Режисура кореня

У Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки настала пора знакових дат і подій. Позаминулого року театр відзначив потрійний історичний ювілей (120 років тому його було засновано як перший стаціонарний російський театр в Україні, 85 років минуло відтоді, як він став державним, і 70 років тому йому присвоїли ім’я Лесі Українки). Нинішній же сезон знаменний подвійним ювілеєм художнього керівника і генерального директора театру Михайла Резниковича. Це і ювілей особистий — 75 років від дня народження Резниковича-людини, але і ювілей творчий — 50 років від дня народження Резниковича-режисера.

Для колективу Театру російської драми Михайло Юрійович не просто режисер, художній керівник і директор. Він — ціла епоха в житті цього театру, творчий наставник і орієнтир. А для Михайла Резниковича цей театр — дім, побудований власними руками. Тут під його керівництвом виросла не лише ціла плеяда акторів, але й кілька поколінь глядачів.

Упродовж усього свого активного творчого життя Михайло Резникович ніби намагався сам для себе насамперед зрозуміти і вже потім сформулювати для глядача певний кодекс етичних законів, що йдуть урозріз із загальноприйнятою, нерідко відверто лицемірною, мораллю. І в кожній своїй виставі він вирішував ці проблеми моральності з точки зору часу.

Прихильник і вірний лицар психологічного театру, режисер твердо знав (особливо — в той час, коли театр не втратив іще свого високого призначення кафедри, вівтаря), які «струни» емоційного стану глядача найбільш чутливі і найбільш піддаються миттєвому включенню в те, що відбувається. Так чи інакше, ми жили в єдиному світі, єдиними проблемами, радощами і бідами, почуваючись повноправними учасниками і творцями життя.

У книзі «Від репетиції до репетиції» Резникович сформулює: «Без усвідомлення того, навіщо сьогодні ставити, чим захопити глядача, про що змусити подумати, поміркувати — немає задуму, немає спектаклю. Це перші запитання до самого себе. Побачене на сцені повинно мати безпосередній стосунок до сьогоднішнього життя глядача, до його духовного світу, до його уявлень про моральність, про громадянськість. Воно має в чомусь допомогти глядачеві. Допомога може бути різна — і потрясіння, і сльози, і усмішка...».

У цих словах — режисерський код, воістину золотий ключик до заповітних дверцят, за якими й знаходиться свята святих Михайла Резниковича, який усе своє життя ставить, як він сам стверджує, одну виставу. Людина, яка не відчуває цього режисера, не зрозуміє мене, адже за найпобіжнішого погляду на «послужний список» режисера Михайла Резниковича подивується розмаїтості, багатству назв, афіші, в якій представлені російська і зарубіжна класика, сучасна драматургія (зазвичай у високих своїх взірцях).

І, втім, ризикну повторити, що все життя Михайло Резникович ставить одну виставу. Зрозуміло, різний літературний матеріал вимагає різних виразних театральних засобів, різного ступеня концентрації відчуттів, але Михайло Резникович обирає для постановки лише ті твори, які відповідають його особистісному настрою — розумінню важливості проблеми для поточного моменту, тому що витоки всіх серйозних, значимих проблем беруть початок здалека, а значить, живуть у часі й просторі.

У найбільш, здавалося б, далеких за проблематикою від сьогоднішнього дня п’єсах Михайло Рєзникович завжди вмів знаходити співзвуччя. Так сталося, скажімо, свого часу з виставою за п’єсою Оскара Вайльда «Як важливо бути серйозним». Ну що, окрім комічної плутанини, окрім гумору і тонкої іронії, можна було виявити в блискучій англійській комедії початку ХХ століття? Але в цій «салонній» комедії Резникович віднайшов такий дорогий для нього смисл — повстання персонажів проти умовностей, що сковують, проти святенництва, що заважає людям жити вільно і природно. Без повчань і яких би то не було нав’язувань, під витонченою маскою англійської іронії режисер вирішував спектакль легко, стильно, дотепно і — дуже театрально.

У творчій біографії Резниковича немає випадковостей, як і немає їх у його виставах, у виборі драматургії. Він тонко відчуває зв’язок минулого і сучасного, і за цим неминуче слідує певний посил у майбутнє. Тут я могла б навести як найяскравіший для мене приклад — виставу «Дон Кіхот. 1938 рік», але вона надто очевидна для того, щоб знову звертатися до цього дивовижного, воістину невичерпного творіння Михайла Резниковича. Просто, повернувшись подумки до слів Товстоногова про класику як сучасність і сучасність як класику, коротко зазначимо: від Сервантеса — до Булгакова, від Булгакова — до історично обумовленої сучасності, від неї — до приватної людської долі, узагальненої до долі загальної...

І такий самий, по суті, шлях було пройдено режисером у роботі над виставою «Любовне безумство» Жана Франсуа Реньяра. Ѓрунтовно переробивши доволі банальну п’єсу про пристаркуватого опікуна, який вирішив одружитися зі своєю юною вихованкою, — а вона, закохана в молодого чоловіка, блискуче зіграла безумство і, знайшовши відповідний момент, втекла з дому зі своїм кавалером, — Михайло Резникович поставив яскравий, веселий, неймовірно смішний музичний спектакль, у якому дуже сучасно й живо звучать зонги на вірші поетів різних часів. Цей несподіваний і вельми цікавий «коктейль» із поезії всіх часів і народів, покладений на прекрасну музику Юрія Шевченка, надає виставі «Любовне безумство» абсолютно особливого об’єму: тема кохання, без якого у світі неможливо нічого, виявляється сильною і глибокою, не стільки смішною, скільки за визначенням сумною, тому що поряд із закоханими неодмінно опиниться той, чиє кохання не зрозуміле, не розділене. І як результат — виникає знову тютчевське: душа виявляється здатною вистраждати себе...

І ще один приклад — одна з нещодавніх прем’єр Театру російської драми — вистава «Жирна свиня», в якій тема людської свободи і її вигаданих, але таких, що дуже міцно сковують, меж, народилась не вчора. Вона хвилювала Михайла Резниковича ще в перших його виставах, пригадаймо хоча б «104 сторінки про кохання» або «Іду на грозу». Ступінь свободи — і міра відповідальності; кайдани умовностей, які примушують людину повернути назад, до колишнього, сталого, хоча й глибоко помилкового, навіть не з середини шляху, а вже майже наприкінці його...

По суті, трагічна і доволі сучасна дилема, яка корінням своїм сягає глибини не десятиліть, а століть. Вічна і тому — нерозв’язна. Можливо, так важливо позначити, назвати, сформулювати її, нарешті? Тому що саме тоді вона, ця, як здається, пекуча сучасність, виявиться спрямованою до майбутнього, а нам, глядачам, увижатиметься в давніх, але згадуваних сьогодні виставах пророкування про наш час. І, можливо, про майбутнє... Хто знає?.. А ми чекатимемо на нові вистави майстра, нові відкриття й одкровення.