Скористатися шансом

Покази відбудуться на сцені Національного театру ім. І. Франка (у межах державної програми «Український Донбас»). Колектив Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який цьогоріч відзначає ювілейний, 75-й сезон, покаже у столиці свої найновіші прем’єри.

У цій інформації не було б нічого екстраординарного, якби не одне «але»: Луганська українська муздрама — єдиний державний театр, який евакуювався із окупованих територій (на противагу шести, що там залишилися), перереєструвався в Україні та продовжує працювати згідно з українським законодавством.

Утім, «евакуювався» — гучно сказано: із Луганська влітку-восени 2014-го виїхали далеко не всі актори, а з майна вдалося вивезти лише печатку та «флешку» з документами. Решта — будівля, костюми, декорації, транспорт, обладнання — залишилося там, і наразі ним користується «Государственное учреждение культуры «Луганский академический украинский музыкально-драматический театр на Оборонной» (у вжитку побутує скорочений — мілітаризований та «деукраїнізований» — варіант: просто «Театр на Оборонной»).

Щоб завершити цю малоприємну тему, скажемо, що цей театр грає російською та українською мовами, так само вважає свій поточний сезон 75-м і, користуючись перебуванням у юридично «сірій» зоні, не цурається піратства: наприклад, про існування на його кону мюзиклу Ігоря Поклада — Олександра Вратарьова «Таке єврейське щастя» його автори з подивом дізналися з Інтернету. А багаторічний художній керівник театру Михайло Голубович, орденоносець, лауреат численних вітчизняних та закордонних премій, народний артист України, відомий за такими кіно— і телестрічками, як «Пропала грамота», «Комісари», «Дума про Ковпака», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва про гетьмана Мазепу» та ін., нещодавно був «жалуваний» медаллю так званої ЛНР «За заслуги» першого ступеня (хіба там ще орденами не розжилися?) і званням «народного артиста ЛНР» — «в исключительном порядке, учитывая выдающийся вклад в развитие и сохранение отечественной культуры, (...) а также высокое исполнительское мастерство в создании художественных образов, ставших достоянием отечественного культурного наследия». Цікаво, звичайно, до якого такого «отєчєства» належить творчий доробок новоспеченого народного артиста «молодої республіки»? Не менш цікаво, як після повернення Луганська під українську юрисдикцію будуть розв’язані юридичні питання, які стосуються обох театрів та їхніх працівників...

Але не будемо про сумне — «нам своє робить»! Отже, діяльність Луганського українського театру було офіційно відновлено в Сєверодонецьку як адміністративному центрі області у грудні 2014 року. Наказом тодішнього очільника Луганської військово-цивільної адміністрації Геннадія Москаля Сєверодонецький міський театр драми було ліквідовано, а його майно і штат — передані обласній муздрамі. Це, звісно, не компенсувало втрат (адже статки та кадровий склад городян були доволі скромними, а «сталінську» будівлю після пожежі 2007 року використовували лише як склад і репетиційну базу), проте дало змогу розпочати роботу.

Творча діяльність кардинально активізувалася восени 2015-го           — з приходом нового молодого директора Сергія Дорофеєва та поверненням до театру режисера Володимира Московченка і сценографа Ірини Лубської, чиї життя понад чверть століття були пов’язані з Луганською українською муздрамою.

Сьогодні трупа театру складається з 21 актора, чотирьох пар балету і музичної групи. Луганчан серед них — близько десятка. У репертуарі — п’ять вистав («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Наша кухня» А. Котляр, «Обережно, жінки!» А. Курейчика, Новорічно-Різдвяна казка «Подарунок Святого Миколая» та «За двома зайцями» М. Старицького), причому три найсвіжіші прем’єри (на виході — четверта, «Маклена Граса» М. Куліша) вийшли менше, ніж за півроку. Їх грають у будинках культури — в Сєверодонецьку, Рубіжному та Лисичанську. Буквально днями В. Московченка офіційно призначено художнім керівником, а також підписано розпорядження про початок капітального ремонту будівлі — і тут обов’язково варто вітати увагу до театру обласної влади, насамперед її соціально-гуманітарного «блоку» на чолі з Ольгою Лішик.

Отже, Луганський український театр в Україні існує і будує своє сьогодення та майбутнє, не озираючись назад. Не будемо, однак, вдаватися тут до аналізу чи опису власне вистав нового-старого театру.

По-перше — тому, що дві з них кияни (а слідом за ними, сподіваємося, і жителі інших міст України — про це вже тривають перемовини) скоро побачать, тож не хочеться випереджати події. Скажемо лише, що режисерові-дебютанту, акторові театру Євгену Мерзлякову вдалося видобути з над-хрестоматійних «Зайців» такі цікавинки, які не доводилося спостерігати в жодній із раніше побачених версій п’єси М. Старицького (до речі, й сам жанр там визначений креативно — «міщанський каламбуръ під мериканські музики»). А «Маклени Граса» в постановці В. Московченка просто ще не існує в природі — прем’єра відбудеться лише напередодні київських міні-гастролей.

По-друге — хотілося б акцентувати увагу все-таки на іншому. Життя вкотре підтверджує аксіому: наново будувати значно легше, ніж перебудовувати-ремонтувати-оновлювати. Нові люди, нове місце, нові виклики — все це підживлює і додає драйву (він, до речі, дуже відчутний на сцені, причому в акторів усіх поколінь), незважаючи на серйозні побутові негаразди.

Зрештою, історичні катаклізми, які піднімають із насиджених місць мільйони людей, далеко не завжди стають «кінцем життя». Навпаки, часто вони надають той шанс, на який не можна було сподіватися раніше. Якби не драматичні події 2014 — 2015 років, Олена Стеценко ніколи не відкрила б на Луганщині «Музею янголів», Сергій Дорофеєв, вочевидь, у неповні 30 не очолив би академічного закладу, а Володимир Московченко не отримав би всієї повноти художньої влади і права формувати політику театру... Можливо, Євген Мерзляков ще довго чекав би на повноформатну самостійну постановку на великій сцені, вчорашні студенти Анастасія та Денис Пономаренки не виходили б на професійну сцену в головних ролях, а колишня актриса російськомовного Сєверодонецького міського театру Наталя Карчкова не зіграла б Проню Прокопівну — причому так, щоб її порівнювали то з Інною Чуриковою, то з Лілією Ахеджаковою... Зрештою, Олена Хохлаткіна, Андрій Романій та Віктор Жданов із Донецького національного українського музично-драматичного театру не вийшли б на провідні сцени Києва в тих ролях, які уже встигли високо оцінити глядачі й фахівці (і це лише початок!), а група таких само донеччан не готувала б у Києві антрепризу...

Не упустити свого шансу, скористатися нагодами, які виникають, — цілком реально. Це довели, в тому числі, сєверодонецькі луганчани. Дуже хочеться, щоб у них все вийшло.