Самотній російський «Ведмедик»

У ті роки (70 — 80-ті) конкурсна програма Берлінале обов’язково включала в себе східноєвропейські фільми. Не формально й номінально: тут вони часто зустрічали підтримку й у вигляді головних нагород. (Зокрема, «Срібний ведмідь» — спеціальний приз журі свого часу дістався «Астенічному синдромові» українки Кіри Муратової).

Однак із плином часу, що руйнує мури й політично об’єднує ще вчора, здавалося, необ’єднуване, щось змінилося не тільки в східноєвропейських кінематографіях, а й у програмних настановах фестивалю...

Ні, тут, у Берліні, як і раніше, з повагою і розумінням дивляться на східних сусідів, котрі, як ніде на великих кінофорумах (Канн, Венеція), зустрічають гостинність, а запрошені журналісти — ще й унікальні умови для роботи. Тут їх пам’ятають і цінують: почесну «Золоту кінокамеру» цього разу вручили Армену Медведєву, керівникові Російського державного кінокомітету часів змін і трансформацій; віншували Анджея Вайду; та ж Кіра Муратова у березні має одержати премію Німецької академії мистецтв за видатний внесок у світову культуру...

Проте жоден повнометражний східноєвропейський фільм не змагався за нагороди фестивалю. Певною мірою це видається навіть логічним: останніми роками кількість картин зі сходу континенту в головному конкурсі неухильно зменшувалась, а тепер звелась до нуля. Однак це аж ніяк не означає, що фільми з нашого краю Європи потенційно не могли би бути включені до змагання. Тим паче, що вони часто досить переконливо виглядали в інших, позаконкурсних, програмах фестивалю — в Панорамі та Форумі.

Зокрема, тут може йтися про російські стрічки, представлені на Берлінале. Майже всі вони, повно- і короткометражні, за походженням із петербурзьких студій. (Прогнозують, що й на Каннський конкурс націлено також петербурзьку, вже скандальну, стрічку Олександра Сокурова про стосунки Гітлера і Єви Браун). Особлива кінематографічна атмосфера плекалася в Пітері роками. На чолі петербурзької школи чи просто осередку стояв видатний режисер Олексій Герман, уже сама присутність якого (минулого року він переїхав до Москви) створювала потужне кінотворче напруження, що й дає останніми роками щедрі результати.

Свої нові фільми в Берліні показали Сергій Снєжкін та Олександр Рогожкін (колись дебютанти й призери Київського фестивалю «Молодість»). Перший, автор усім пам’ятного «НП районного масштабу», — «Квіти календули», де в жанрі родинної драми і в традиціях російської класичної літератури (переважно чеховських колізій і персонажів) досліджує психо-соціальний стан пострадянського російського суспільства і, власне, певні особливості національного характеру. Другий, як відомо, є вже майже записним, хоч і в іншому жанрі, дослідником різноманітних російських національних особливостей, а також автором пілотних серій суперпопулярних теле- «Ментів». Він привіз до німецької столиці «Блокпост» — надзвичайно жорстку і з усіх поглядів «незручну картину» про особливості, здається, вже споконвічної кавказької війни в Росії.

Так от хоча б дві ці стрічки... Обидві вони, по-перше, мали в конкурсній програмі західних «двійників» і, взагалі-то, цілком могли б їх там замінити. Однак ці стрічки, як і ще кілька східноєвпропейських фільмів, не відповідали, як на мене, двом обов’язковим сьогодні критеріям берлінського конкурсного відбору: чітко окресленій політичній та етнічній коректності, а також технічному й технологічному чистописанню. Адже мало не всі (може, за винятком фільму Девіда Кроненберга «eXistenZ») конкурсні картини рухалися виразним річищем згаданої коректності, і всі без винятку, кожна по-своєму, перебували в технологічному контексті сучасного кінематографа.

Не в останню чергу «абсолютна технологічність» десятихвилинного фільму Сергія Овчарова «Фараон» принесла Росії малого «Золотого ведмедя» — головний приз у короткометражному конкурсі. (До речі, стрічку — ще в «напівкондиційному стані» — на Берлінале було відібрано в Києві, під час торішньої «Молодості»). Таку ж «техно-коректність» виявили й п’ятихвилинні польсько-німецькі «Маски» режисера Петра Карваса, які одержали тієї ж проби «Ведмедика», що й «Фараон». Безперечно, крім комп’ютерної анімації, що мала місце в обох фільмах (елементами — в Овчарова, донедавна, між іншим, абсолютного кінотрадиціоналіста; тотально — в Карваса), ці картини довершені мистецьки. У першому випадку — це притча про пошук власного обличчя, в другому — комічна інтерпретація єгипетської цивілізації, заснована на пародійному розігруванні зафіксованих древніми сюжетів тогочасного «фараонівського життя».

Радше, саме в означених площинах варто шукати причини гречного ізолювання східноєвропейських фільмів від основної програми Берлінале, бо представники далеко не всіх країн можуть так багатозначно пожартувати, як те зробив один російський критик — з огляду на компактне розташування прес-боксів своїх співвітчизників, а також, напевне, з огляду на неучасть росіян у великому конкурсі: «Раніше в нас була імперія, а тепер — куток».