мав викликати сміх, набагато глибша, ніж його публічне амплуа.

Йому все давалося нелегко. Широку популярність Олейников здобув у віці 46 років, коли 1993-го стартував «Городок». Він, як Путін, працював рабом на галерах. 300 випусків щотижневої передачі, яка за визначенням мала бути дуже кумедною, — непосильна ноша. Але Олейников, ніби передбачаючи ранню смерть, поспішав жити. Він писав чудову прозу. Він складав пісні, на рідкість змістовні для шансону. Він знімався в кіно, примудряючись залишатися харизматичним і привабливим навіть в безглуздому «Мексиканському вояжі Степановича». Він грав у театрі і поставив власний мюзикл «Пророк» своїм коштом. Та головне не в цьому.

У Олейникова завжди за зовнішньою іронічністю проступала серйозність і ґрунтовність великої і тому такої, що завше сумнівається в собі, людини.

Коли відходить у вічність особистість, що краще від інших виразила свій час, разом з нею відходить і сам час. Так було з Аркадієм Райкіним. На початку 80-х його «дістали» погані стосунки з партійними бонзами Ленінграда. Аркадій Ісакович вирішив звернутися з листом до «дорогого Леоніда Ілліча», в якому він просив допомогти йому разом з театром переїхати до Москви. Генсек задовольнив прохання видатного артиста, але минав 1982-й. Помер Брежнєв. Райкін прожив ще п’ять років, але на сцену вже майже не виходив. За Райкіним і нині можна вивчати епоху застою. Епоха фіксується в обличчях. А облич — хоч у Райкіна, хоч в Олейникова — безліч. З них можна скласти не однин «городок». Кожен з нас може впізнати себе в його мешканцях.

Олейников не був розвінчувачем основ. Його сміх не став опозиційним актом, як колись у Жванецького. Він хотів жити в теплому милому «городку», про який у заставці до програми так солодко співає Анжеліка Варум, та не вдавалося.

За його героями майбутні дослідники зможуть вивчати путінську епоху, жорстку й абсурдну. Та тільки епоха, здається, минає. Вона погрузла в скандалах, розпадається, тріщить по швах.

Юрій Стоянов, не в змозі стримати сліз, розповідає: летів з Одеси, і не було жодної, буквально жодної зустрічної людини, від таксиста до митника, яка б не висловила свого співчуття у зв’язку зі смертю Іллі. Не кожен народний артист може похвалитися такою народною любов’ю. Щось таке важливе зумів він сказати про всіх нас, що ще не скоро забудеться.

gazeta.ru, 14.11.2012 р.