Про мистецтво підкорювати вершини

Що треба, щоби слов’янська країна, у якій німецька мова ніколи не була  поширеною, стала східноєвропейським центром пропаганди творчості Вагнера, виконувала найскладніші його твори мовою оригіналу і виховала цілу плеяду власних вагнерівських виконавців? Потрібна була така людина, як генеральний директор Софійського театру опери та балету академік Пламен Карталов. Хоча ми справедливо вважаємо, що театр, а особливо театр музичний є мистецтвом колективним, однак усе починається з волі, енергії, високого професіоналізму неповторної творчої особистості.

Згадаємо унікальну постать Сергія Дягілєва, творця відомих Російських сезонів у Парижі, який зробив не лише балет, а й всю російську музично-театральну культуру надбанням Європи і цілого світу. Але той самий Дягілєв досить швидко зрозумів свою об’єднуючу місію, необхідність враховувати загальноєвропейські цінності і підтримувати всі новаторські починання в галузі балетного, театрального і музичного мистецтва. В його трупі відбувалися гучні прем’єри не лише балетів Стравинського і Прокоф’єва, а й Дебюссі, Равеля, Саті, Пуленека, Мійо. Відомо також, що Дягілєв був полум’яним прихильником Вагнера і розумів революційне значення його ідей і творчих надбань.

НОВАТОРСЬКІ ПОЧИНАННЯ

Пламен Карталов розпочинав із захоплення операми болгарських композиторів, які став досліджувати як музикознавець і які бажав втілити на оперній сцені, коли отримав фах оперного режисера.  Для здійснення цього та інших своїх бажань він спочатку організував власну камерну оперну трупу, а зі здобуттям досвіду почав плідну працю в різних театрах Болгарії і згодом очолив провідний оперний колектив, столичний театр у Софії. Ставить він оперні вистави і за межами Болгарії. Так, на сцені Большого театру Республіки Білорусь у Мінську мені довелося бачити його постановку «Пікової дами» П.Чайковського. Зміг він також познайомити мінчан з однією з вагнерівських вистав свого театру. В програмі щорічного Різдвяного форуму був показаний софійський «Зігфрид», третя частина грандіозного вагнерівського циклу, тетралогії «Перстень нібелунга». На здійснення постановки всієї тетралогії в Софійській опері пішло чотири сезони, починаючи з 2000 року. Надзвичайно показовим було і те, що  виконавцями складних вокальних партій стали виключно болгарські співаки.

Успішне подолання однієї з вершин вагнерівської спадщини (зазначу, що тетралогія ніколи не ставилася в Україні, за виключенням періоду існування польського театру у Львові, якій мав розгалужений вагнерівський репертуар), надихнуло керівника театру на подальше розширення вагнерівського проєкту. Таким чином на афіші Софійської опери з’явилися ще дві вистави — «Тристан та Ізольда» і «Парсифаль». Саме ці дві назви склали програму цьогорічного VII Вагнерівського фестивалю, який з успіхом відбувся в липні місяці в столиці Болгарії. Яким же шляхом театру і його керівникові вдалося реалізувати таке грандіозне завдання і привернути увагу до своїх вистав світової громадськості? На Вагнера в Софію сьогодні приїздять представники всіх вагнерівських товариств, яких існує у світі вже більш ніж півтори сотні. Театр показував свого «Перстня нібелунга» під час гастролей у Москві, а також у одному з німецьких міст. А виховати цілу плеяду болгарських вагнерівських співаків вдалося завдяки співпраці з видатним німецьким музикантом з великим досвідом, концертмейстером і вокальним  педагогом Ріхардом Трімборном.  До останніх днів свого життя Трімборн був душею софійського вагнерівського проекту і  спільником Пламена Карталова. На афішах він значиться як автор музичної підготовки. Так, на його роботу зі співаками над партіями в «Парсифалі» пішов цілий рік.

ОРКЕСТР — КОМЕНТАТОР

У всіх творах Вагнера, а в тетралогії і операх останнього періоду тим паче виключну роль поруч зі співаками грає оркестр. Він виконує тут різні функції: коментатора, відтворювача атмосфери дії і підтексту сценічних ситуації, резонатора емоційних станів героїв, а також фактора, який забезпечує безперервність розгортання музично-сценічних подій. Над тетралогією працював німецький диригент Еріх Вехтер, який згодом став постійним співробітником театру. Музичним керівником «Тристана та Ізольди» і «Парсифалю» був запрошений ще один диригент з Німеччини Костянтин Трінкс (нар. 1975). Під його орудою софійський оперний оркестр показав себе як колектив найвищого творчого рівня, який блискуче засвоїв і відтворив вагнерівську стилістику. Звичайно, далася взнаки систематичність звернення до найскладніших творів Вагнера. Адже, починаючи з 2000 року, протягом наступних семи сезонів нова вагнерівська вистава з’являлася на афішах театру щорічно.  А після цього так само щорічно тут відбуваються вагнерівські фестивалі, які об’єднують місцеву та інтернаціональну публіку. 

Чимало цікавих режисерських знахідок запропонував у своїх інтерпретаціях «Тристана та Ізольди» та «Парсифаля» Пламен Карталов.  Досконало звучить в обох виставах і активно включений у дію хор (хормейстер Віолета Димітрова). Так, у «Тристані та Ізольді» хор бере участь лише у першій дії і за авторською ремаркою є невидимим. Однак режисер робить короткі хорові  втручання більш наочними і експресивними.  З глибокої щілини посеред сцени кожен раз з’являються, немов примари, лише голови хористів, освітлені таємничим світлом.  У тій же виставі режисер додає крім Пролога-пантоміми, у якому стисло відтворені події передісторії героїв, ще  одну не передбачену лібрето подробицю, яка  важлива для розуміння подальших ситуацій. За Ізольдою з самого початку таємно стежить зрадник Мелот (Веселін Міхайлов). У самому творі постать цього фальшивого друга і суперника Тристана рельєфно не окреслена і виглядає прохідною, хоча в сюжетному план саме  його зрада приводить до трагічної розв’язки. Режисер вдало запропонував асоціацію з «Паяцами» і зробив Мелота чимось схожим на персонажа опери Р.  Леонкавалло, заздрісного і підступного Тоніо з його фізичними вадами і зазіханням на прихильність красуні Недди.

Вдало використані,особливо у другій дії сучасні технічні засоби. Так, знаменитий любовний дует, якій триває більше сорока хвилин і складається з трьох розгорнутих епізодів, проходить у фантастичній атмосфері  таємничої ночі (декорації Міодрага Табачки, костюми ЛеоКулаша). Дует переключає із зовнішнього розвитку подій у особливий часо-простір, у якому зливаються минуле, теперішнє і позачасове. Метафора фантастичного розгойдування на хвилях такого стану реалізована у виставі через використання сучасних мультимедійних засобів (мультимедійний дизайнер Георгій Христоф). Широкі музичні хвилі підносять героїв над землею. У відповідності з музикою відбувається  серед таємничого нічного лісу їхній дивовижний «політ уві сні і наяву».

У третій дії центральною деталлю оформлення стає піднятий над планшетом сцени острівець, на якому лежить тяжко поранений, майже непритомний Тристан. Щоб передати у виразній сценічній метафорі межовий стан героя між життям і смертю, режисер перетворює образ пастуха, якому Курвенал доручив стежити за морським простором і чекати появи на горизонті корабля, на фантастичного перевізника померлих душ Харона. Човен з перевізником весь час повільно кружляє навкруги, то зникає, то з’являється знову.

У обох виставах провідні партії виконували болгарські співаки Мартін Ілієв-Тристан та КостадинАндреєв — Парсифаль, справжні вагнерівські героїчні тенори з виразними міцним  голосами. Виразними і у вокальному, і сценічному плані були центральні жіночі образи: Ізольда Радостани Ніколаєвої і Кундрі у виконанні Гергани Русєкової. Надзвичайно складний образ Кундрі виступає у творі у двох іпостасях: дикунки з дивними реакціями, яка час від часу з’являється серед рицарів Святого Граалю, і звабливої красуні, підвладної чарівнику Клінгзору. Важливим персонажем, доля якого залежить від змужніння Парсифаля, його здатності протистояти інтригам Клінгзора і виконати місію Спасителя загубленої святині і всього рицарського загалу, є  тут Амфортас. У прекрасному виконанні перспективного молодого співака Атанаса Младєнова цей образ вийшов зворушливим і психологічно переконливим. Його герой є ще юним, не обтяженим великим життєвим досвідом. Амфоротасу важко нести тягар відповідальності, пов’язаної з його місією священного служіння, бо він відчуває моральну  провину від втраченої чистоти.

СТРІЛИ-ПРОМЕНІ

Надзвичайно виразно вирішений у виставі епізод символічного явлення Святого Граалю під час літургії освячення хліба і вина. Навколо  ритуального кола, яке виникає в центрі сцени, з постатей рицарів формується візерунок, схожий на пелюстки білої квітки. Над нею, мов дивовижний намет,  переплітаються високі стріли-промені. Ця красива композиція набуває метафоричного значення і складає кульмінаційний пункт всього обряду.

Сценографи Нуман та Івана Йонке дотепно передали у першій та третій діях атмосферу чарівного лісу за допомогою розкритої у висоту сцени і вузьких полотнищ тканини, які звисають з колосників ніби вільно розташовані, розхитані вітром стволи дерев. Барви в лісових епізодах приглушені. В картинах, пов’язаних з літургією Святого Грааля,  навпаки, створюється піднесений настрій, чому сприяє білий колір костюмів численного хору (автор костюмів Станка Вауда) і композиційно виважений малюнок мізансцен.

Вагнерівський фестиваль, який уже всьоме відбувається у стінах Софійської опери, має цікаве продовження в унікальному болгарському гірському ландшафті. Музика Вагнера і персонажі його тетралогії супроводжують театралізований туристичний маршрут у горах Магори. Пламен Карталов відібрав сім різних фрагментів з «Персня нібелунга», які виконуються з використанням яскравих спецефектів у різних точках гірської печери одночасно з пересуванням по цьому шляху  групи туристів.  Таким чином створюється унікальна можливість сприйняти у природному середовищі міфологічні мотиви і мальовничий колорит тетралогії.