«Сходи в рай будую я»

Батьки Дж. Гершвіна не порушили митних законів, коли наприкінці минулого сторіччя з Одеси переїхали до гостинного Нью-Йорка. Родина «порушила» інший закон — закон соціальної стратифікації, коли незбагненним чином в родині Моріса, шевця на фабриці жіночих туфель, і Рози, дочки кушніра, з'явилися діти, так би мовити, абсолютно іншого польоту. Старший син, Айра, став відомим поетом-піснярем, про середнього — Джорджа — говорити не випадає, молодший, Артур, шукав щастя на терені біржового маклерства, однак, пописував пісні для домашнього музикування, нарешті дочка, Френкі, обрала долю естрадної співачки. У чотирнадцятирічному віці батьки записали Джорджа в Комерційну школу. Але комерсантом він не став. На превелике наше щастя. За рік Джорджа вже можна було побачити в музичних крамничках в амплуа plugger — піаніста-популяризатора пісень, які випускала та чи інша фірма. Ще за декілька років він, вже як самостійний композитор, який пише музику до бродвейського шоу й мюзиклів (за чотири роки — 15 постановок).

Образ молодого музиканта, як і всього покоління двадцятих років, можна передати словами Теодора Драйзера: «Наші найхарактерніші риси — це, звичайно, молодість, оптимізм і відданість ілюзіям». Молодість і талант, енергія й феноменальна працездатність принесли довгоочікувані плоди. Успіх наздоганяв успіх: пісню «Свані» заспівала вся Америка, зали повністю заповнювалися на постановках мюзиклу «Нехай гримить оркестр!», «Рапсодія в блюзових тонах» підкорила найвимогливіших критиків, її успіх був «нокаутуючим». Ще б пак! Це була сама Америка — спрямована в майбутнє, багатоголоса, упевнена в своїх силах. Сам Гершвін зізнавався, що почув рапсодію як музичний калейдоскоп Америки («наш киплячий казан, нашу багатонаціональну енергію, наші блюзи, наше столичне сум'яття»). Незабаром на концертних майданчиках, на радіо зазвучали фортепіанний концерт, пісні, на сцені знов і знов з'являлися мюзикли, в яких Гершвіну вдавалося, можливо, найголовніше, що вирізняє цей жанр, скласти startune — центральну пісню спектаклю, пісню-зірку.

У світі, де панувала європейська музика, він мріяв створити й створив щось абсолютно нове: сплавив негритянський фольклор (блюзи з їх гостротою, всесвітньою тугою за міфічним минулим і незбагненним майбутнім, спірічуелз з їх піднесеною інтерпретацією біблійних сюжетів), рег-тайм і симфонічну музику — цю енциклопедію європейців. Під час турне Старим світом (1928р.) молодого композитора зустрічали привітно й радісно. Талант американця притягав, як магніт. Він побував у Англії, відвідав мекку сучасної музики — Париж (в результаті написано симфонічну поему «Американець у Парижі»). У Парижі він зустрічався з Морісом Равелем, а у Відні з Інгмаром Кальманом — майстрами нової європейської музики, які гідно оцінили самобутній хист і талант американця.

Вже за життя Дж. Гершвіна говорили про іскри геніальності, що осяяли його творчість, про його незвичайну, схожу на В.-А. Моцарта, Ж. Оффенбаха або Й. Штрауса, продуктивність. Після європейської поїздки він пише Другу рапсодію для фортепіано з оркестром, знаменитий мюзикл «Про тебе я співаю», знову пише пісні (усього біля 300). Його творча свідомість, його мозок не відпочивали жодної хвилини. Але мозок — не комп'ютер. Працюючи в найжорсткішому режимі, постійно «вихлюпуючи» мелодії, він ризикує. Це й призвело до драми — Гершвін помер влітку 1937-го у віці 38 років у каліфорнійському Беверлі-Гіллс.

Але залишаються літні дні радості — самертайм. Елла Фітцжеральд і Луїс Армстронг — Бесс і Поргі! З чим можна порівняти ці голоси, цю нескінченну музику, спрямовану просто до небесних просторів. «Сходи до раю будую я», співається в пісні Дж. Гершвіна. А хіба не так?

№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»