Сьорбнувши вод кастальських...

Тож видається гідним захвату, коли галерея «Ірена» зібрала чотирьох митців — Наталку Кохаль, Оксану Стратійчук, Івана Кириченка, Віту Хайдурову, — аби ті на території Музею західного і східного мистецтва відстояли «свою територію». І пробудили «чувства добрые» — цілковитий анахронізм у наш суворий час! — от тільки не лірою. Ударом різця, штрихом олівця. Що не кажіть, а графіка — графиня серед мистецтва, але вже не королева. Благородство в неї вроджене, тендітність — із діда-прадіда.

У якийсь момент огляду експозиції надмір емоцій змінюється на контремоцію, суть якої можна передати словами філософа: не можна двічі увійти в одну й ту саму річку. Вже колись тупотів кентавр Кириченка. Вже грала плакуча гітара Хайдурової. Стати б розкутими, відтанути душею, пустити сльозу, як віртуальний Скоропадський у Булгакова. Не виходить. Back to the past, не future!

The past? Київські митці тільки «клеять із себе» архаїків. Насправді — не на словах чули і про комп'ютер, і про «нові технології». Присяга минулому — гра, де не буває, не може бути переможених. Лише трапляється цейтнот... уваги глядача. Треба було прожити кілька років — максимум десятиліття — аби втямити, що графіка у нашому житті — не тільки й не стільки оаза (як це було в радянський час), як один із можливих затишних куточків, куди можна завітати на вихідні. А можна і не завітати — діло хазяйське!

Найанахронічнішим мені здався розділ Наталки Кохаль. Її гуашам годилося б прикрашати якийсь із 200 томів «Бібліотеки Всесвітньої Літератури» (саме 1-ї серії, де нас радували зразки давніх літератур античної, східної, епохи Ренесансу чи бароко). Узяті безвідносно до тексту, вони втрачають у своїй внутрішній переконливості.

Оголені жінки (та що там жінки — діви, дами, феї!) Оксани Стратійчук — спокійно- рухливі, наче риби, що струсонули з себе луску, та не життя. Середовище їхнього побутування — вигадливі акваріуми, де їх ніщо й ніхто не може зворушити. Навіть Сфінкс, зустріч із яким для будь-кого, окрім кульгавця Едіпа, була фатальною... Раз — і в провалля! Та ні, плетуть нитку розважливої бесіди. Технікою кольорового офорту авторка володіє блискуче, занурюючи глядача в осяйність передранкового марева — при умові, що світанок той — безхмарний, погожий, променистий. Але млість засіла в тілі, гасячи в зародку найменший потяг до дії. Анабіоз, що оволодів персонажами, позначився і на всьому стані графічного мистецтва сьогодні, і це є по-своєму символічним.

Трохи енергійніший Іван Кириченко. Але він — попри видимі перекочування м'язистих горбиків під шкірою — лише імітує дію, а не безпосередньо діє. Хизується можливістю руху. Його «грішні ангели» тільки збираються «відтягнутись». Його Юдіф ще не бралася до своєї «чорної справи». І не розпочне її ніколи.

І якщо його твори стосовно якогось графічного абсолюту займають невизначено шлюзове становище, то згравійоване Вітою Хайдуровою — це графіка в кубі, у квадраті, в енному ступені акценту. Наче хтось розлив молочну калюжу на паперовий аркуш і з-під неї вигулькують тремтливі, як крильця бабки, лінії. Сюжети, пов'язані з музикуваннями чи псевдоазартною грою, — не є для неї випадковістю. Її штрих з'являється нізвідки, як і судома струн — і, здається, так само розтане в тиші чи на папері.

У 70-ті роки, коли графіка була гіперактуальною (согрішу спогадом), критика висунула термін «тихої графіки» — на противагу «бурхливим 60-м», з їх культом плаката й лінорита. На мій погляд, істинна графіка не може бути іншою, окрім «тихої». Але коли сьогодні часто-густо треба кричати, аби тебе почули, прекрасне мистецтво дозволяє собі бути неактуальним, не втрапляти «у струмінь»... І, попри все, вдруге, втретє вступати в ту саму річку. Навіть якщо ніхто поруч і не розчулюється.