Гарячі теми:

Сергій БОДРОВ: Правді в очі завжди страшно дивитися

16 липня, 00:00

Після вручення гран-прі I Міжнародного фестивалю молодого європейського кіно VOICES фільму «Щастя моє» голова журі, неодноразовий номінант на «Оскар» Сергій Бодров сказав, що вважав своїм людським і громадянським обов’язком відзначити цю високопрофесійну й чесну роботу. Це був не лише його вчинок, а й інших членів журі, тому що простіше й легше зупинити свій вибір на милій, не дратівливій дрібниці, аніж заглянути, як у цьому фільмі, в безодню власного духовного падіння.

Але режисер Бодров-старший і як людина, і як творець живе, не зважаючи на погляди «марій алєксєєвн». Його фільми, визнані кіносвітом і кіноглядачем, ніколи не робилися на потребу дня — він завжди говорив про те, що його по-справжньому хвилює.

Ми неодноразово зустрічалися на різних фестивалях, але не скористатися випадком спільного перебування у Вологді було б неправильно, тим паче, що попереду в нього — прем’єра.

— Сергій, на початку вересня в широкий прокат виходить ваша нова картина, про яку доки ніхто нічого не знає, розкажіть про неї.

— Картина називається «Дочка якудзи». Це комедія. Як правильно вважає мій товариш, друг і партнер Сергій Сельянов — настав час сміятися. Треба сміятися над самим собою, над країною, в якій ми живемо, над начальниками, над тим, хто ми є. І над нашою нинішньою ситуацією. Саме він запропонував мені ідею для сценарію. Я сів писати, захопився, бо колись займався комедіями. Друкувала мені моя близька людина, режисер Гука Омарова, адже я зовсім розучився друкувати російською, роблю це дуже повільно. Працюючи, Гука багато сміялася, і, коли постало питання про те, кому ставити картину, я запропонував Сельянову як режисера її. Оскільки ставлення до неї як до режисера у Сергія уже сформоване, ми продюсували дві її картини — «Шиза» і «Бакси», зняті на «Казахфільмі». (Обидва фільми Гука Омарової успішно пройшли горнило багатьох фестивалів, отримали багато нагород. — Авт.). Ну, а Гука легковажно погодилася, запропонувавши мені спільну роботу. І я був не менш легковажним, і дав добро.

— Судячи з того, що ви тут разом, спільні зйомки не вплинули на ваші стосунки?

— Це було непросто. Лаялися по-чорному! Зйомки були напруженими. Знімали в Японії, знімали в Криму, видаючи це за Росію. У нас був блискучий акторський ансамбль — Сергій Гармаш, Сергій Газаров, чудовий театральний актор, із шикарним комедійним діапазоном, Віталій Хайф, який недавно почав зніматися, Артур Смолянинов, плюс невідомі у нас японські артисти.

— А дами в «інтер’єрі» картини відсутні?

— Ні, дамою у нас стала чудова Ірочка Розанова. І маленька японська дівчинка. Більше дам немає — чоловіче кіно.

— Чи можуть наші читачі бути першими, перед ким піднімуть завісу над сюжетом вашої нової картини?

— Маленька японка потрапляє до Росії й зникає. Її дід, за сумісництвом — головний якудза Японії, оголошує за неї величезну винагороду — 10 млн. євро. Він слізно звертається по телевізору до громадян тієї області, де вона загубилася, але тут же попереджає, що якщо хоч одна волосина впаде з її голови, приїде й усім бошки повідриває. І, для більшого підтвердження своїх слів, їде до Росії. Така зав’язка фільму. Працювали із задоволенням, результатом, нібито, задоволені, поглянемо, що скаже глядач.

— Не враховуючи ваших давніх комедійних сценарних ескапад, у своїх режисерських роботах вас тягнуло щоразу більше на серйозні, глобальні навіть теми — від «Кавказького полоненого» до «Монгола», — цікавила природа влади й міра вседозволеності тих, хто перебуває на її вершині. Гука теж готова була у своїх картинах драматизувати ситуацію. Звідки раптом така тяга до комедії, якій необхідно багато повітря, свободи у наш не надто вільний час?

— Комедія — вдячний жанр. Я пам’ятаю задоволення, яке отримував, коли глядачі у залі сміються. Це дорого коштує, і не всі можуть це робити. Не знаю, чи вгадав я зараз, чи буде це смішити глядача, як мене та моїх близьких, поглянемо. Чому це треба було робити зараз? Та тому, що сміх — це ліки. Так, вони гіркі, але солодкі — не діють.

— І ви серйозно розраховуєте на широкий глядацький успіх, незважаючи на труднощі національного прокату?

— Із прокатом зараз, звичайно, нелегко, але ми старалися зняти картину недорого. Сподіваємося звести кінці з кінцями.

— Який був бюджет ?

— Близько трьох мільйонів доларів.

— Із часу нашої останньої зустрічі пройшли три роки. За цей час багато що змінилося й у житті, й у стані кіно, системи його виробництва, фінансування. Ви поєднуєте в собі багато кінопрофесій — сценариста, режисера, продюсера. Як суперпрофі, скажіть, що позитивного, що негативного, які перспективи?

— Я не оракул, але, мені видається, і в сфері виробництва, і дистрибуції проблем багато. З одного боку, криза, звичайно, зачепила усі країни, включно з благополучними. Америки це стосується менш за все — впала кількість картин, але глядачі ходять до кіно, збори великі. Не буду оригінальним, якщо скажу, що в Росії, у вас, впевнений, та ж картина, — катастрофічно не вистачає кінотеатрів. Стрічка живе на екрані два тижні, ніде такого немає! Навіть коли фільм може збирати гроші, після зазначеного терміну його знімають із показу. Так вижити неможливо! Упав глядацький інтерес до національного кіно. Провалилися деякі великі проекти, на які розраховували.

— Ви впевнені, що проекти, про які ми говоримо (вважаю таким, наприклад, «Стомлені сонцем-2». — Авт.), провалилися через кризу?

— Ні, звичайно, там і якість «кульгає». Але в цьому випадку це показник того, що коли вже російські блокбастери нездатні зібрати касу, значить інтерес до «свого» кіно упав. І сталося це ще й тому, що немає по-справжньому цікавих картин. Тут не варто кивати на відсутність великобюджетных проектів — у Америці виходять і картини, бюджети яких полярні за своїми розмірами, але це цікаве кіно. У нас таке глядацьке кіно прагне робити Тимур Бекмамбетов — зараз він продюсує новорічний альманах, який виготовляють декілька хороших режисерів. Але цього замало. Режисери, які можуть робити глядацьке кіно, знімають у нас рідко і мало. Приклад? — Валерій Тодоровський. Немає у нас такого механізму, який допомагав би режисерам працювати багато й рівно.

— Ваш фільм уже повністю закінчений виробництвом?

— Ні, лишились останні штрихи. Із Вологди ми терміново виїжджаємо до Пітера — працювати.

— Хто з колишніх «соратників» працює з вами зараз?

— Той же фінський композитор, який працював на «Монголі».

— Що складніше, брати участь у суді над собою, своїми фільмами-дітьми чи судити самому?

— Я прагну взагалі-то завжди бути поблажливим, але лише не стосовно себе.

— На цьому фестивалі ви — голова журі, який, на ваш погляд, зріз сучасного європейського молодого кіно? І як ми всі, колишні «брати і сестри», вписуємося в цей контекст?

— Коли дивишся картини молодих, дуже хочеться дивуватися. Те, що ми бачимо на цьому фестивалі, звичайно, зріз. Я багато дивлюся, і обличчя європейського арт-хаусу, який інколи прагне бути глядацьким, сповна пристойне, інколи навіть благородне. Наші хлопці, як показує хоч би той же «Кінотавр», працюють на тому ж рівні, але обличчя їхнє, я би сказав, похмуріше.

— Знаю, що ви зіграли не останню роль в ухваленні рішення присудити гран-прі фільму Сергія Лозниці «Щастя моє». Ваша думка про фільм?

— Картина ця мені здається дуже важливою. Торік на «Кінотаврі» був фільм, який став переможцем, — «Волчек». Я там теж був членом журі й картина ця не всім однозначно сподобалася. А наступного дня всі говорили — ми її не можемо забути! Я дуже радів за молодого режисера, він знає, що хоче сказати, і знає, яким має бути цей вислів. І «Щастя моє» — абсолютно інша картина, але той же випадок. Людина знає, що хоче сказати, вона логічна від початку до кінця. Комусь це може не подобатися в принципі, ми чуємо ці звинувачувальні голоси. Це, мовляв, нелюбов до Батьківщини, робиться на потребу зарубіжних фестивалів. Їм там подобаються такі картини. Повна нісенітниця! Ці хлопці роблять своє перше кіно, і добре його роблять, про те, що їх хвилює. Вважаю, що такі картини сьогодні важливі. Так важливі, як і комедії. На жаль, такі картини мало хто хоче знімати й дивитися мало хто хоче. Адже страшно дивитися правді в очі. Але дивитися, проте, потрібно. Знайдеться на його довгій дорозі свій глядач, який «обманюватися не радий».

— У своєму попередньому фільмі «Монгол» ви, з одного боку, активно дистанціюєтеся від поточної російської політики, з іншого — абсолютна впевненість, що ви заспівали гімн диктатурі. Як це поєднується, адже це небезпечно — сьогодні особливо?

— Чесно кажучи, і думки не було вести мову про «теперішній момент», не цікавить мене поточна політика. Те, що відбувається в Росії, звичайно, шкода. Але це не моє. Я людина, яка вільно пересувається світом. Якщо хочете, людина світу — за Велимиром Хлєбніковим. Ви, мабуть, знайомі із західними публікаціями, де мене в лоб запитали — хто замовляв цю картину? Смішно! Я людина незалежна, роблю лише те, що мені цікаво. Як тільки ми починаємо прив’язувати себе до сьогоднішнього дня, тут же забувається про дистанцію. Тут же найголовніше — дистанція й різниця культур.

— А що буде після завершення комедії?

— Зрозумійте мене правильно, комедія — це не те, де люди повинні реготати бездумно, вони повинні сміятися, реготати над самими собою, в цьому суть для мене. А далі буде абсолютно інше. Велика картина на біблійному матеріалі — «Самсон» за Жаботинським. Десять років тому я прочитав цю книгу, й рівно стільки мені знадобилося, аби зрозуміти, як це зняти, дістати права, вирішити, з ким працювати. Але Жаботинський вимагає ще часу, а найближчою може стати велика американська картина, яку ми зніматимемо в Ірландії й Англії. Це не продовження «подвигів» Гаррі Поттера, а цікава історія, але для дорослих. Із задоволенням візьмуся за цю роботу. Це не такий бюджет, як бував у них раніше, але все одно великий — 70 млн. «Самсон» же доки «збиратиметься». Я сам буду продюсером, але є вже партнери — ізраїльські, російські, американські. Це дуже потужний матеріал.

ДОВІДКА «Дня»

Сергій Бодров народився 28 червня 1948 в Хабаровську. Починав свою кар’єру як журналіст. 1974 року закінчив сценарний факультет ВГІКу. За його сценаріями знято понад двадцять фільмів. Серед режисерських робіт — «Непрофесіонали» (1985 рік, спеціальний приз журі на фестивалі в Туріні), «Катала» (1989), «СЕР» (1989), «Я хотіла побачити ангелів». Потім Сергій Бодров переїхав до США. Стрічка про чеченську війну «Кавказький полонений» отримала 1999 року премію «Ніка» як кращий фільм року і премію Європейської кіноакадемії «Фелікс» за сценарій. Сергій Бодров — автор декількох збірок оповідань і фейлетонів; у Франції видана його книжка «Свобода = рай». Як сценарист, брав участь у створенні фільму Режі Варнье «Схід — Захід».

Син, актор і кінорежисер Сергій Бодров-молодший (1971—2002), загинув у Кармадонській ущелині під час зйомок фільму з робочою назвою «Зв’язковий».

ФІЛЬМОГРАФІЯ

Режисерські роботи

1984 — Солодкий сік усередині трави

1985 — Непрофесіонали

1985 — Професіонал

1986 — Я тебе ненавиджу

1989 — СЕР (Свобода — це рай)

1989 — Катала

1992 — Білий король, червона королева

1992 — Я хотіла побачити ангелів

1996 — Кавказький полонений