Що з «Поргі...», що без
Статечна публіка зібралась, як бравурно повідомляли журналісти, котрі не обтяжили себе перевіркою фактів, але раптово відчули напад симпатії до оперети, побачити «першу постановку в Україні знаменитої опери нашого земляка». Джорджа Гершвіна, котрий народився 1898 року в Нью-Йорку в родині євреїв-емігрантів з Одеси, ясна річ, із патріотичних міркувань ми можемо віднести й до «земляків», хоча сам композитор усе-таки віддавав перевагу негритянському, а не українському фольклору. А от із «першою постановкою» слід зробити уточнення: «Поргі й Бесс» на початку 90-х грав, зокрема й на гастролях у Києві (до речі, саме на сцені Оперети) Донецький музично-драматичний театр. Грав пристрасну музичну драму, не вигадуючи новий жанр «мюзикл-опера» й не змушуючи головного героя, жебрака Поргі, всупереч волі Гершвіна, зводитися зі свого інвалідного вiзка на милиці, як це зробили постановники нинішнього спектаклю.
Утім, безглуздо чіплятися до дрібниць, коли своєю недоладністю приголомшує ціле. Натхненно роздзвонивши про сходження на надзвичайно складну художню вершину, столична Оперета справді кинула на її підкорення всі сили. А відтак, хотіла того чи ні, продемонструвала максимально відкрито всі реальні творчі ресурси. Розверзнуте видовище вражає своєю провінційною недолугістю: оркестр, який хоробро атакує партитуру, усвідомлюючи дефіцит необхідних для цього солдатів; максимальна нечіткість загального задуму при явній схильності режисера Петра Ільченка до плоского натуралізму; нудотні хореографічні дивертисменти, рикошетно пов’язані з сюжетом; і головне — неймовірно, навіть для схильної до афектації оперети, нарочита манера гри, награш найгіршого штибу.
Тут, мабуть, доречно було б гнівно скипіти, закинувши водночас Головному управлінню культури Києва за марнотратство (спектакль створено на «державне замовлення»), а головному режисерові театру Віктору Шулакову — за верхоглядство запропонованої ним художньої програми «реанімації» давно не популярного театру через розширення його жанрового діапазону — від Оффенбаха до сучасних рок-опер.
Але сказати хочеться про інше. Можливо, сьогодні художня чесність полягає саме в реалістичності самооцінки, а не в постановці свідомо фанфаронських завдань. Не треба бути мудрагелем, аби зрозуміти: ні бродвейський шик, ні бродвейська майстерність трупі Київської оперети не під силу, хоч як не пнись допомогти їй досягти «світових стандартів» грошима платників податків. То чи не краще, перш ніж штурмувати еверести на кшталт «Поргі й Бесс», не маючи для цього достатнього художнього й технологічного спорядження, постаратися підкорити доступні вершини? Й відновити дистрофічне сьогодні реноме театру не хвалькуватою рекламою, а хоча б добротною традиційною постановкою.
