Письменництво ембіенту

20-річний Любко Дереш вже має статус, якого не вдається досягти багатьом письменникам за усю кар’єру. Він — автор бестселера. Поки що у вітчизняному масштабі, але бестселера. Наклад його дебютного роману «Культ», що вийшов у львівській «Кальварії», був проданий майже миттєво, твір перевиданий, підписані угоди на переклади в Німеччині й Сербії. А днями виданий «Proszynski i S-ka SA» польський переклад «Культу» зявився у всіх великих книгарнях Польщі. Відвідавши кілька європейських книжкових форумів, письменник і сам перебуває нині там — на літературній стипендії.

— У анотації роману «Культ» є означення — «гостросюжетний містичний роман». Вас це не бентежить? Романи такого напрямку не прийнято вважати серйозними.

— А я і не сприймаю себе надто серйозно і розумію, чому видавництво дає таке означення. А крім того, коли я його писав у 15-річному віці, то мав саме такі наміри — щоб це було гостросюжетно і містично. Зверніть увагу, «Культ» зовсім не схожий на «Архе», яке я писав два роки тому, у свою чергу «Архе» в усьому відрізняється від того, що пишу зараз.

— Втім, у ваших книгах люди бачать культурну багатошаровість. Хіба жанр гостросюжетної містики це передбачає?

— Хто хоче гостросюжетності, хай читає «Поклоніння ящірці». Хто хоче багатошаровості — хай читає «Архе». Але ці речі можна й поєднати, література доводить, що то цілком реально. Іскра проходить там, де є синкретизм.

— Можна сказати, що ваша література особливо цікава тим, хто має певний багаж із сучасної культури?

— Для мене велике значення має музика. Багато ідей або настроїв так чи інакше приходять з неї. Якщо колись я слухав музику в напрямку індастріал, то книги з цього циклу можуть бути цікавими тим, хто слухав Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil. Якщо я зараз слухаю ембіент, абстрактне техно, то мої останні книги можуть бути цікавими тим, хто любить таку музику.

Взагалі, мені було б цікаво написати чи створити щось про сучасну культуру абстрактного. У цьому є свої нюанси. Наприклад, ембіент дуже консервативний, він має дослідницький характер. Він спонукає слухача більше працювати з собою, аніж з музикою. Тоді як мінімалістичний нойз змушує шукати асоціацій вже у самому полотні музики. У рамках спецпроекту часопису текстів та візій «Четвер», що його творить Юрко Іздрик, я готую випуск, присвячений актуальним тенденціям сучасної абстрактної музики.

— Ви якось інтегруєте здобутки сучасної української культури у свої твори?

— Абсорбую, анігілюю, інтегрую.

— За правилами культури, для того, щоб затвердитися, нове покоління митців повинно символічно знищити своїх попередників. Кого ви знищили?

— Література перебуває у просторі мови. А сучасна українська мова виникла лише за часів незалежності, й досі вона дуже динамічна. За рахунок того, що вона є текучою, що знаходиться у розвиткові, в ній не обов’язково валити попередників, як стовпи, між ними можна просто текти. Я сподіваюсь, що це ріка, де вистачає місця всім. Більше того, нищення будь-кого не входить у мої стратегічні плани.

— Кілька останніх років ведеться деконструкція образу Шевченка. Це робиться як на рівні бульварної преси, так і на науковому. Це той самий механізм прощання зі старою культурою. Вам не здається дивним те, що така агресія з’явилася лише зараз?

— Якщо чесно, я досить слабо розумію принцип деконструкції, про котрий ви говорите. А властиво, його потребу. Яку ціль переслідують люди, які займаються такими речами, як деконструкція образу ТГШ? Хоч ким би вони були, вони в мене довіри не викликають. Тим більше, ви кажете, що вони агресивні.

— Довгий час ходили чутки, що вас не існує, а під вашим ім’ям ховається група письменників...

— Так. Для мене це такий замаскований комплімент. Також я чув звинувачення, що в моїх книжках можна побачити прийоми інших письменників. Але в контексті цитатної культури такі звинувачення робити просто смішно. Кожне рецитування задає нові сенси. В такому контексті й варто дивитися на те, що цитується.

— Як змінився ваш фінансовий статус після виходу «Культу»?

— Ніяк. Три тисячі накладу — це для України багато. Але щоб я сам міг себе відчути автором бестселера, це не дуже велика цифра. Критична маса українського книжкового ринку та ринку, скажімо, Німеччини, зовсім різна.

— Чи може Львів, у якому ви постійно живете, давати сучасній молодій людині достатньо модерної культурної інформації, щоб впевнено почуватись у світовому середовищі?

— З огляду на те, що відбувається у Львові, це важко. Шкідливо судити по тому, що відбувається в якійсь локальній точці, яка зовсім не є центром культури. З іншого боку, в центрі Львова кількість інтернет-клубів на одиницю площі викликає повагу. Бо коли мені хочеться дізнатися про якусь музику, і її ніде нема, то залишається шукати в інтернеті. Це факт, що в Україні вже з’явилося покоління людей, які виростають на культурній інформації саме з інтернету.

— Але чи має молодь доступ до того, що відбувається на Заході? Бо, здається, відбувається насправді процес обміну лише тими ідеями, що легко передати і прийняти?

— Погоджуюся. Багато культурної інформації важко сприйняти у всій повноті. Велика частина цього втрачається через зміну контекстів інформації. Але я налаштований оптимістично. Впевнений, що рано чи пізно у нас будуть сформовані власні самодостатні контексти. Приклад цьому — український лейбл експериментальної музики Nexsound. Коли я чую музику світового авангарду, а назви треків підписані українською, цей контраст приносить задоволення.

Загалом, це дуже індивідуальна справа — як самому діставати необхідну інформацію. Коли я хочу щось прочитати, але того, що мені подобається, ніде немає, я сам пишу таку книгу.

— Ви відрізняєте для себе масову культуру від, скажімо, андерґраундної чи якоїсь іншої? Чи це ще актуально, робити такий розподіл?

— Я не знаю, що зараз можна означувати як андеґраунд, чи що — як контркультуру, а тим більше — що актуально, а що ні. По великому рахунку, кожен сам визначає, що для нього андеґраунд, а що мейнстрім — це всього лиш різні рівні занурення у те чи інше середовище. Мало занурений — андеграунд. Багато і часто занурений — мейнстрім. «Все тече, все змінюється».

— Який зв’язок між версією «Архе» в «Четверзі» та окремою книгою, що має вийти у цьому році?

— Якщо доля буде милосердною, і читач зможе прочитати обидва варіанти, то однозначно відчує дежа вю. Але не таке, що стається при перечитуванні будь-якої книги взагалі, а химерніше. Там буде цікавий матеріал для прискіпливих дослідників герменевтики, які люблять докопуватися до дрібних деталей. Ті, хто читає журнал «Четвер», де «Архе» вперше було опубліковане, теж повинні з якоїсь причини прочитати «Архе» вдруге. Ті, що читають «Четвер», — естетично свідомі люди. Якщо вони вже й книжку купляють, то я розумію, що це підкуті люди, пропалені, прокурені. Їм вже мусить бути цікаво, і вони не будуть вважати, що це я над ними знущаюсь. Жоден йог, який закладає ногу за голову, не скаже, що це знущання. Йому прана йде в якісь центри — не знаю, куди треба, туди йде. Так само й тут. Хто пройде подвійне читання «Архе», той закладе собі ноги за голову. Йому відкриється відповідна чакра і туди хлине прана.

— Чи ви бачите в літературі потенціал для її технічного розвитку?

— Я колись думав над створенням книги у форматі Word чи у чомусь подібному. Це я на базі «Архе» собі уявляв. Ти запускаєш документ, читаєш, клікаєш на окремі слова, задаєш їм об’єм. Візуально надаєш їм простір. Таке програмне середовище, де фраза має не тільки естетично-смислове навантаження, а й функціональне — виконує певні операції, об’єднується у модулі, котрі взаємодіють. Ти заглиблюєшся в нього, створюєш якісь текстові симулякри, які водночас стають якимись виконавчими одиницями. Саме в такому інтерактивному струмі я й уявляю собі розвиток літератури, і втілення буде пов’язане з новими стрибками технологій.

— Ви вважаєте, що книга як артефакт сьогодні вже не цікава?

— Книга сама по собі цікава. Але мені хочеться спробувати, що буде, коли збільшити смислову масу її факту. Я намагаюся створювати з виданої книжки ще один об’єкт, який може бути джерелом інформації. Шукати нові контексти, через що з’являються зовсім інші площини для тлумачень. Відбувається збагачення, насичення розумінням того, що ти робиш.

— Ви знаєте, як виглядає ваш читач?

— Так, я вже достатньо його набачився. Загалом, він мені подобається. Він може бути психованим підлітком, молодим і буйним. Може бути зрілим чоловіком, навіть бабусею, що також бувало. У них всіх є дух, який мені подобається.

— До того, як написати перший роман, ви читали сучасну українську літературу?

— Було кілька письменників — Іздрик, Андрухович, Богдан Жолдак — що дали мені останнього поштовху, кинули у середовище мови. Показали, як можна оперувати українською мовою на новий манер. До того ж, я просто усвідомив, що існує така фігура, як сучасний український письменник. До років 11—12 мені здавалося, що не можна написати книжку і підписатися українським ім’ям. Мені чомусь здавалося, що підпис повинен бути іноземний. Бо я читав закордонну літературу, в основному серію «Скарбниця бойової фантастики». Дія повинна відбуватися за кордоном — бажано в Америці. Розповідь вестися від імені Джона або Бетті. І мені було дуже приємно читати українські книжки і усвідомлювати, що все це можна робити у наших реаліях.

— Для письменника в Україні не обов’язково жити та працювати в столиці?

— Особисто в мене є схильність до проживання в невеликих населених пунктах. Це мені просто психологічно комфортніше. Незважаючи на те, що в Києві є більше шляхів для зовнішньої реалізації, промоутерської, маркетингової діяльності, бажання психологічного комфорту переважає.

— Наразі ви плануєте продовжувати кар’єру письменника?

— Я не можу припустити, що буде далі. Закінчуючи школу, не міг припустити, що після третього курсу мій роман будуть перекладати німецькою та сербською. В мене нема жодних підстав припускати що завгодно, хіба би я хотів себе дурити.

— Чому ви все ще не називаєте себе Любомиром?

— В мене була манія звертатися до себе як до Любомира Ігоревича, але зараз вже нема. Я за лаконічність. До свого імені я ставлюся цілком нормально — я ж люблю мир.