Про самітника і духошукача Григора Тютюнника

      «Місяцю, Місяцю», роман про Григора Тютюнника, у творчому доробку Степана Процюка хронологічно замикає собою шерег психо-біографічних романів про знакових українських письменників, зокрема про Франка, Тесленка, Винниченка, Стефаника, в яких кожен постає живим втіленням духу часу.

Якщо говорити про роман «Місяцю, місяцю», то це роман про життя українського письменника в добу пізнього тоталітаризму 70-80-х років СРСР, лауреата Шевченківської премії, який, як відомо, покінчив життя самогубством. І саме цей факт, як на мене, найбільше стримує людину, автора зокрема,  братися за таку екзистенційно важку тему, де єдиним виходом зі зашморгу обставин, суспільних, особистих, мистецьких, став зашморг реальний.

            Стримує, бо постане питання зіткнення не лише зі жаским фактом суїциду, а й власним страхом –  що з цим робити, як з цим бути? Звична захисна реакція – це мовчання, уникнення і табуювання, як на рівні побутовому, так і на рівні культурному, зокрема літературному, яке, однак, аж ніяк не є ані терапевтичним, ані психоедукаційним.

І саме та внутрішня сила духу, яка властива письму Степана Процюка, дозволила не просто торкнутися великої травми, а й спробувати її опрацювати на рівні художнього тексту, розділити душевний біль Григора, бути з ним від дитинства і до кончини, радіти його письменницьким успіхам і  розділяти його «невдачі» через заздрість і вислужництво інших перед радянською системою, через внутрішній нонконформізм Григора, свідчити  його талант, даючи голос Тютюнникові почути себе, хоч і з уже тексту іншого автора.

Тому велика подяка сучасному письменнику за відвагу і за живий портрет Григора, який ніяк не вписувався ні в тоталітарну систему, ні не вписується в сучасні тенденції комерційного успіху. Доля Григора була, на жаль, не успішною за сучасними мірками, але біль душі і спроби впоратися з ним –  позачасові, комусь вдається, а комусь – ні. Григору не вдалося… І на питання, чому не вдалося, читач зможе знайти відповідь на сторінках роману «Місяцю, місяцю». Важке дитинство, свідок Голодомору, родинний біль репресованого (йдеться про батька Михайла), відчуття богозакинутости, біль батьковтрати, передчасний відхід брата, алкоголь, цензура, «невіра – недовіра – незвіра» – надто багато болю, і надто мало протекторнних механізмів у тоталітарній державі, що, очевидно, посилило розпач і відчуття безвиході Григора.

Чого хотіло Його серце? «Будь чесним перед собою, Грицю! – апелює автор. – Він… він хоче читачів по цілому Союзу! Він хоче цікавих романтичних годин, а не чаркувань з амбітними, хитруватими дядьками, яким треба не ручки в руки, а плуга! Він втомився бути душею товариств, цілувати жінкам руки й театрально позувати до світлин! Це спершу було цікаво, захопливо… а потім його несамовите серце хотіло більшого, іншого, кращого … Він – одинокий подорожній, що не витримав байдужості й неприязні, відчуваючи її занадто тонко». Бо як пояснить Степан Процюк, письменник – то самітник і духошукач. «Наскільки зростає його талант, настільки зростає і внутрішня самотність».

Може скластися враження, що роман надто похмурий і депресивний, втім, це лише частина правди. Роман дійсно емоційно важкий. Водночас Степану  Процюку вдається побудувати оповідь про життя Григора Тютюнника так, що читач, стає свідком людиноцентричності і людяности автора, того світла, яке так контрастувало на тлі задушливої атмосфери «великої відлиги». «Григір завжди різними способами пише про людину! Більше його нічого не цікавить! А його заганяють у стійло… Його бідні, покривджені життям хлопчики і дівчатка, його дівчата і парубки, у яких Григір бачить перш за все поневажених людей, у яких червоний товариш Хтось постійно топчеться на серці, а не селян, колгоспників, мешканців певної території, мусять жити в його новелах».

У романі сюжетна лінія долі Григора Тютюнника розгортається паралельно до долі Валентина Мороза, українського історика, дисидента і політв’язня. Задум такого зіставлення, як на мене, в тому, щоб показати життя Людини за радянського тоталітаризму. Хтось покінчить життям, як Григір, хтось почне співпрацювати з системою як Дмитро Іващенко, хтось стане політв’язнем як Валентин Мороз, який «став безстрашним піонером безкомпромісності в час суцільних пристосувань і компромісів, які виникли в УРСР унаслідок негативної селекції українців, коли всі найсміливіші та найчесніші гинули впродовж ХХ ст.».

Радянська система напрацювала цілий механізм знелюднення людини, від тоталітарної ідеології починаючи і тоталітарною практикою закінчуючи. І тяглість цієї системи С. Процюк покаже одним вдалим абзацазом-порівнянням, згадавши Миколу Зерова, якого розстріляли в 1937 році – і смерть Григора наприкінці 80-х рр.

 Для себе Григір знайшов єдино можливий вихід  зі системи  – у смерть. А місяць, образ місяця, з якого постала назва роману, «Місяцю, місяцю»,  «полонеником любові» до якого був Григір,  став єдиним свідком розпачі душі письменника. «Ти місяцю, не пересмішник і не кат. Твоє проміння холодне, але зате воно не спалює. Твоя парсуна байдужа, зате вона витвережує, у прямому і переносному сенсі. Ти, місяцю, є найбільший серцеїд і серцекрад. Хто зачарувався твоєю надлюдською красою – пропав навік у полоні цієї найвірнішої любові».

«Домучуйте когось другого, –  напише у записці Григір. – Все, що в мене є, спаліть, а мене забудьте».

Художнє обрамлення роману словами пісні «Ой у полі три криниченьки» дозволило Степану Процюку поєднати (чи віднайти одна одну) три рідні душі – батькову (Михайлову) – братову (Григорієву) – і Григорову у світі, вже іншому, де батько і його два сини навіки разом.

Ольга КВАСНИЦЯ,

доцент факультету журналістики

ЛНУ імені І. Франка