Старенький трамвай вже довіз піккардійців до Варшави. Наступна зупинка — Париж?
Уявіть, яким було її розчарування, коли вона побачила на сцені не темпераментних гостей із Середземномор'я, а своїх земляків, які до того ж виконували музику, до якої не звикло дівоче вушко. Розлючена глядачка висловила все своє обурення організаторам концерту, мовляв, навіщо ж під «італійською назвою» маскувати українських музикантів.
Називаючи свій колектив «Піккардійською терцією», співаки намагалися підкреслити особливий шарм, який вирізняє їхній гурт. Утім, львів'яни завжди вирізнялися європейським шармом. Завдяки йому здавалося, що їхнє місто знаходиться десь поруч із досі міфічним для більшості з нас Парижем.
Хоч як було, а до Варшави піккардійці вже дісталися.
— Три роки тому ми підписали контракт із польською фірмою, — розповідає менеджер групи Роман Климовський, — яка займається промацією не лише українських гуртів. Спочатку ми зробили пробний концерт у Любліні. Потім співали у Варшаві. У Польщі наші концерти відвідує досить серйозна публіка — урядові чини, мистецтвознавці, телевізійні журналісти, а відбуваються вони в переповнених залах.
— Цікаво, а чи українські урядові чини приходять на концерти, коли ваш гурт приїжджає до столиці?
— Деякі не тільки приходять до нас у Києві, а й навіть до Львова приїжджають.
— Але в одному з інтерв'ю я читав, що «Піккардійська терція» легше знаходить слухачів за кордоном, аніж на батьківщині. Чи не свідчить це про провінційність нашого глядача порівняно з тими ж поляками?
— Мені б не хотілося, аби так було... Однак схоже на те. Я не люблю будь-кого критикувати, але мушу визнати, що в нас відсутня певна культура сприйняття такої музики. Не любить наш глядач поки що ані експериментального джазу, ані джазу взагалі. Людей, які розуміються на цьому, залишилось дуже мало. Це унеможливлює розвиток такої музики. А в Польщі, скажімо, на джазові концерти приходить і молодь, і ті, кому вже за шістдесят. Єдине, що ми можемо робити в такій ситуації, так це час від часу організовувати у Львові концерти класичної музики на годину-півтори. І люди відвідують їх. Проте це реально зробити у Львові. Я не впевнений, що в Києві на цих концертах у нас була б публіка. Прийшли б, звичайно, люди, але не стільки, скільки хотілося б. Я вже не кажу про Східну Україну, де ситуація ще складніша.
— Тобто і про меценатів поки що не йдеться?
— На дев'яносто відсотків ми утримуємо себе самі. Якщо нам і надають якусь допомогу, то вона, як правило, розрахована на певну акцію, конкретний концерт.
— Що маємо робити, аби в Україні врешті з'явилася публіка, котра слухатиме серйозну музику, відвідуватиме театри, у репертуарі яких Шекспір, Чехов, Леся Українка?
— Якщо говорити про те, що для цього має робити держава, то я не знаю, чи хтось чогось ще від неї чекає. Досить було б, аби просто не заважала. А люди, які захочуть щось робити, завжди знайдуть можливість втілити свої ідеї. Треба лише створити їм належні умови. Це ж ненормально, коли музиканти за двогодинний концерт заробляють по двадцять-тридцять гривень. Не має сумніву, що прийде час, коли в Україні ходитимуть на такі концерти, відвідуватимуть театри, у яких іде класика. Для цього сама держава має піднятися, суспільство повинно позбутися базарного інстинкту.
