«Реалізм» — на лезі бритви

Циніком бути легко: як «прошу дуже». Романтиком — важче; високих поривів встидаються, наче прокази. Тож, для них вигадали доволі дивний термін «поетичний реалізм». «Реалізм» — але «поетичний»; «поетичний» — а втім, «реалізм». І як таке може бути? Словесний кентавр ірже, «реалізмом» тут і не пахне. В кожному творі — загадкові, неприступні діви; чолов'яги, за суворою оболонкою яких приховується довірлива душа. Звісно, любов, що хвилює кров, але без усякої рокайльної грайливості. Серце — самотній мисливець, підступність і кохання; злочин і кара; гордість і неупередженість; ключ до снів — теми не такі й важливі там, де будь-яка ситуація стає полігоном двобою сил Добра і Зла. Втім, як і будь-яка епоха: «осінь середньовіччя» — травень 1485 року («Вечірні відвідувачі»), середина ХIХ століття («Діти райка»), чи сучасність, куди дія переноситься з минулого («Набережну туманів» Карне «омолодив» літ на 40, а «Терезу Ракен» Золя — на добре століття!). Власне, усе це відгонило скоріш «екзистенціалізмом для бідних»..., якби «багаті» не плакали (в кінозалі), так само, як і ті ж злидарі. Ще б пак: високі почуття, чудова музика (для Карне її писали Легран, Азнавур, Жільбер Беко, а у 70-ті навіть був зазнятий у головній ролі «зануда» Жак Брель). Слів, яких не почуєш у повсякденні — адже для семи (кращих!) фільмів Карне сценарії створював великий французький поет Жак Превер. І він — сюрреаліст у минулому, іронік у власній поезії — для кінематографу не пошкодував рожевого романтизму. Вже сучасники посміювались, як це міг робітник-металіст («День починається») розмовляти, наче завсідник літературного кафе: «Ти, як маленьке деревце» або: «Весь світ вмер...» Але усе це — складова частка феномену «Марсель Карне»

Митець прийшов в кіно в неспокійні 30-ті роки. Неспокій в квадраті, у кубі: вирував світ, породжуючи Аденоїда Хінкеля (як назвав того інший режисер), нуртувала Франція, як буриданів осел — між привидом свободи і спокусою мілітаризму звитяг. Лихоманило і французьке кіно, на яке стрімко наступав дядько Сем зі своїм Голлівудом (тож виробництво вітчизняної «фільми» раптово скоротилось на 30 відсотків). Знайома ситуація? Чимало режисерів емігрує за океан, дехто сидить без роботи. Жорж Мальє — людина-легенда, перший режисер в історії «останньої музи» — гендлює на базарі іграшками (саме у 30-ті його відшукають, витягнуть для бучного ювілею, що нічогісінько не змінить у його долі). Але — «місце — молодим» (назва статті самого Карне, що п'ять років віддав журналістиці). Юний нахаба-парижанин тікає з батькової майстерні столяра, довго перебивається на асистентських хлібах. Аж поки один з метрів не зникає зі знімального майданчика. На день, всього на день — але цього виявляється достатньо, аби його помічник, що до того вправлявся у рекламній продукції, встиг зазняти геніальний епізод. Щось подібне колись відбулося з Леонардо да Вінчі, котрий дебютував, намалювавши янгола на полотні свого вчителя. Творче змужніння Карне було раптовим, наче скипання молока на швидкому вогні. (Згасання таланту, на жаль, — теж).

Звичка до усталених термінів (таких як-от «поетичний реалізм») перешкоджає побачити очевидні речі. Наприклад, що у Карне жорстокості — не менше, а більше, ніж поезії. Реалізм його твориться на лезі бритви. Часто — з кримінальним присмаком. (Тож на схилі життя екранізував Карне Жоржа Сіменона; «Три кімнати в Манхеттені» 1965 р. — не про комісара Мегре, а про любов, але...) Смерть іде назирці за більшістю його героїв («Набережна туманів», «День починається», «Вечірні відвідувачі», «Тереза Ракен», «Ошуканці» і т. ін.). Жан Габен розлючено лупцює цеглиною по голові свого суперника, Мішеля Сімона (між іншим, у реальному житті — не тільки актора, але і радянського агента: тотальний детектив!)

Продюсери «Набережної туманів» були так шоковані цим епізодом, що негайно вирізали його. Та режисер настояв на його поверненні. Не забуваймо, що історія ця відбувається 1938 року — і звичаї в кіно дещо манірніші, аніж на дворі.

А як вам подобаються два негідники-оригінали (обох зіграв у 1936—37 роках Жан-Луї Барро) Довгоногий горбань- злочинець, сноб Верблюд, що п'є лише молоко і не торкається жінок («Женні»), месник- вегетаріанець — вбиває лише різників! — отже, попередник радикальних «зелених»? («Кумедна драма»). Або ж — хлюст- піжон Люсьєн, з есесівською елегантністю відправляє на той світ габенівського дезертира («Набережна туманів») — і Диявол, в образі якого французи в 1942 році вгадували фюрера. («Вечірні відвідувачі»), той так і каже: «можу весь світ тримати в своїх руках», світ не світ, але весь замок з його мешканцями він присипляє на смерть без усяких вагань. (Безсоромність доброго і лихого — прикметна риса «поетичного реалізму»). Отже, не дивуєшся, коли бачиш, що і позитивний герой («День починається», одна з кращих ролей Жана Габена) поводить себе, наче адепт pulp fiction. Його реальний прототип — механік Арсен Балазен вистрелив у свого приятеля, що завітав до нього в гості, а потім став відстрілюватись від «копів», яких у Франції звуть «коровами», поки його не викурили дурманним газом. Втім, герой Габена встигає накласти на себе руки — та і це не пояснює абсурдності його вчинку.

«Гра з вогнем» і один мрець є у фільмі «Ошуканці» 1958 р. (де на другому плані мигтить ще дуже юний, сопливий і невідомий Жан-Поль Бельмондо — Карне його і відкрив, як свого часу відкрив Франсуа Пер'є у 30-ті роки — майбутнього адвоката Терразіні у серіалі «Спрут»). Літній Карне звинувачує у всьому розбещену, цинічну молодь. Точніше — її негідних представників — що через рік-півроку справді «скоять злочин»: «нову хвилю» в кіно, і це по-справжньому відсуне Марселя Карне на другий? — четвертий, п'ятий план у мистецтві. Хоч і не настільки, аби завадити успіху останньої стрічки «Вбивці іменем порядку» в 70-ті роки. Фільм вийшов до глядача, коли Франція була збуджена «справою Тевенена»: поліцай закатував на допиті чоловіка, до того ж — невинного, і суд його (в кіно, і в житті) виправдав. І знову Карне лишається невиправним романтиком (якщо завгодно «поетичним реалістом»), змушуючи промовляти піднесені монологи комісара поліції та повію. Тоді всіх це дивувало — і режисеру — в котрий раз! — дорікали за «хворобливу цнотливість».

Сьогодні, стомившись від блатної «фені», що затопила кіно — вже далеко не «мистецтво» — я радий вітати високу умовність майстра.

Значно цікавіше, коли в «Дітях райка» (1944) зустрічаються «поганий хлопець» і «лиха дівчина», кепський персонаж і актриса-зрадниця. «Поганий хлопець» — елегантний злочинець Ласенер, що у фіналі вбиває свого суперника у турецьких лазнях. Персонажем він є другорядним, але його однойменний прототип — попри свої дрібні правопорушення (не вбивства, а спроба вбивства) таки лишився в історії як «Манфред темних шинків», так назвав його Теофіль Готьє, що присвятив сонет... його муміфікованій руці. Ласенера було гільйотиновано 1836 року; філософ Мішель Фуко так коментує кінець: «адміністрація в'язниці мусила боронити його від в'язнів, що намагалися з ним поквитатися, і тільки вищий світ влаштував йому перед стратою урочистості...»

Актриса-зрадниця — Арлетті, в 20-х роках — колишня манекенниця, її Карне знімав доволі часто, і навіть хотів запросити стареньку до фільму «Корм для пташок», та Арлетті раптово осліпла. Під час окупації в неї був роман з аташе німецької амбасади, в 1945 році їй це «пригадали». На якийсь час акторка опинилась за гратами, а потім на три роки мусила забути про всяке кіно. У фільмі ж Арлетті — втілення гальської легковажності, «шампанської» несподіванки, справжній ельф кохання та чуттєвої хиткості.

Стосунки між мистецтвом і життям своєю непередбачуваністю ставлять в глухий кут навіть авторів романів. Романтика і поезія — це ми бачимо на прикладі творчості Карне — часом угноєні кримінальною хронікою. Інша річ, що до неї вони не зводяться, і нею вони не вичерпуються. Мабуть, сьогоднішні сінефіли не можуть пробачити цього автора, що не заплющував очі на темне у житті, та знав йому місце в творчості. Поезія — переважила. Але сьогодні поезію шанують мало, і Карне давно видається старомодним. Стрічки його іноді прикрашають телеекран — та, як мінімум, втричі рідше, аніж Хічкок. Може, тому, що ювілей першого — все-таки неповний, і до круглої цифри не вистачає десятиліття?