Рецидиви азіатчини

У Національному художньому музеї відбулася презентація каталогу «Мистецтво України ХХ століття».

Поява розкішного, на 350 сторінок, альбому, який містить 550 репродукцій 500 українських художників і супроводжується коментарями провідних мистецтвознавців України, альбому, що виконаний дизайнерами Євгеном Матвєєвим та Михайлом Шевченком (про їхній «елітний статус» свідчить отримана в епоху «розвинутого соціалізму» Шевченківська премія за оформлення «Капіталу» Маркса)  і  надрукований у Данії, — планувалася якраз до зборів Європейського банку реконструкції та розвитку в Києві. Резони при цьому в організаторів, вочевидь, були не лише піднесено-патріотичні, але і суто ділові: навряд чи вони припускають, що каталог вартістю 120 гривень буде активно розкуповуватися пересічними українськими громадянами. Однак так чи інакше, а багаті респектабельні джентльмени до Києва навідуються постійно, і, треба думати, потихеньку в їхніх містких чемоданах велика частина 10-тисячного тиражу переміститься за кордон як сувеніри від українських партнерів.

Не вкладатися в термін — традиція, по суті, варварська. Звиклі жити по-радянському, по-азіатському, ми дуже повільно і несумлінно освоюємо європейські правила і стандарти.

Красномовно проілюструвала це безрадісне спостереження прес-конференція, присвячена презентації каталогу. Можливо, роздосадувані тим, що замість пещених фінансових ділків доводиться споглядати остогидлі фізіономії художнього бомонду і репортерів, котрі примкнули до них, — організатори проекту вирішили «відрапортувати» про каталог у плакатно-комсомольському стилі. Як старанні школярі біля дошки, куратори численних виставок, задуманих у рамках «Мистецтва України ХХ століття», доповідали присутнім про виконану роботу. І все б нічого, якби упорядники потурбувалися підключити бодай один мікрофон. Але тихі голоси мистецтвознавців тонули в рівному гулі глядачів, більшість із яких, щоправда, незабаром віддала перевагу світському спілкуванню над болісною процедурою слухання реляцій.

Комусь ця організаційна помилка може видатися дуже незначною. Але надто вже вона показова. Адже і на перших виставках «унікального», за атестацією організаторів, проекту — «Сторінки української сецесії» та «Український авангард. Бойчукісти» — глядачі бачать переважно картини з постійної експозиції Національного художнього музею, а роботи з інших колекцій навіть не позначені, чого вимагає елементарна коректність та наукова сумлінність. То що, європейський лоск — тільки для шикарного каталогу? А вдома можна по-допотопному, по-азіатському?