Прибуття

«Дюна» — воістину проклята історія.
    Те, що бачимо зараз на екрані — вже сьома спроба екранізувати однойменний роман Френка Герберта.
    Тут цікаві два моменти: не тільки попередні невдачі, але й сталий, з покоління у покоління, інтерес до тексту 46-річної давнини.

ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ

Герберт написав свій пустельний епос у переддень психоделічної революції, яка охопила західний світ наприкінці 1960-х. Слівце «тріп», вживане споживачами психоактивних речовин на означення стану свідомості, зміненого цими речовинами, перекладається як «подорож» (англ. trip). Герберт буквалізував цю метафору: головним ресурсом у світі  «Дюни» є спайс (spice), він же прянощі або меланж — речовина, яка викликає просвітлення свідомості, спричиняє зміну кольору очей на блакитний, а ще допомагає спеціально навченим істотам-навігаторам згортати простір і таким чином перекидати космічні кораблі у будь-яку точку Всесвіту. До речі, комп’ютерів у цій реальності немає: після повстання машин (Батлеріанського Джигаду) людство почало розвивати ментальні здібності замість технологій. Відповідно, місце комп’ютерів заступили ментати — люди зі здібностями до миттєвої обробки колосальних масивів інформації.

Спайс є лише на планеті Арракіс, котра являє собою суцільну піщано-кам’янисту пустелю (звідси її друга назва — Дюна), і живе на ній суворий і войовничий народ фременів. Де прянощі — там і велетенські (до 400 метрів завдовжки) хробаки, що пересуваються під піском, можуть випірнути у найнесподіваніший момент і проковтнути все що завгодно, від людини до найбільшого механізму.

Решта населених планет — по суті, окремі феодальні королівства, а за устроєм залюднена частина галактики є імперією. Головними антагоністами виступають дім підступних і жорстоких Харконненів та шляхетний клан, очолюваний герцогом Лето Атрідом. Перші керували Арракісом 80 років, але тепер мають за наказом імператора віддати планету Атрідам. Для останніх це насправді пастка. Після різанини, влаштованої за допомогою елітних військ імператора, в живих лишаються Пол — 15-річний спадкоємець дому, — та його мати Джессіка, тренована в секті Бене Ґессерит — жіночому ордені, вірні якого мають особливі психологічні та фізичні здібності, а також таємно впроваджують селекційну програму з виведення надлюдини Квісац Хедераха, яка дозволить ордену здобути цілковиту владу. Дивом виживши серед пустелі, Пол і Джессіка приєднуються до фременів, які скоро починають бачити в юному герцогу свого месію — Магді — і з ним на чолі підіймають повстання проти Харконненів та імператора.

Настільки детальний переказ сюжету потрібен, аби зрозуміти феномен його незгасаючої актуальності.

Адже, читаючи «Дюну» зараз, бачиш, скільки багато там наївного, поверхневого, дитинного.  Але, власне, для 1965 це був революційний твір — починаючи від небувалої для західної фантастики ісламо-арабської термінології і до самої ідеї прогресу, здійснюваному завдяки не технологіям, а розвиткові внутрішніх ресурсів виду homo sapiens. Плюс прянощі, яким підкорюється простір і духовний, і матеріальний. Плюс антиколоніальний пафос повстання фріменів. Плюс завжди цікава історія ініціації — роман виховання юного Пола. Плюс небачені раніше боги-хробаки, рівним чином жахаючі та заворожливі. Плюс маса світоглядних і філософських рефлексій, що прошаровують суто розважальну фабулу. Можна лише уявити, наскільки сума цих складових зрезонувала з настроями епохи.

Одним словом, «Дюна» сьогодні може й виглядати наївною, але це наївність абетки, простота фундаменту: роман докорінно змінив уявлення про наукову фантастику, і недарма найавторитетніша жанрова премія «Неб’юла» уперше була вручена саме Герберту.

ПРОКЛЯТТЯ ЕКРАНУ

Першу спробу екранізації намагався здійснити голівудський продюсер Артур Джейкобс, вже маючи в доробку нашумілу антиутопію «Планета мавп» (1968). Від звернувся з пропозицією до живого класика британського кіна Девіда Ліна — майстра крупнобюджетних, видовищних постановок. Головним аргументом, вочевидь, слугувало те, що Лін здобув всесвітню славу історичною драмою «Лоуренс Аравійський» (1962) — а саме цей сюжет був одним з джерел натхнення для Герберта.

На жаль, задум так і не втілився через раптову смерть Джейкобса.

Наступний проєкт, хоч і датований 1974 роком, досі вражає грандіозністю на межі божевілля.  Цього разу за справу взявся мексиканський сюрреаліст Алехандро ХОДОРОВСЬКИЙ. Свою стратегію екранізації  він характеризував як «зґвалтування з любов’ю до книги Герберта». За сценарієм, герцог Лето виявлявся кастратом, а Джессіка вагітніла від краплини його крові. Наприкінці Пол гинув, але свідомість юнака ставала планетарною і всі люди починали говорити його голосом: «Я — Пол». На Арракісі миттєво розливалися океани  й виростали ліси, планета перетворювалася на розумну істоту, і, зірвавшись з орбіти, відправлялася крізь Всесвіт як міжгалактичний месія. Хронометраж стрічки мав скласти мало не 12 (!) годин. Від кількості зірок у знімальній групі мерехтить у очах. Так, імператора мав зіграти Сальвадор Далі, барона Харконнена — Орсон Уеллс, іще одну роль запропонували Міку ДЖАГГЕРУ. Музичні теми для кожної окремої планети писали знамениті рок-гурти — Арракіс дістався ні багато, ні мало, легендарним «Пінк Флойд». Одним з художників фільму погодився стати швейцарський сюрреаліст Ганс Рудольф Ґіґер.

Зрозуміло, що шанси на втілення цього безумного видовища від початку були зникомо малими. Однак, навіть нереалізована, «Дюна» Ходоровського неабияк вплинула на кіно — з її ідей постала стилістика «Зоряних воєн» Джорджа ЛУКАСА та «Індіани Джонса» Стівена СПІЛБЕРГА, а Ґіґер, відчувши смак до кіна, незабаром створив досконалого екранного монстра — Чужого.

В середині 1970-х за непоступливий роман узявся один з найвпливовіших голівудських продюсерів — Діно де Лаурентіс. Спочатку він звернувся до Рідлі СКОТТА — режисера  вищезгаданого «Чужого». Скотт погодився, але ситуацію, як і у випадку з Ліном, змінила нагла смерть — цього разу старшого брата Скотта, Френка. Лаурентіс, утім, не відступився і задіяв Девіда ЛІНЧА — нову зірку американської режисури. Екранізація вийшла в 1984. Сам постановник сьогодні характеризує її коротко й енергійно: «Лайно собаче. Цілковите довбане лайно». Фільм провалився в прокаті, був розгромлений пресою. Результати виявилися настільки невтішними, що Лінч навіть підписався в титрах як «Алан Сміті» — псевдо, використовуване ним для невдалих робіт.

В цієї поразки багато причин, але головна, мабуть, у принциповому незбігу авторського світогляду з матеріалом. Лінчу не потрібні нафантазовані світи; він вміє розгледіти найхимерніших чудовиськ за найближчим рогом. На виправдання фільму слід зауважити, що все ж таки в ньому присутня знаменита лінчевська бароковість — переважно в інтер’єрах та в побутових дрібницях.

У 2000 та 2003 на телеканалі  Sci Fi Channel вийшли два міні-серіали «Дюна» і «Діти Дюни» — нічим не вражаючі. У 2008 студія Paramount Pictures оголосила, що в розробці знаходиться «Дюна» від режисера Пітера БЕРГА, однак той покинув проект наступного року, а його місце зайняв П’єр МОРЕЛЬ. У березні 2011 Paramount припинила розробку фільму. Здавалося, задовільної екранізації не буде ніколи.

Надія воскресла, коли стало відомо, що компанія Legendary Pictures, купивши права, запропонувала роботу Дені ВІЛЬНЕВУ. Адже 54-річний  франко-канадський режисер зарекомендував себе як майстер атмосферного, візуально переконливого фантастичного кіна: його «Прибуття» (2016) визнане еталоном жанру. Вільнев одразу запланував два фільми, оскільки, на його думку, світ роману надто складний. Перша частина мала вийти минулої осені, але через епідемію коронавірусу прем’єра відбулася тільки зараз.

НАРЕШТІ

Фільм починається з битви: це передісторія захоплення Арракіса Харконненами. Пролог окреслює інтенцію режисера: рушій сюжету — цивілізаційне протистояння і боротьба проти поневолювачів. Однак жвавий старт не має вводити в оману: дуже скоро Вільньов скидає швидкість.

Надалі полотно історії так і розгортатиметься: різкі стрибки напруги, шалена дія зі сплесками насильства, котра так само стрімко розсіюється в майже медитативних, підкреслено уповільнених епізодах.

Центральний мотив оповіді — дорослішання Пола. Критики фільму нарікають, що Тімоті ШАЛАМЕ в цій ролі надто красунчик, надто ніжний, навіть  солодощавий — але не будемо забувати, що за першоджерелом спадкоємець Атрідів є фактично дитиною, на яку звалюються такі випробування, що зламають і найміцнішого дорослого. Так, він більше схожий на поета з замріяним поглядом, аніж на вояку, і тим цінніші зміни в його характері, які Шаламе втілює повільно, але невпинно — і у фіналі це вже інакший характер.

І решта ролей сидить на виконавцях і виконавицях ладно й точно. Ребекка ФЕРГЮСОН виводить Джессіку з амплуа «матері вождя» на рівень бійчині, в якій уживаються емоційність і суворість. Стеллан СКАШГОРД постачає свого барона всією палітрою лиходійства аж до певних рис комічності — і це вигідно відрізняється від одновимірного чудовиська у фільмі Лінча. Хав’єр БАРДЕМ по-тваринному органічний в образі лідера пустельного люду — грубуватого й гордого Стілгара. Навіть Джейсон МОМОА, якого, здається, використовують зазвичай винятково заради його м’язів, грає в «Дюні» чи не найкращу свою роль — Дункана  Айдахо, бойового наставника і побратима Пола, — лицаря в старомодному значенні слова.

Вдалий кастинг — вже майже гарантований успіх, однак «Дюна» винятково вибудована і в решті компонентів. Вільнев має особливий талант у змальовуванні незвичайних машин та істот — і тут дає собі волю. Практично кожна машина, що з’являється в кадрі, від літаючих орнітоптерів до комбайнів зі збору прянощів, виглядає і рухається так, наче має свій власний характер. При цьому кольорова гама вкрай стримана. Бронзовий, брунатний, сірий, чорний, білий, піщаний, кремовий — оператор Грег ФРЕЙЗЕР і художник-постановник Патріс ВЕРМЕТТ працюють з навмисно обмеженим набором барв, але саме це надає кадру тої шляхетної стриманості, що робить світ «Дюни» впізнаваними, а з другого боку, способи, в який комбінуються ці елементи, якраз продукують казковість, нетутешність, посилювані  в прямому сенсі епічною музикою Ганса Циммера.

Взагалі, стриманість — це чи не найголовніша якість і правило режисури Вільньова. Зразково видовищні сцени протиборств і атак врівноважені споглядальними пустельними моментами, сюжетна напруга уживається з викличною візуальною довершеністю; тобто є від чого втискатися в крісло і є чим милуватися.

Отакі баланс уможливлює неймовірне: Вільньову вдалося таки подолати прокляття роману, знявши суто авторське кіно в оболонці багатомільйонного блокбастера. Пошлюбити фізіологію розваги з раціональністю естетики.

Чи не такого саме рішення і вимагав світ «Дюни», в якому серце й розум перебувають у постійній і часто небезпечній близькості?