Серед франківців

За своє творче життя мій дід, народний артист Амвросій Бучма, відомий і улюблений кількома поколіннями глядачів першої половини минулого століття, працював у кількох драматичних театрах. Почав п’ятнадцятирічним юнаком в австро-угорському ще Львові в українському театрі товариства «Руська бесіда». Тут його найближчим другом став ще один молодий актор — Курбас, Бронек навіть був утаємничений в сердечні справи Леся. У Львові Бучма став досить відомим артистом, грав центральні та крупні ролі.

Пройшовши фронти Першої світової війни та російський полон, Бучма опинився у Києві, де за рекомендаціями митців-львів’ян був прийнятий до театру Миколи Садовського, але помітних ролей тут не грав. Разом із цим колективом дід емігрував на Захід. У Стрию їхні шляхи розійшлися. Бучма організував «Новий львівський театр» разом зі своїми давніми партнерами і кумирами, серед яких була артистична сім’я Рубчаків. Саме у «львівську Заньковецьку», Катерину Рубчакову, був закоханий Курбас і навіть стрілявся через ту безнадійну любов. А ще у Рубчаків була дочка Ольга Рубчаківна. Та про її долю трохи згодом.

Хоч я театрознавець за фахом і родом діяльності, але далі театральну історію розповідатиму не за архівними документами, а за переказами нашої сім’ї, як запам’ятала з окремих коротких згадок діда. «Новий львівський театр» мав хороших артистів, у 1918 — 1919 роки досить успішно виступав у різних містах України, через Тернопіль та Проскурів (Хмельницький) поступово мандруючи на Наддніпрянщину. Восени 1919-го померла тридцятивосьмирічна Рубчакова. Під зиму львів’яни затрималися у Вінниці. Сюди з денікінського Києва перебралася «гола і боса» численна сім’я Юрів — брати Гнат, Терешко та Олександр з дружинами, родичами і друзями — чималий гурт. Прибились вони до львів’ян, і постало організаційне питання про об’єднання, яке вирішилось на загальних зборах 20 січня 1920 року. Так утворився театр, який прибрав собі ім’я Івана Франка, бо західняки тут домінували, були основою. Бучма з охотою віддав адміністративне керівництво франківцями Гнату Петровичу Юрі, який був надзвичайно талановитим організатором в галузі театру. А Бучма таку діяльність не любив.

Так Амвросій Максиміліанович вперше (але не востаннє) став франківцем. Колектив був пов’язаний багатьма творчими, дружніми і сімейними ниточками. Гнат Юра одружився з Ольгою Рубчаківною. Обнадіювало і те, що він співпрацював з Лесем Курбасом у його Молодому театрі, отже, був не чужий ідеям оновлення української сцени. Франківці довго (як на той час) трималися Вінниці — аж до весни 1920 го, а влітку переїхали доЧеркас. Тут остаточно виявилось, що Г. Юра, побувавши на стажуванні у Московському Художньому театрі, своєю мистецькою орієнтацією в основному тяжів до МХАТівської життєподібності. Йому були чужі ідеї Курбасового сценічного «перетворення», образної умовності. Вони з Бучмою виявились митцями різної творчої крові. І Бучма пішов від франківців.

Організував театр-студію ім. Франка та необачно поплив Дніпром до Херсона. По дорозі їх обікрали. На Херсонщині гуляв голод, який Микола Куліш відтворив у п’єсі «97». Тяжко захворіла тодішня дружина Бучми, прима театру Поліна Самійленко, вистави припинилися, театр розпався.

Після довгих поневірянь розореною війною, революцією та громадянськими чубленнями Україною Амвросій Максиміліанович опинився у Києві, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Мистецьке Об’єднання «Березіль» (МОБ), прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

У «Березолі» під проводом режисера Леся Степановича Курбаса талановитий актор Бучма став актором великим, генієм української сцени. Тут він зіграв свої славетні ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс, Каляєв, брат Жан, Дудар та інші. Тут прийшла до Бучми і слава кіноактора: Тарас Шевченко ще в німому фільмі, нічний візник Гордій Ярощук, німецький солдат, що задихається від «звеселяючого» газу, божевільний Йоселе, Сашко-музикант тощо. І тут Бучма втратив свого найближчого друга-вчителя — у 33-му Курбаса зняли з посади керівника «Березоля», згодом заарештували і розстріляли...

Березільці працювали у провінційному Києві, а франківці у столичному Харкові. У 1925-му їх поміняли місцями: «Березіль», як кращий театр України, переїхав до столиці, а франківці осіли в Києві. Згодом переїхала сама столиця, і вже франківці посіли чільне столичне місце. І тоді Гнат Петрович Юра, який відверто дискутував з Курбасом ще в кінці двадцятих років, заходився зміцнювати творчий потенціал франківців, збираючи до столичного театру кращих артистів з усієї України. Першими, на кого він поклав своє організаційно- мистецьке око, були якраз курбасівці. Так, за розпорядженням уряду, стали франківцями березільці Амвросій Бучма (вдруге) з дружиною Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. З Одеси переїхали Юрій Шумський, Поліна Нятко, Євген Пономаренко (одружився з Ужвій), Катруся Осмяловська з чоловіком, скромним режисером Олександром Липківським, сином творця української автокефальної церкви. Став киянином і молодий красень з Донецька Віктор Добровольський.

Двадцять років, до самої смерті, Бучма пропрацював у київському театрі ім. І. Франка. Іван Якович тиснув руку при першій постановці «Украденого щастя» ще юному Бучмі, який грав гострого на слово парубка в сцені біля корчми.

Не буду зараз театрознавчо досліджувати творчий доробок Амвросія Максиміліановича в театрі ім. І.Франка. Краще зазирнемо за куліси і побачимо Бучму серед франківців. Ровесники називали Бучму Бронеком. А молодь — Батьком. Мабуть, через те, що вимовити галичанське «Амвросій» та ще й «Максиміліанович» язик інколи заплітався, а також тому, що ставлення Бучми до молодших було таки батьківським. Франківська молодь повсякчас крутилася біля Бучми, набираючись від нього майстерності, творчої та людської енергетики та взірця. Дєдік часто вертався додому з репетицій в супроводі двох- трьох молодих артистів, запрошував їх до обіду. Спостерігав за їхньою роботою на сцені. У нього був власний спеціальний ключ від лівих дверей балкона бельетажу, який в театрі прозвали «капітанським містком». Бучма непомітно заходив туди подивитись, як іде сьогодні вистава. А потім хтось з артистів знаходив на гримувальному столику цукерку. Або «випадково» зустрічав Амвросія Максиміліановича, який, наче жартома, звертав його увагу на акторські недоліки. І ніхто не ображався на зауваження, навпаки, чекали на них.

А Бучма ніколи не відмовляв бажаючим вислухати його поради. Так Микола Панасьєв зробив з Бучмою свій шедевр — трагікомічного наймита Омелька з «Мартина Борулі». Передаючи Віктору Добровольському роль Вітрового, колишнього моряка у виставі «Калиновий гай», від якої сам Бучма відмовився з певних причин ще в процесі репетицій, Амвросій Максиміліанович, обійнявши колегу, довго ходив з ним по мізансценах ролі і щось йому нашіптував. Добровольський прекрасно зіграв цю роль.

Не можна сказати, що в творчому плані Бучма почувався серед франківців цілком комфортно — надто різної мистецької віри зібрались тут артисти, надто складними були часи, що диктували театру естетичну та репертуарну політику. Так Бучма в розквіті творчих сил лишився без вимріяних ролей: шекспірівських Річарда III та короля Ліра, ростанівського поета-бретера Сірано де Бержерака. Друг артиста, Максим Рильський, дарував йому примірники своїх перекладів відповідних п’єс. Амвросій Максиміліанович відчував внутрішню потребу цими образами висловитись на теми трагічності тиранічної влади і духовної свободи митця, вільного і незалежного за будь- яких обставин. Але тодішня влада була надпильною. Єдиний раз за все життя Бучма міцно затис власну гідність і пішов на Банкову просити дозволу на «Короля Ліра». Йому ще не було шістдесяти, він був артистом номер один в Україні, уславленим, улюбленим, широко відомим, орденоносцем, комуністом, лауреатом двох Сталінських премій — і одержав цинічну відмову на своє прохання: «Бучма, ти ще не награвся?»

Того вечора в театрі ім. І.Франка затримались після вистави кілька акторів на чолі з Мілютенком, сиділи, жартували, відпочивали. І ледве почули тихий стук в двері. Сумно усміхнений Бучма гірко сказав: «Ось уже і в рідну хату не пускають… Налийте і мені чарчину…»

Не так все просто складалося у Бучми і з партнерами, адже це були хоч і видатні таланти, але митці різного сценічного досвіду, різних поглядів на засоби театральної виразності. На честь франківців і їхнього керівника Г. Юри треба сказати, що врешті-решт вони склалися в уславлений акторський ансамбль. А там, де могутні таланти явно не збігалися, вони просто не працювали в партнерстві. Так, скажімо, Бучма ніколи не грав у виставах, де був зайнятий Шумський, актор відкритого романтичного пафосу, або соковитий комік, ідеальний Швейк Гнат Юра. Зате його частою партнеркою була Ужвій, вона встигла прилучитись до березільської театральної системи, якою так добре володів Бучма, і довірливо йшла за ним у сценічному партнерстві. Глядачі навіть вважали, що вони і в житті подружжя.

Актори, які працювали партнерами Бучми, потім говорили, що з ним на сцені було і легко і важко водночас. Його очі, звернені до тебе, повнилися правдивими почуттями героя, і не відповісти їм такою ж самою щирістю було неможливо. На хвилі могутньої енергетики Бучми, зверненої на партнера, артистам було легко плисти по характеру персонажа і ситуаціях п’єси. Коли Бучма помічав, що у партнера надто звично, завчено і поверхово іде сьогодні роль, він раптом «забував» текст, починав імпровізувати, говорити або робити щось не так, як було зафіксовано на репетиціях. Тоді партнер «прокидався», його увага зосереджувалась на дії, на глибинному змісті тексту — і правда поверталася на сцену. Працювати біля Бучми впівсили було просто неможливо. Своєю правдою, могутністю внутрішнього життя людського духу персонажа Бучма заряджав партнерів, вистава мимохіть організовувалась навколо нього. Це не значить, що він навмисне ставав центром сценічного світу. Просто в його магнетичному полі народжувалося творче єднання, сценічне взаєморозуміння, те, що інколи називають атмосферою вистави. Недарма чимало франківців у партнерстві з Бучмою зіграли кращі свої ролі.

Бучма у творчості, як і в житті, був високо етичним. Він був у теплих, доброзичливих і шанобливих стосунках з багатьма франківцями — гримером Володею Туревським, костюмершами, робітниками сцени, освітлювачами, адміністраторами Аркадієм Рєзніковим та Борисом Крепелем, помрежами і, звичайно, акторами. Недарма франківці утворили чимале наметове містечко, коли Бучма запросив народ на відпочинок у ходорівські ліси на Дніпрі. Багато хто полюбляв з ним рибалити, полювати...

Під час евакуації франківці їхали окремим ешелоном і заклику Бучми — по конях! — підкорялися всі. Та й на Сталінградському фронті акторська бригада франківців на чолі з Бучмою жила дружною сім’єю і працювала з величезним ентузіазмом. Бучмі достатньо було моргнути хлопцям-артистам — і щось хороше та дотепне робилося миттєво, охоче, зі щирою довірою та любов’ю до «батька».

Конфліктних ситуацій Амвросій Максиміліанович найчастіше намагався уникати, не вступав у суперечки, інколи просто іронічно схиляв голову до правого плеча і йшов геть. Але міг мужньо і вчасно сказати вагоме слово так переконливо, що гостра ситуація вичерпувалась. Ось, скажімо, після війни влада розгорнула боротьбу з «безродними космополітами». В кожному колективі обов’язково треба було викрити таких «ворогів». У франківців під нищівну критику, яка могла закінчитися дуже сумно, потрапили художник Матвій Драк та режисер Борис Балабан. Останнього звинувачували у зв’язках з «ворогом народу», «буржуазним націоналістом» Курбасом (хоч викривали як космополітів!). Три дні виступали в основному малоосвічені робітники і державні уповноважені. Амвросій Максиміліанович слухав-слухав цей абсурд, а тоді встав і сказав: «Що ви причепились до Матюші? Художник робить те, що йому накаже режисер. Борис при Курбасі був хлопчиськом на побігеньках, а я працював у Леся головним артистом, то починайте з мене, а не з них».

На тому все й скінчилось. Космополітів серед франківців не виявили. Нагадаю, що Б. Балабан — один з трьох березільців (разом з І. Мар’яненком та Р. Черкашиним), які виступили на захист Курбаса на загальних зборах березільців, де розпинали генія українського театру 5 жовтня 1933 року. Бучма на той час був на зйомках...

На сцені Амвросій Максиміліанович теж враховував етичні та психологічні моменти. У 1937 році, коли вперше «ожив» на сцені відтворений артистом Ленін («Правда» О. Корнійчука), Бучма довго не виходив на шалені оплески вражених глядачів. А тоді з’являвся на поклон, встигнувши зняти портретний грим, краватку і трохи розстібнувши сорочку — з публікою розкланювався не Володимир Ілліч, не ікона, а актор, виконавець ролі. Скільки потім я бачила «Ленінів», що приймали квіточки від поклонниць…

Молоді хлопці-франківці — Миша Задніпровський, Володя Гончаров, Павло Шкрьоба, Костя Кульчицький, Коля Панасьєв, ще хтось — прибігли до нас додому, щойно помер Амвросій Максиміліанович. Театральною відкритою вантажівкою вони везли Батька до театру, стоячи на колінах і тримаючи-обнімаючи труну. В той Святвечір хурделиця мішала землю з небом, обливень настелив скло, ламались дерева, людські кінцівки і машини. Франківська проїхала без жодних перешкод, а біля театру вітер вщух, сніг став тихим, лапатим і сумним. Ранок похорону на другий день Різдва був сонячним і весело-морозним. Дєдік не хотів сліз…

Під час капітального ремонту театру зникла гримерка артиста, його сценічні костюми, китайська шкатуля, подарована учнями. Та щороку франківці вклоняються пам’яті Бучми на Байковому цвинтарі, у фойє другого поверху висить планшет, присвячений Амвросію Максиміліановичу, актору, режисеру, Батьку франківців. Є його фото в одній з гримерок і в кабінеті нинішнього художнього керівника театру Богдана Ступки, який на відкриття практично кожного сезону грає Миколу Задорожного в «Украденому щасті», улюблену роль Бучми. Грає по-своєму, принципово зовсім інакше, ніж Амвросій Максиміліанович, але тримаючи в пам’яті найменші подробиці його малюнку цієї ролі. Молодого Ступку я привела якось в гості до своєї бабусі, вдови Бучми. Валентина Юхимівна була вражена тим, що частиною обличчя Богдан нагадав їй Бронека. А нещодавно сам Ступка був вражений звісткою від власної мами, що серед його родичів є, виявляється, якісь невідомі Бучми...

Усі ми на цій Землі брати і сестри.