Ракета імені Фінчера

Емі та Нік Данн були, якщо дивитися зі сторони, зразковою парою. Через фінансову кризу вони залишили Мангеттен й переїхали до Міссурі, до рідного містечка Ніка. Проживши разом п’ять років, вони перебувають на межі розлучення, але все-таки збираються відзначити річницю весілля. Проте абсолютно несподівано Емі зникає, причому всі докази вказують на Ніка як імовірного не просто викрадача, але й убивцю. І це — лише початок набагато складніших перипетій.

Є апріорі одна причина, щоб дивитися фільм «Загублена»: його режисер — Девід Фінчер. Автор «Бійцівського клубу», «Соціальної мережі», «Семи», «Кімнати страху», «Дівчини з тату дракона», Фінчер — один з найяскравіших представників голлівудської режисури 1990—2000-х, з поки ще нерозтраченим умінням встановити в залі напружену тишу, змусити глядача вчепитися в підлокітники крісла. Те саме відбувається і з «Загубленою». Родинні драми Фінчер ще не знімав, але з новим завданням він упорався. При всьому цьому ситуація ускладнювалася ще й тим, що той таки Бен Аффлек в ролі Ніка Данна — рекордсмен за кількістю «Золотих малин» за найгірше виконання чоловічої ролі; тут він теж, скажімо так, не намагається стрибнути вище голови. Але, на щастя, фільм будується все-таки не на ньому.

Британська акторка Розамунд Пайк (Емі) — теж не з сильних, проте тут вона на своєму місці. Вона грає героїню настільки багатолику, наскільки це можливо, місцями навіть переграє. Але суть у тому, що, будучи родинною драмою за вихідною точкою, «Загублена» за формою та суттю, безумовно, є трилером — жанром, майстром якого Фінчер завжди був.

У трилері головне — напруга, саспенс — і режисер підтримує її засобами настільки ж простими, наскільки й дієвими. В основу  сценарію покладено роман Гілліан Флінн — і сценарій, поза сумнівом, вдалий; однак талант Фінчера в тому й проявляється, що він, немовби непомітно, ніде не тиснучи, уникаючи прямолінійних прийомів, неначе слідує за сюжетом — але насправді дуже вправно розганяє його до крейсерської швидкості. «Загублена» за своєю структурою схожа на двоступінчасту ракету: спочатку — захопливість таємниці, пошуки зниклої, але потім раптом усе з’ясовується, а до кінця при цьому ще далеко й незрозуміло, за рахунок чого тепер триматиметься фільм — але ось тут включається другий рівень — гра починає йти у відкриту, й динаміка фільму просто неймовірно загострюється.

Ба більше, там доречний саме той фінал, який там є. Не вибуховий, не приголомшуючий — а повний тихого відчаю й непідробного трагізму.

Розплутуючи і знову закручуючи вигадливий сюжет, Фінчер розважає нас, однак робить це так, що ніхто не відчуває себе обдуреним — це саме інтелектуальна розвага, в якій кожен піднімається до рівня подій на екрані, а не навпаки — і саме тому після «Загубленої» немає відчуття порожнечі, як після більшості трилерів, що претендують на такий самий рівень визнання.