Поза смертю

Виходець з артистичної родини (батько — режисер, мати — акторка), Міхаель Ханеке закінчив Віденський університет, де вивчав філософію, психологію і театр, що позначилося пізніше на його режисерських роботах. Його повнометражний дебют «Сьомий континент» було відзначено призом Ернеста Астарії на фестивалі в Локарно. Стрічки «Відеоплівки Бені» (1992) і особливо «Забавні ігри» (1997) приголомшували сценами насильства, проте нагород не завоювали. Серйозний успіх прийшов 2001 року, коли «Піаністка» за однойменним романом Ельфріди Елінек принесла режисерові Гран-прі жюрі на Канському фестивалі. Там же, в Канах, 2009 року історична сага «Біла стрічка» про походження фашизму здобула найвище визнання — «Золоту пальмову гілку». Через три роки Ханеке отримав «Гілку» за «Любов»: вибороти цю винагороду двічі вдавалося дуже небагатьом кінематографістам і жодному — в настільки короткий термін.

Історія в «Любові» проста. Вчителі музики Жорж (Жан-Луї Трентіньян) та Анна (Емануель Ріва) прожили разом все життя. Зараз їм за вісімдесят. Анна захворює, її розбиває прогресуючий параліч. Жорж намагається найняти доглядальниць, але розуміє, що від них Ганна не може отримати і малої дещиці щирої участі. Покинувши викладання, він цілковито присвячує себе турботам про дружину, яку не може відправити до лікарні або в будинок для літніх людей, на чому наполягає їхня доросла дочка (Ізабель Юппер), котра час від часу відвідує батьків.

На перший погляд — звичайна родинна драма. Ханеке знаходить незабутній (так і хочеться написати — єдино вірний) спосіб розповісти цю історію.

Авторська оптика доволі прозора. Жодних двозначностей або опосередковань на кшталт закадрової музики, швидкісного монтажу, мелодраматизму, флешбеків, акторського надриву. В ранніх фільмах такий погляд виливався у граничну жорстокісь. Ханеке не відводить об’єктив від найстрашніших сцен, при цьому послідовно уникаючи екранних «атракціонів» — показує насильство за допомогою точно прорахованих реакцій героїв, звуку, завдяки чому подібні епізоди не стають менш моторошними: режисер послідовно і вправно руйнує стереотипи, закладені в свідомості глядача домінуючою культурою передбачених фіналів. Естетика шоку переважала в його «трилогії замерзання» («Сьомий континент» — «Відеоплівки Бені» — «71 фрагмент хронології випадку») і досягла апогею в «Забавних іграх», які серйозно перелякали канську публіку.

В цілому, Ханеке працює з Уявним глядача з витонченістю й умінням, яких європейське кіно не бачило з часів Бунюеля. Він називає свій підхід «антипсихологічним» з повним правом: герої та їхні реакції ніколи цілковито не заповнюють смислове поле фільму, в драматургії і в основних характерах завжди залишаються виважені зяяння і недомовленості, котрі не піддаються однозначній інтерпретації. Тій самій меті слугує візуальне відчуження: камера у всіх його фільмах максимально статична, переважають великі й середні плани, другорядні епізоди можуть тривати навмисно довго. На думку автора, це «прогалини, що змушують глядача привносити у фільм власні думки й відчуття». Розрахунок спрацьовує: такого роду лакуни і ритмічні порушення виступають щонайпотужнішими стимуляторами глядацької свідомості.

Все це стосується і «Любові». Вона впізнається за стилістикою і в той же час радикально відрізняється від того, що режисер знімав раніше. Як і більшість його попередніх фільмів, це камерна драма: практично вся дія триває в помешканні Анни і Жоржа. З просторів, які створює Ханеке, зазвичай немає виходу — ні сюжетного, ні метафізичного. У замкнених інтер’єрах набагато зручніше досліджувати людську природу, проте предмет дослідження цього разу незвичайний. Чекаєш звично жорстокого завершення — але автор геніально порушує навіть власні правила.

Це йому не вдалося б зробити без Трентіньяна та Ріва. Ханеке повернув їх із професійного небуття. Трентіньян, що прославився після ролі в «Чоловіку та жінці» Клода Лелуша (1966), не знімався останні 10 років після загибелі дочки. Ріва назавжди увійшла до історії кінематографу ще 1959 року, зігравши в шедеврі Алена Рене «Хіросіма, кохання моє», але з того часу жодної якої-небудь значної ролі у неї не було. Вони обоє цілком відповідають завданням фільму: грають скупо і стримано, фізіологічно точно — кожен жест, кожна інтонація доведені до повної природності, яка властива лише дітям, тваринам і великим акторам.

Як зазначив французький філософ Ален Бадью, кохання — це конструювання істини. Ханеке, не припиняючи залишатися відчуженим, холоднуватим аналітиком, показує довге і болісне наближення Жоржа і Анни до їхньої істини — істини Двох; проте момент, коли вони досягають її, знаходиться за межами будь-якої обумовленості — в тому числі поза досяжністю маятника життя і смерті. Любов, що рухає сонце і світила.

Автор висловлює подяку кінотеатру «Київ» за допомогу в підготовці рецензії.

P.S. Російська компанія «Інше кіно», що відповідає за прокат «Любові» в Україні, демонструє фільм на маленьких екранах з відеопроектора, при цьому в Москві він іде як мінімум в двох десятках кінотеатрів на великих екранах із нормальною якістю звуку і зображення. Нічим, окрім як неповагою до українських глядачів, це пояснити не можна. Втім, «Любов» слід дивитися в будь-якому разі.