Притча про свободу
На фестивалі у Познані п’єсу українця Олександра Вітра поставив польський режисер Анджей Щитко
Світ сприймає країну перш за все через призму культури, адже це її «обличчя». Перемога Джамали на Євробаченні яскраво і наочно продемонструвала надзвичайну ефективність культурної дипломатії. На жаль, офіційна Україна не розуміє всієї значущості презентації держави через мистецькі проекти, особливо в умовах гібридної війни з РФ, яка використовує культурну стратегію як дієвий арсенал. І ще більше не розуміє, що драма — особливо важлива сфера в цій стратегії, адже вона не просто представляє свою країну, а провокує до діалогу з іншими, до створення спільних креативних проектів, має глибший вплив не лише на розвиток театру, а й порозуміння між народами.
Та попри все сьогодні наша драма помалу завойовує своє місце у світовому театральному просторі. Так, лише за останні роки наші п’єси були перекладені, видані та представлені у вигляді вистав і сценічних читань у Франції, Сербії, Македонії, Німеччині, США, Італії, Великобританії, Австрії, Словаччині, Австралії, Грузії, Молдові, Болгарії, Вірменії, Киргизії, Естонії, ПАР, Польщі... І цей список постійно поповнюється.
Однією зі знакових стала прем’єра п’єси «Лабіринт» Олександра Вітра в постановці і перекладі відомого польського режисера Анджея Щитко, яка відбулася в рамках фестивалю «Українська весна» в Познані (Польща). Організували цей форум ентузіасти з товариства «Польща-Україна». Його голова Ришард Купідура зауважив, що таким чином вони вирішили відзначити 25-ту річницю Незалежності України.
«Лабіринт» — це одна з перших спроб переосмислити події Майдану не методом документального театру, а створенням універсальної притчі про свободу. Герої різних світоглядів — «майданівці»: учитель і музикант, повія, французький журналіст та екс-міліціонер, що опинилися в авто для арештованих у фатальний час дії снайперів на Майдані, проходять складний процес перетворення. По суті, ця пересувна і нерухома в’язниця стає «міфічною лабораторією» трансформації людини, усвідомлення себе в єдиному просторі небезпеки і єднання заради звільнення від катастрофи... Кожен приходить до спротиву насиллю і несправедливості по-своєму, але мелодія українського гімну та французької Марсельєзи переплітаються у фіналі, створюючи універсальну історію поза часом і національністю.
Так Анджей Щитко відчув близькість цих почуттів тому, що переживали поляки у час Солідарності. Режисер зауважив в інтерв’ю, що його в п’єсі саме і приваблює цей відхід від репортажності, можливість розказати трагічну історію про біль українського народу і шалене прагнення до свободи, творячи театральну притчу, зрозумілу глядачам з різних країн.
Зауважимо, що аналітична стаття про цю п’єсу вийшла в польському журналі «Діалог» ще минулого року. А от перша її акторська фрагментарна презентація відбулася в Парижі в рамках фестивалю «Європа театрів» Дому Європи і Сходу, а згодом в одному з залів славетної Комеді Франсез — В’є Коломб’є. Французька аудиторія добре сприйняла п’єсу, а відомий критик Мішель Корвен нагадав, що вираз «Воля або смерть!» був гаслом і Французької революції. Нині «Лабіринт» перекладений вже повністю і має увійти в першу антологію сучасних українських п’єс у Франції (видавництво Еспасд’ен Інстан), а допрем’єрна презентація книги відбулася в травні у рамках українського сезону в Парижі. Також вона стала одним із трьох українських переможців конкурсу Євродрами — європейської мережі театрального перекладу, генеральна асамблея якої відбулася цього року в Стамбулі (Туреччина). Ця драма вже була перекладена також англійською та сербською. Остання — для антології українських п’єс у Сербії.
Варто додати, що польська прем’єра п’єси Олександра Вітра відбулася раніше, ніж в Україні. Поки що у нас була тільки публікація «Лабіринту» в антології «Майдан. До і після» драматургічного відділу Центру Курбаса та сценічні читання. Від лютого цього року антологія «блукає» різними театрами Києва та України в різних форматах (читань, фотопоказів, дискусій), пропонуючи театрам метод «Майдану» — вільної самоорганізації. Зокрема, найближча презентація — в рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» в Херсоні. Подібні долі реалізації більше за кордоном, аніж в Україні, спіткали й деякі інші п’єси збірки — Д.Тернового (Австрія, Німеччина), Н.Нежданої (Франція), Н.Марчук (США). Звичайно, прикро, що п’єси, вже відомі в світовому театральному просторі, ще не мають сценічної історії в Україні. Лише поодинокі українські театри в кращому випадку обмежуються разовими проектами про Майдан, які складаються переважно з театралізованої документалістики. Звісно, і така форма потрібна. Але виглядає досить дивно, що театр не намагається переосмислити події Майдану глибше. Сподіваємось, що така незацікавленість є тимчасовою і прем’єри за кордоном спровокують й українські театри на нові постановки.
Повертаючись до культурної дипломатії, варто усвідомити, що в України просто не існує альтернативи. Якщо ми, звісно, не хочемо залишатися вічними маргіналами в тіні Росії. Лише засобами культури реально зробити свою країну цікавою для світу. І кожна нова прем’єра — це маленька перемога. Не лише авторів, а й кожного з нас.
