Шевченко на барикадах...

Це інсценізація режисера Людмили Колосович за творами Тараса Шевченка та Юрія Щербака. Після вистави «Стіна», в якій, до речі, далеко не все бездоганно, хочеться одним духом перечитати усього Шевченка або прямо з глядацької зали повернутись до комп’ютера/цеху/поля і працювати до нестями... Чому?

Робота над прем’єрою (у лютому) стала для митців особистим Майданом. Їхній творчий максималізм спричинився до того, що спектакль, наче крапля океанської води, увібрав у себе не лише візуальні та речові знаки Революції Гідності, а й відтворив у естетичному, професійному, громадянському сенсах її найістотніші риси.

Чотирнадцять акторів (а в Театрі ім. Лесі Українки їх усього 20) — студенти та недавні випускники акторського відділення ЛНУ ім. І. Франка — разом із режисером і художнім керівником театру Людмилою Колосович, художником Оксаною Радкевич та хореографом Ксенією Рихальською створили власну, актуалізовану версію однієї з найвідоміших п’єс Юрія Щербака. 

Наскрізним тужливо-камерним лейтмотивом вистави проходить низка епізодів-спогадів Варвари Рєпніної (Марія Дзвонік, Інна Лиховид). У тендітних постатях юних актрис, психологічно переконливих сценах — той ген мужньої жіночності, що його наполегливо селекціонує у своїх режисерських роботах Л. Колосович. Крізь найтонші інтимні почуття героїні театр звертається до глядачів традиційною, зрозумілою мистецькою мовою, отримуючи у відповідь мандат довіри.

Ця довіра потрібна митцям у їхньому бажанні осучаснити твір,  насамперед — образ самого Шевченка. Ось Тарас  молодий, сповнений жаги до життя, кружляє у парі з панною Рєпніною, малює у повітрі картини, навіть ходить на руках (Дмитро Благий). А вже за мить з його уст зривається «Мені однаково...», читане по-реперськи рвучко й експресивно, під музичний рок-супровід. Таке своєрідне «очуднення» й самої постаті Кобзаря, і його знаних текстів — гострий, сміливий прийом, що дивує небуденністю. 

Та у своєму мистецькому радикалізмі митці йдуть далі. Уведення в дію символічних образів — України (Анна Єпатко), Дівчини (Наталія Липко), Кобзаря (Павло Довгань-Левицький), Відьми (Остап Дзядек), Смерті (Володимир Пантелеєв) переводить виставу на шлях поетичного театру, веде до створення складнішої, ліро-епічної форми. Сягнувши тут якихось цілком нових для себе висот, митці піднімаються до творення розгорнутої у часі і просторі потужної художньої метафори, складної і гранично простої водночас.

Перший прохід через сцену сірої, безликої, безвольної шереги людей-тіней вражає близькістю і до курбасівського античного хору у славетних «Гайдамаках», і до відомих брейгелевих «Сліпих». Ритмізована, знеособлена валка рухомою стіною  раз по раз переходить сценою, дослівно відділяючи Репніну — від Шевченка, Шевченка — від світу, світ — від України, матеріалізуючи у такий спосіб ідею, закладену у назві п’єси і вистави... На цих лантухах, що на похилених раменах виносять і кидають на сцену «раби»,  корчиться у п’яному маренні Поет... Далі, здається, — тільки біль, страх, морок. У темних обрисах фігур, що в диму виповнюють собою сцену, ми раптом упізнаємо чорні маски сучасних «тітушок» з хижими очицями у прорізах. Це вони оточують білосніжну постать Берегині, б’ють, знущаються, аж поки врешті-решт не піднімуть догори, розіп’яту... 

Тільки тоді сліпі — прозріють, німі — заговорять. Озвуться «Кавказом». Спершу тихо, несміливо, далі все гучніше і гучніше. У десятках раптом сильних та мужніх рук лантухи, під вагою котрих ще мить тому безіменна маса пригиналась до землі, перетворяться на засіб опору. Звучать рядки поеми — з рук до рук передаються мішки — укладаються один за одним шари барикад. Ритм повторюється, напруга зростає, у нас на очах здіймається Стіна... На ній — тіла убитих, нові й нові герої, що приходять на зміну полеглим, Шевченко із віршами, Україна з прапором — театральний плакат у найпотужнішому розумінні цього слова, парафраз «Свободи на барикадах» француза-романтика Ежена Делакруа.

«Борітеся — поборете!» — фінальні рядки, з якими звертаються до нас зі своїх, сценічних, барикад актори — вже не мистецький жест, не театральна умовність. Це — крик душі, наша спільна правда, здобута на усіх видимих і невидимих барикадах.

Воістину живемо у дивовижний час: ще ніколи так карколомно і гарячково реалії з життя не перетворювались у свідомості митців на потужні художні  символи. Ще ніколи так швидко не мужніла нація, і молодий театр в одній виставі так сміливо й рішуче не переростав самого себе, виборюючи   право на серйозний, дорослий діалог із суспільством.