Президент Лялькандії

Адже пришли на ювілей головного режисера театру Сергія Єфремова. Зі сцени актор заспокоїв публіку й винуватця урочистостей, розшифрувавши абревіатуру: «Национальный Академический Театр Отчизны», тобто НАТО. Таким захоче бути будь-який театральний колектив України. Міський театр ляльок давно залучає дитяче покоління до мистецтва.

На вечорі вшанування «тричі» першого у своїй справі Сергія Єфремова на сцені красувалися дві цифри — «70» і «50». Сімдесят років життя, п’ятдесят із яких віддані театру ляльок... Просто золоте весілля. З ким тільки цілуватися під дружні вигуки «гірко!» Сергію Єфремову? Наприклад, із театральною ляльковою ширмою (їй майстер вірний багато років). А першість ювіляра, без сумніву, унікальна — перший український професійний режисер лялькового театру, перший народний артист України серед лялькарів і перший президент УНІМА (Міжнародний союз діячів театрів ляльок, який існує з 1929 року).

Ювілейний вечір Сергія Єфремова зібрав дружне лялькове братство. Його поздоровляли не лише колеги та його студенти лялькового факультету Київського театрального університету, але і представники театрів Донецька, Хмельницького, Одеси, Дніпропетровська. Було весело і по-родинному тепло. Вірна супутниця життя Єфремова, одна з кращих актрис української лялькової школи Елеонора Смирнова вийшла на сцену в пухнастих домашніх капцях і так і лишилася в них до кінця вечора...

Ювіляр, приймаючи поздоровлення, згадував і розповідав про свій «ляльковий» шлях, який виявився за своїми видатками схожий на шахтарську працю. Єфремов продемонстрував свої знамениті концертні номери з ляльковими їжачками, псом, диригентом... А ще згадував Сергій Іванович про найулюбленішу іграшку і з чого театр розпочався у його житті:

— Якщо говорити про ляльок, то я їх любив з тієї миті, як пам’ятаю себе. Так, з улюбленим ганчір’яним зайцем не розлучався — спав із ним, тягав із собою всюди, доки не затягав настільки, що мама вирішила: подальше життя зайця не відповідає жодним гігієнічним нормам — і спалила його залишки в пічці. Для мене це стало трагедією... Лише згодом з’являлися нові лялькові улюбленці. По війні наша сім’я з Ташкента переїхала до Чернівців. Дитинство я провів у цьому гарному буковинському місті. Разом зі своїм небожем влаштовував лялькові вистави (він мав багато красивих ляльок, ми їх потрошили, надівали на руки і робили вистави за імпровізованими ширмами на стільцях). Я вигадував історії, створював сценки. Якось мама подарувала мені настільний картонний ляльковий театр, де була «Казка про рибака і рибку». Я сам склеїв лаштунки, завісу, фігурки рухалися під час дії, я все це запускав, ставив із боків дві свічки і грав. Та одного разу сталася мініпожежа (згоріли лаштунки й завіса), і мама заборонила гратися зі свічками... Без мого театру було сумно, і я почав фантазувати, робив нові декорації, вирізав фігурки, продовжуючи грати. Певно, вже тоді я хотів досягнути того враження, яке вразило мене, коли в Ташкенті в шість років уперше побачив лялькову виставу. Я був приголомшений, їжачок не лише йшов самостійно, але ще й відкривав ротик, розмовляючи! Це було відкриттям: ляльки можуть поводитися як живі. У нас у Чернівцях був кінотеатр, в якому я пропадав, брав участь у конкурсах, і керівниця, бачачи мою активність, запропонувала займатися в дитячому ляльковому театрі. Повела в мансарду і показала ляльки, страшенно примітивні, як я зараз розумію, але побачивши їх, я закохався назавжди. Адже це були справжні театральні ляльки, вони рухалися, ними можна було робити справжні дива. Спершу я брав участь у виставах як артист, а потім став допомагати реквізит робити. А якось, коли не змогли прийти гуртківці, ми вдвох із керівницею гуртка зіграли цілу виставу. Я вирішив, що стану справжнім лялькарем.

— Ви вирішили піти навчатися?

— Тоді жоден учбовий заклад у колишньому СРСР професійно не готував лялькарів, та й у світі лише у Празькій академії був факультет театру ляльок. Я вирішив освоїти драматичний театр, а потім працювати в ляльковому. Вступив до культпросвітучилища, закінчив його з відзнакою та вирішив вступати на режисуру. Поїхав до Києва з рекомендаційним листом комісії з відбору талановитої молоді, але на першому іспиті провалився. Ображений поїхав додому...

— Відмовилися від своєї мрії?

— Навпаки — розгорнув бурхливу діяльність, писав у лялькові театри, просив узяти мене учнем. Відгукнувся директор Львівського театру, і я 1956 року поїхав туди працювати. Добре виявив себе як актор, але думка про режисуру мене не полишала. Вирішив вступати цього разу до Харківського інституту. Потрапив у чудові умови, де підтримали моє прагнення до лялькового театру. На практику їздив до Москви до знаменитого Сергія Образцова. Моїми педагогами були учні Таїрова, Меєрхольда, Курбаса, які розповідали про цих майстрів театру. Вчитися було цікаво. У мене з’явилися і режисерські уривки, та у якусь мить я злякався: раптом мене навчать лише драматичного, а лялькове мистецтво так і не освою? І я твердо вирішив: працюватиму тільки в ляльковому театрі, і свого слова дотримуюся вже п’ять десятиліть.

— Вам довелося спілкуватися з безліччю лялькових персонажів, а той ганчір’яний заєць залишився все ж найулюбленішим?

— Звісно, досі пам’ятаю його, у мене фотографія збереглася: стою з ним у руках. Цей простенький зайчик, сам не відаючи того, благословив мене у путь до прекрасної лялькової країни, якій я присвятив життя.