Щасливчик із втраченого покоління
Фахівці зарахували роман до літератури «втраченого покоління» — покоління, опаленого Першою світовою війною, морально, а нерідко й фізично травмованого, проте відданого ідеалам солдатського братерства і ширше — людської солідарності, покоління, екзистенційно незламного, хоч і життєво надламаного та понівеченого. Знаменно, що того самого року з’явилися два інші романи про «втрачене покоління» — «Смерть героя» Річарда Олдінгтона та «Прощавай, зброє!» Ернеста Хемінгуея, котрі, попри гучний критичний розголос в інтелектуальних колах, усе ж не сягнули бестселерної слави Ремаркового твору.
Німецький письменник, схоже, знайшов чудовий рецепт книжкового успіху, підмінивши понурий трагізм Олдінгтона мелодраматичністю і заступивши психологічно витончений підтекст хемінгуеївських діалогів зовні подібними, але не переобтяженими підтекстом «телеграфними» фразами. Це справді принесло касовий успіх усім його одинадцяти книжкам, забезпечивши Ремаркові відносний добробут (вілли в Швейцарії та в Америці, екранізації в Голлівуді). Але водночас це великою мірою поставило його за межами «поважної» критики й пропагованої нею «високої» літератури; здається, ніхто із відомих письменників (зокрема, й земляки-емігранти — Томас Манн, Герман Гессе, Леон Фейхтвангер) його не помічали; лише Генріх Белль у спогадах про свої юнацькі роки мимохідь зауважив: «Я роздобув собі Барбюса й Ремарка, Барбюс сподобався мені значно більше».
У Радянському Союзі, проте, Ремаркові пощастило (як, до речі, й Голсуорсі, Драйзеру, Джеку Лондону та деяким іншим письменникам, не надто цінованим на інтелектуальному Заході). Між іншим, Ремарк виявився одним із перших сучасних некомуністичних зарубіжних авторів, дозволених у СРСР на хвилі хрущовської «відлиги». Відтак, починаючи з 1956 року, в Союзі одна за одною перекладаються його книжки — і то не лише по-російськи. Відновлений 1958 року «Всесвіт» мало не через рік друкував Ремаркові романи, зокрема й найновіші, які по-російськи ще не виходили.
Ремарк стає загальним улюбленцем — і серед високочолих інтелігентів, і серед пересічного, скажімо так, проте не байдужого до літературних віянь читача. Лише в 60-х роках поява нового кумира — Хемінгуея — дещо витісняє Ремарка з інтелігентського середовища, проте не з книжкового ринку, де його й далі скуповують за спекулятивними цінами. Здається, лише в останнє десятиліття, з появою справді вільного книжкового ринку та, відповідно, необмеженого вибору найсучаснішого маскульту, Ремаркова популярність дещо підупала, хоч і не зникла зовсім, та й навряд чи в найближчі десятиліття зникне.
Бо, власне, було б надто великим спрощенням трактувати Ремарка як такого собі «Хемінгуея для бідних», себто для менш освічених і обізнаних на літературно-мистецьких тонкощах. Попри незмінну сентиментальність, одноманітність характерів і ситуацій, які переносяться з твору в твір, та й попри сумнівну «глибокодумність» багатьох його філософствувань, є у Ремарка принаймні одна риса, яка робить його прозу виразно самобутньою, — це неповторний, глибоко пережитий особистий досвід і, головне, вміння його відтворити через точну деталь, атмосферу, мовну характеристику. А ще — є в його прозі іронія й самоіронія, що вигідно вирізняє Ремарка з-поміж творців незліченних літературних і кінематографічних «мильних опер».
Ця іронія, либонь, найблискучіше виявилася в одному з пізніх його романів «Чорний обеліск» (1956) — розповіді про Німеччину 20-х років, озвученій службовцем фірми надгробків із провінційного містечка Варденбрюк, простакуватим і водночас по-брюньйонівськи проникливим Людвігом Бодмером — ще одним альтер-его автора, котрий замолоду промишляв, зокрема й продажем гробівців. Ця Німеччина як дві краплі води схожа на сьогоднішню Україну — з її перепадами гіперінфляції й гіперкорупції, патріотичного запалу й масового розчарування, зубожіння мільйонів і збагачення одиниць, ностальгії за «світлим минулим» і туги за сильним «хазяїном», який нарешті наведе лад.
Чим закінчилось це у Німеччині — ми добре знаємо, чим закінчиться в Україні (а тим більш у Росії) — можемо тільки здогадуватись.
Втім будь-які паралелі — відносні, а прогнози (на щастя) приблизні. Сьогоднішня Німеччина, як ми знаємо, суттєво відрізняється від тої, яку описав Ремарк. Не виключено, що за сорок чи сімдесят років так само зміниться й Україна. Можливо, що й Ремарка тоді ми прочитаємо як автора суто історичних романів, яких він, до речі, ніколи не писав.
