Прощання з майбутнім
Минулого тижня я несподівано для себе самого й, можливо, дещо передчасно змушений був попрощатися з XX століттям. Сталося це у Варшаві, під час 66-го світового конгресу міжнародного письменницького об'єднання ПЕН. Особисто я до цієї шляхетної структури не належу, але був усе ж запрошений як гість для виголошення прощального слова з української сторони. Свого часу Бертран Рассел зауважив, ніби «той не знає, що таке щастя, хто не жив у XIX столітті».
Проте світовий ПЕН зародився саме в цьому, двадцятому, нещасливому столітті. Незадовго після Першої світової війни з її патріотичним чадом та газовими атаками провідні письменники Заходу вирішили, що їм слід активніше поводитися в суспільстві, що не можна віддавати історію на відкуп завжди цинічним політикам, що зі страхітливими тенденціями найновішого часу можна і слід боротися, навіть не маючи влади. «Ми не маємо влади. Нашою єдиною силою є здатність впливати», — так і сьогодні стверджує один із пенівських лідерів, англійський письменник Френсіс Кінґ.
Для здійснення цієї мети — справляння впливу на суспільство — було вирішено об'єднуватися й зустрічатися. Прообразом ПЕНу став Міжнародний вечірній клуб, 1921 року задуманий екстраваґантною англійкою Кетрін Доусон-Скотт, знаною також під псевдонімом Сафона. Члени клубу мали зустрічатися для спільних вечірніх учт, під час яких обговорювалися б найгостріші проблеми «Життя і Слова». Ресторани для проведення таких застіль було обрано не дешеві, а навіть цілком навпаки, тож і письменники збиралися якнаймаститіші (з перших років існування до ПЕНу ввійшли Дж. Ґолсворсі, Р. Роллан, А. Франс, П. Валері, К. Гамсун, А. Шніцлер, Г. Манн, А. Цвайґ та десятки інших «великих літературних риб»). Ідеологічно спрямована на демократичність і відкритість, організація відразу набу ла ознак обраності й «мафійності».
«Так, ми — мафія, — говорив у Варшаві Адам Міхнік, — мафія, що хоче змінити світ на краще. На жаль, ми найбезсиліша мафія».
І справді, створений у переддень найбільших злочинів проти людства, ПЕН не зміг запобігти ані виникненню й поширенню численних тоталітаризмів із більшовизмом і фашизмом включно, ані масовим репресіям чи фабрикам смерті. Друга світова і всі подальші війни, атомні бомбардування та екологічні катаклізми, ґеноциди, етноциди й екоциди включно з голодоморами — усі ці та десятки інших проявів метафізичного зла таки полишили свій найвідчутніший знак на блискавично старіючому обличчі віку. Що можна було протиставити цьому всьому — письменницьку організацію?.. Відозви, статті, фейлетони, підривні радіостанції?..
І все ж ПЕН розпочав і довів до кінця безліч конкретних справ. Останнім таким досягненням стала поява на варшавському конгресі в'єтнамського правозахисника Доан В'єт Гоата, випущеного урядом своєї країни після двох десятків років ув'язнення. Трапляється так, що безсилля стає найдосконалішою зброєю. Справа не у владі, а у здатності впливати на неї.
Але я хотів би повернутися до теми прощання. Бо темою конгресу було «Прощання з двадцятим століттям». І це було справді так — двадцяте століття немов влаштувало одну з останніх своїх вистав. Останні великі старці, вже знеможені, але чудові, час від часу виникали в полі нашого зору: Іоанн Павло Другий з пораненим чолом, Чеслав Мілош з неземною непевністю в ході, песимістичний Станіслав Лем із відеокасети (особисто не зміг приїхати за станом самопочуття). Останні з останніх, старі майстри, що просто на очах перетворювалися у крихкі символи минаючого століття, залишаючись у ньому. Далі — ще десятки сивих голів, десятки тих самих промов і розмов про «культуру», «демократію», «свободу», «тоталітаризм», ті самі тости, вступні й завершальні слова. Я подумав би, що ПЕН уже не має майбутнього, що він дуже постарів і зупинився, що йому взагалі не варто прощатися із цим століттям, бо він тут удома, якби…
Якби на 2001 рік не було призначене проведення наступного конгресу, 67-го. Цього разу — в страшенно далекій від нас Манілі.
