П’ять вечорів із балетом

Гастрольна палітра балету Національної опери України широка та динамічна. Водночас iз показом на рідній сцені найскладніших хореографічних вистав, які є окрасою репертуару, в кінці року колектив iз великим успіхом завершив свої виступи в Японії, а вже в січні презентував вистави в чарівному своїми історичними та архітектурними пам’ятками іспанському місті Валладоліді — столиці автономного краю Кастилії і Леону (колись потужного королівства, в якій жили Сервантес, Лопе де Вега, Кальдероне, перебували Колумб і Магеллан, про що засвідчують назви вулиць, площ і театрів, пам’ятники і музеї)...

Вистави киян стали домінантою культурного життя міста. Про що засвідчив не тільки той факт, що Театр Кальдероне, в якому понад 1100 місць, переповнювався глядачами, але й тим, як вони сприймали вистави однієї з кращих класичних балетних труп Європи, яка репрезентувала свою майстерність трьома виставами.

КЛАСИКА ПО-УКРАЇНСЬКИ

У гастрольний репертуар було включено «Сильфіду» Х. Левенсхольда у хореографії Августо Бурнонвіля, яка має дуже довгу сценічну історію (майже 180 років) і залишається взірцевою в класичній хореографії; іскрометне Гран-па із «Пахіти» Л. Мінкуса та яскравий сучасний комічний балет «Весілля Фігаро», створений на музику В.-А. Моцарта художнім керівником балетної трупи Національної опери України Віктором Яременком.

Гастролі розпочалися і завершилися показом «Сильфіди» та Гран-па з «Пахіти», досить складних і у виконавському, і в смислово-драматургічному вияві... Це вершинні хореографічні твори світової класики, які вимагають бездоганності в усьому — починаючи від виконавців головних і сольних партій до кордебалету, який має створювати не хореографічну масовку, а дієвий антураж за усталеними канонами класичної вистави. А це не тільки чіткість ліній і синхронна злагодженість, які особливо цінуються в класичному виконанні, але й уміння надавати своїм, нехай і безіменним персонажам, психологізму і внутрішньої наповненості, артистичної виразності, нарешті — вміти створювати спільний образ сюжетного середовища.

«Сильфіда» Х. Левенсхольда у виконанні київської трупи якраз і є такою виставою, де може виявити і виявила під час гастрольного показу у Валладоліді найвищий виконавський рівень балетна трупа. Було продемонстровано не тільки чудову техніку танцю, як солістами, так і кордебалетом, але й дещо більше — донесено неповторність класичного хореографічного твору в усій його красі і внутрішній наповненості, а водночас і психологічній взаємодії, що дозволяє говорити про катарсис творчості та відповідний відгук на це зали.

Сильфіда Тетяни Голякової підкоряла не тільки глибоким проникненням в романтичну природу танцю, якимось особливим відчуттям ірреального світу прадавньої шотландської легенди, але й особистісним ставленням до своєї героїні, яка для неї є, насамперед, уособленням чогось загадкового і незбагненного, ніжного аж до прозорості. Все це, звісно, вимагає відповідної техніки класичного танцю, осяяного душевним теплом і щирістю. Гранично чіткі й виразні арабески, піруети і жете, бездоганні у формі й динаміці варіації, наповнені почуттями дуети дозволяють говорити не тільки про її бездоганну техніку, але й про внутрішнє відчуття романтичної природи класичного танцю. Але техніка — то тільки зовнішній малюнок партії. Для того, щоб вона стала співзвучною музиці, розкривала дух і характер вистави, має бути щось більше — психологічно-мотиваційне наповнення. Якраз воно і виділяє Тетяну Голякову як яскраву творчу індивідуальність. У балетній трупі Національної опери України не бракує балерин романтичного амплуа. І все ж про Тетяну Голякову, в творчому доробку якої головні партії і в балетному триптиху П. Чайковського, і практично в усіх виставах, поставлених за останні дванадцять років (стільки вона працює в київській трупі), можна говорити як про одну із найяскравіших творчих особистостей, яку, власне, завжди відзначають і зарубіжні балетні критики. Її партнером по виставі був Ярослав Саленко, ще досить юний виконавець, про якого преса пише як про «танцівника універсального і дуже самобутнього». Він виконав дві головні, але кардинально різні партії. Разом із Тетяною Голяковою станцював закоханого в Сильфіду романтичного Джеймса, продемонструвавши академічно вишуканий і водночас віртуозний чоловічий танець, і абсолютно відмінну грайливо-веселу та комічну демікласичну партію пажа Керубіно у «Весіллі Фігаро».

Чудові образи у поєднанні танцювального малюнку і психологічного розкриття характеру створили Артем Дацишин (закоханого в Еффі Гюрна), Марія Ткаленко (Еффі, нареченої Джеймса), Ксенія Іваненко (зловісна і утаємничено грізна Медж) і невеликі, але виразно ігрові партії Анни, матері Джеймса (Наталя Іщенко), Ненсі, подружки Еффі (Валентина Севостьян)...

Балет «Весілля Фігаро», поставлений хореографом Віктором Яременком на музику В.-А. Моцарта, став для іспанських глядачів справжньою несподіванкою. І щодо жанру вистави, і щодо винятково гармонійного поєднання, здавалося б, непоєднуваних в балетному вимірі елементів — класичного танцю, сюжетного реалізму і відкритої буфонади. Знане оперне «Весілля Фігаро» отримало не менш яскраве втілення зовсім в іншому жанрі, на основі інших виражальних засобів. На сцені Театру Кальдероне, за всю його понад стосорокарічну історію, жодного разу не показувалася така яскрава, весела, дотепна комічна балетна вистава, яка з першої сцени налаштовувала на незмінно оптимістичне її сприйняття. Глядач отримав насолоду і від танцю, і від досить незвичної інтерпретації моцартівських героїв. Насамперед, Сюзанни і Фігаро, з таким блиском і переконливістю виконаних Оленою Філіп’євою і Сергієм Сидорським. Вони продемонстрували не тільки виняткову танцювальну майстерність, але й зуміли створити виразні характери, знайти безліч ледь вловимих хореографічних деталей, які зробили їхні образи живими і переконливими, наблизили балетне дійство до цікавої живописної ремінісценції так званого віденського класицизму, втіленого в неперевершеній за красою і мелодикою музиці Моцарта, продемонструвавши таким чином ще одну іпостась творчої майстерності. Треба сказати, що почати такі вистави танцювати значно складніше, ніж винятково класичні, де вимагається здебільшого передати вже канонічні трактування і канонічні втілення партій. Хореограф Віктор Яременко дав виконавцям — і не тільки головних партій — можливість показати свою танцювальну майстерність і водночас виразити себе як творця характеру. Особливо це стосується партії Марцеліни, яку виконав Микола Міхеєв. Упродовж усієї вистави глядачі, може, й підозрювали якусь загадку в образі Марцеліни, але не були впевнені, що її виконує не балерина, а танцівник, який так органічно відчував себе «на пальцях», блискуче виконував варіації і найскладніші елементи жіночого танцю. А головне — через яскраву комічну наповненість створив образ отакої собі манірної матері-зозулі. Комічну лінію балету суттєво збагатив і Ярослав Саленко, який виконав партію пажа Керубіно. Хореограф створив для нього досить вигадливий танцювальний малюнок, наповнений і тонким психологізмом (сцена армійського життя Керубіно), і карколомними ігровими моментами, скажімо, унікальний сольний і масовий танець із скакалками. Та головне навіть не в цьому. Образ Керубіно виявився досить співзвучним нашому часу. Власне, «Весілля Фігаро» продемонструвало творчий потенціал і пошуки киян. У стилістиці моцартівського грайливого часу створили образи графа і графині (Ігор Буличов і Ксенія Іваненко), дона Бартоло (Сергій Литвиненко) і дона Базіліо (Володимир Мельник).

До речі, «Весілля Фігаро» київська трупа відразу після прем’єри показала в Швейцарії. І ось зустріч iз унікальною комічною виставою відбулася ще й в Іспанії. Обидва гастрольні покази засвідчили про те, що ми сьогодні можемо не тільки на найвищому рівні інтерпретувати класичну спадщину, але й маємо власний репертуар, який тепло і щиро сприймається зарубіжною публікою.

ВИШУКАНІСТЬ, ЕКСПРЕСІЯ, СИНХРОННІСТЬ

Трупа показала також невеликий, але один із найяскравіших шедеврів класичного балету — Гран-па із «Пахіти» Л. Мінкуса. Поставлене майже півтора століття тому, воно стало своєрідним еталоном класичного балету, вершинним виявом таланту Маріуса Петіпа, який, аби й не поставив більше нічого, залишився б через цей твір неперевершеним хореографом усіх часів і народів. Вишуканість і експресію, бездоганність кожного па і кожної варіації, той еталонний академізм, характерний класичній школі і опромінений власним відчуттям танцювальної експресії, із найтоншими нюансами продемонстрували Олена Філіп’єва і Сергій Сидорський в обрамленні виконаних варіацій чудовою плеядою солістів балету — Ольгою Кіф’як, Марією Ткаленко, Катериною Кальченко, Христиною Шишпор та ін. Це було справжнє видовище, демонстрація технічної досконалості і вишуканості класичного танцю, тієї основи, яка лежить у виконавському академізмі. А ще, можна сказати, нагадуванням, що цього року виповнюється 190 років Маріусу Петіпа — знаковій особистості класичного балету.

Отже, три різні вистави, п’ять зустрічей іспанських глядачів із київським балетом, який усе наполегливіше й ширше інтегрується в світовий культурний процес і так щедро ділиться своїм чарівним мистецтвом. Глядачі захоплювалися не тільки танцем, але й чудовим звучанням симфонічного оркестру Національної опери України, який доніс усю красу трьох різних балетних партитур, під орудою диригента Алліна Власенка (який здійснив не одну інтерпретацію балетної музики, зокрема і «Сильфіди»). Отже, вдалося провести вистави на високому рівні.

Дуже часто, розповідаючи чи про прем’єри, чи про гастролі, критики практично не згадують про масові сцени. А дарма. І цього разу виняткову роль в гастрольних виставах відіграв кордебалет, про що варто сказати окремо. Ті, хто систематично відвідує хореографічні вистави, знає, як багато залежить від творчої форми і злагодженості масових сцен. Це — враження глядачів від цільності вистави, майстерності трупи. До слова буде сказано, що навіть найвидатніше сольне виконання може бути знівельоване недбалим кордебалетом. Масові сцени і в «Сильфіді», і в «Весіллі Фігаро» не тільки тішили зір, а сприймалися як самодостатні фрагменти вистави. Артисти підкоряли синхронністю танцю, органічним відчуттям музичного тексту, точними рухами і виконанням мізансцен. І хоч у рецензіях майже не згадують репетиторів вистав, які залишаються за кулісами, хочу відзначити Тетяну Білецьку, в минулому видатну солістку, яка залишила по собi яскравий слід на київській сцені, а зараз продовжує свою творчу діяльність як балетмейстер- репетитор. Значною мірою завдяки їй бачимо технічну довершеність як у солістів, так і в кордебалеті.

Зараз багато говорять про консервативну мову класичного балету, про те, що йому на зміну має прийти інша танцювальна лексика, іншими мають бути балетні сюжети, нести іншу філософію і зміст. Можливо. Але реакція іспанської публіки, не вельми збалуваної хореографічними шедеврами ХIХ— ХХ ст., на наші вистави засвідчила, що у світовому культурному просторі мистецтво класичного балету ще довго посідатиме належне йому місце, нестиме радість спілкування із прекрасними хореографічними творами, які, незважаючи на час створення і постановок, залишаються молодими і неповторними, чарують своєю довершеною красою, розповідають про те, що танцівник і його тіло можуть розповісти так само, як і довершений музичний інструмент.