Сторонній

ЗАВДАННЯ
     В кінематографі нові речі та імена для повноцінного розбору найчастіше нічого не вимагають, крім дрібки цікавості. Ось те, що занадто відомо, проаналізувати складніше. Вкрита шарами інтерпретацій кіноплівка - матеріал незручний. Тім Рот (нар. 14 травня 1961, Лондон) - одне з таких спотикань критичної думки. Його зовні зрозумілі персонажі при пильнішому погляді спантеличують спонтанністю вчинків і головоломними сюжетними лініями. Біографія, в свою чергу, дивує постійним ковзанням в околицях крупнобюджетних вершин. Є ім'я, є докладний життєпис і особистий багатослівний веб-сайт, проте велика кількість інформації подібна до бездоріжжя. Британський підкорювач Голівуду, що так і не вийшов у знаменитості, скінгед, долучений до кримінального пантеону Тарантіно, вічний актор епізоду, який спробував стати режисером - худе й гостроносе ціле, хилитаючись і скидаючи фальшиві оболонки, ухиляється від занадто поспішного узагальнення.

ЗРОБЛЕНИЙ У БРИТАНІЇ

Заковика, зокрема, в тому, що найголовнішої, знакової, якщо завгодно, роботи, Тім Рот, на відміну від його друга Гері Олдмена («Оскар», «Золотий глобус» і BAFTA за Черчилля) не має. У статусі маргінала він заявив себе в дебюті - телефільмі Алана Кларка «Зроблено в Британії» (1982), зігравши шістнадцятирічного Тревора, бритоголового відщепенця з татуйованою свастикою на лобі. Показово, що сам актор зберігає про це добру пам'ять: «Моя улюблена роль була у фільмі «Зроблено в Британії», зробленому для Британського телебачення... Я зіграв наци-скінгеда». Неврівноважений хлопчисько, інфікований расовою ненавистю, противиться будь-яким спробам системи ввести його в рамки. Тревору цікавіше красти автомобілі, ніж удавати пристойність в Центрі соціальної реабілітації, куди його прислали для виправлення. Невелика, на годину з чвертю, картина відверто провокативна. Знята ручною камерою в псевдодокументальній техніці, вона поміщає неприкаяних героїв, Тревора в першу чергу, в урбаністичний краєвид, наповнений безнадією і насильством. Рух скінгедів, - ріжучий край тодішньої субкультури, - привертав увагу режисерів, як і будь-яка подібна тінейджерська екзотика, своїм становищем між соціальним і артистичним. Доля скіна - бити й бути битим, заперечувати суспільство, плекаючи мрію про абсолютний порядок у ньому. Так і в Тревора-Рота, з тією лише різницею, що він повністю спростовує уявлення про бритоголового як про громилу з непробивними нервами та м'язами. Цей «зроблений в Британії», всупереч товстошкірому канону, худий і пластичний, його емоційні вибухи лякаюче руйнівні, а ненавидить він, схоже, в першу чергу себе. Тому і в недоброму розкладі картини він перша жертва, чітка мета поліцейського свавілля, яка викидає в світ неприборкану лють; тіло, перетворене на крик.

У Кларка знімався двадцятиоднорічний випускник Кембервілльской школи мистецтв - середнього, але добротного закладу. Якщо ж додати сюди цілком забезпечених батьків (батько - журналіст, мати - художниця-пейзажистка) і благополучний квартал в Південному Лондоні, який дав світу також Маргарет Тетчер, стане ясно, що ніким іншим, окрім як переконливою тінню на екрані, Рот для бритоголових і не міг бути. Його власні переконання зафарбовані помітною лівизною, у висловлюваннях він абсолютно некоректний - принцеса Діана, на його погляд, «завжди була траханою ультраправою сучкою», а ту ж Тетчер «посадити мало за те, що вона зробила». Єдина ж зустріч Рота з, так би мовити, вуличними бійцями була радше комічною. За його спогадами, бритоголова орава якось, смертельно налякавши його, гналася слідом мало не цілу милю лише для того, щоб отримати автограф. Перша ж роль у його житті ще прикметніша - граф Дракула в музичному спектаклі в Кембервілі (цікаво, що в більш зрілому віці була ще участь в 33-й серії «Байок зі склепу»), де він навчався, до речі, не акторства, а скульптури.

ТИМ ЧАСОМ

Наступним був Колін з телефільму класика британського соціального кіна Майка Лі «Тим часом» (або «Між тим» - Meantime, 1983; пострадянські пірати випустили під назвою «Підлі часи»). Монотонна оповідь про родину безробітних невдах тягнеться серед буднів небагатого району. Стіни, двори, біржа праці, забембані неробством підлітки, їхні загальмовані подруги, знову біржа праці, сіреньке небо. Все твориться «тим часом», тому що час настільки ж безглуздий, як і спроби знайти роботу. Люди взагалі тут хороші, але від накрапаючої одноманітності побуту злегка озвірілі. Колін у цій юдолі дурнів і розбитих сподівань - можливо, найнещасніший. Ним хіба що підлоги не витирають. Його мовчання, особливо в моменти принижень, переливається в глядача таким стражданням, що змушує забути про решту бід. Можна сказати, що цю роль, особливо по контрасту з попередньою, Тім чудово промовчав. З вічно відкритим ротом, в «бабусиних» сильно збільшуючих окулярах, червоний від власної безпорадності, він пронизливо втілює розгубленість, якою Майк Лі обтяжив усіх немов поганою кармою. Але саме недотепа Колін виявляється здатним змінити хоч щось. Він робить примітивний, але сильний жест - голиться наголо, подібно до свого пригноблювача (Гері Олдмен). Скінгедство цього разу не антибуржуазний жест, а демонстрація тієї самої індивідуальності, котрої так бракує сусідам і рідним. Чи стане Колін таким як Тревор - питання відкрите.

АГРЕССИЯ І ВРАЗЛИВІСТЬ

Такий докладний екскурс по першим, строго кажучи, некіношним ролям абсолютно необхідний. Завдяки ним сформувався той кшталт акторської психофізики, що, власне, і прославив Рота. Знедолений скінгед і пританцьовуючий на шкільній сцені упир - досить яскраві мітки щодо того, що зроблено пізніше. Агресія і вразливість стали чимось на зразок родових рис цілої низки подібних героїв. Такими є кілер Майрон з дорожнього трилера Стівена Фрірза «Удар» (1984) і засмиканий, непередбачуваний Вінсент Ван Гог у «Вінсент і Тео» (1990) Роберта Олтмена, російсько-брайтонський мафіозі Джошуа Шапіро в «Маленькій Одесі» (1994) Джеймса Грея або закинутий у запаморочливу авантюру таксист Генрі Берст в меланхолійних «Тваринах» (1997) Майкла ді Джакомо. З ролями злочинців і відступників з пістолетом або з пензлем в руках Тім Рот зжився надовго і всерйоз. Всупереч драматургічним штампам, пістолети ці необов'язково вистрілюють - іноді кулю отримує той, хто їх тримає. Дрібний гангстер Мітчел в «Кухарі, злодії, його дружині та її коханці» (1989) в цьому сенсі вкрай показовий. Похмура гастрономічна містерія Грінувея будь-кому з героїв залишає мало шансів на вибір, віддаючи у владу химерно скоєного насильства. Мітчел - єдиний, хто залишається зі своїм божевільним господарем Спікою до кінця, відданий йому по-звірячому, на рівні інстинкту. Плебей без страху та докору, він знову все робить мовчки, схожий більше на маріонетку, ніж на сторожового пса. Скуштувати ж усіх радощів безперервної постмодерністської готівлі йому не дано. М'ясоїдна філософія торжествує в своєму крайньому вираженні, коли головному лиходієві подають до столу його жертву, нещасного фаршированого бібліотекаря. Але Мітчел не може розділити позамежну трапезу з босом - його відтягують від столу мов шкодливого школяра, якого залишили без солодкого. Знову в офсайді, знову викинуто. Найбільш вражаючі герої Рота завжди зазнають поразки.

МЕРТВІ

У 1990 одна така буттєва невдача втілилася в блискучому гібриді - «Розенкранц і Гільденстерн мертві» Тома Стоппарда. Знову нерозлучна парочка - Олдмен (Розенкранц) і Рот (Гільденстерн) - виконує варіації на тему позиченого життя у відчуженому, порожньому часі. Але тут ситуація особлива. Стоппард екранізував свою сповнену впливами Беккета і Піранделло п'єсу, посиливши власне шекспірівську складову. Іронічний парафраз «Гамлета» міг би набути трагедійної солідності, якби не вищезгадана парочка, котра поводиться так, ніби нічого не відбувається (а таки не відбувається!).

Розенкранц - Олдмен і Гільденстерн - Рот створені спеціально для цього твору (чийого? Шекспіра або Стоппарда?), але вони до кінця про це і не можуть дізнатися. Такий уже у них фатум у столітті «вивихнутого суглоба» - вони з'являються двійниками невезіння, щоб настільки ж бездарно згинути. У «Гамлеті» вони мертві вже від початку, а в фільмі, де це заявлено з усією категоричністю, впевненості навіть у їхній згори приписаній смерті немає як немає. Питання плодяться відображеннями одного й того ж сюжету в усе нових і нових балаганах, які розігрує настирлива бродяча трупа - «Розі» і «Гілі» теж включені в їхній репертуарний список. Це (знову як у «Тим часом») десь зовні маленького життя Гильденстерна і Розенкранца кояться великі злодіяння та виголошуються пишномовні монологи. Найсмішніше, що саме життя божевільного принца, так само як і результат п'єси, опиняється в руках найменш значних персонажів. Але вони змінити нічого не можуть або не хочуть, підозрюючи не без підстав, що це не їхній суд і не їхній вирок.

Блукаючи за дужками всіх можливих фабул, забуті автором у очікуванні двох-трьох реплік, які треба вставити, коли з'являться вінценосні інтригани, Розенкранц і Гільденстерн перекидаються шарадами і ребусами, старанно перекладаючи один на одного остаточне розв’язання власних доль. Вгадати точну відповідь - значить виграти. Вони не виграють, але й поразку сприймають досить дивно, остання фраза Гільденстерна, вже в зашморзі: «Наступного разу будемо розумніші». Гільденстерн тут - втілена рефлексія. У нього немає часу на дрібниці, постійні винаходи й осяяння простодушного Розенкранца лише дратують його. З них двох до гамлетівського «бути чи не бути» ближчий, безсумнівно, Гільденстерн. Правда, йому нема потреби метушитися і без розбору бити мечем оточуючих. Тім Рот геть не хрестоматійно спокійний, навіть млявий - рівно настільки, наскільки рухливий, нехитрий і водночас аристократичний Олдмен. Однак зважений скептицизм цього Гільденстерна багато чого вартий. Він знову й знову затіває зі своїм побратимом по сюжету найрізноманітніші ігри, але щастить у них знову ж таки не йому, а його другу-простаку. Гілі, прагнучи зрозуміти прийдешнє, діяльний по-справжньому, він намагається викликати вогонь на себе, але такі вже правила: до яких би хитрощів він не вдавався, результат вирішений наперед.

ВІД ШЕКСПІРА ДО ТАРАНТІНО

Роль Гільденстерна здобула Роту репутацію історичного актора. Підтвердження тому - майстерні партії в «Роб Рої» (1995), «Легенді 1900 року» (1998) і кулінарно-костюмованому французькому блокбастері Ролана Жоффе «Ватель» (2000; Рот - маркіз де Лозен, інтриган і сибарит). Але важливо інше - саме у фільмі Стоппарда завершилося становлення Тіма Рота як героя трагіко-ексцентричного, як інтелектуального Арлекіна, вічного жителя прикордоння. Тому з цілої плеяди британських акторів (Гері Олдмен, Пол МакГенн, Деніел Дей-Льюїс, Колін Ферт), які прийшли до Голлівуду на початку 1990-х, саме йому завоювання Нового Світу вдалося найбільш безболісно. Сам Рот так згадує про це: «Ми всі з'явилися в один час. Почалося з Філа Деніелса, а потім і інші потроху підтяглися - я, Гері, Денні, Пол... Спочатку я думав, що всіх обійде Пол. Він знявся в «Бунтівнику в моноклі» (серіал про дезертира часів Першої світової - ДД), був найсексуальнішим чоловіком на землі, але в Америці надпопулярним не став, що дивно». Справа, звичайно, не тільки в космополітизмі і легкості на підйом: «Ніякого жалю щодо покинутої Англії немає. Хоча я сумую за рідними і мені подобається бути туристом, коли я повертаюся». В іншому місці, втім, він висловлюється набагато різкіше, виявляючи гостру неприязнь до істеблішменту: «Що я буду робити, якщо знову опинюся на мілині, не знаю, але сумніваюся, що повернуся в Лондон. Я не можу жити в Англії. Я їх ненавиджу. Не англійців, звичайно, а тих, хто ними править». Легка адаптація, однак, не гарантує крутий злет. Подібно до того, як це було в Європі, Рот так і залишився на межі дорогих проектів. Але вміння балансувати на грані колапсу й вибуху, бути своїм у найгостріших конфліктах прийшлося під масть у новій ситуації, що стала складатися в середини позаминулого десятиліття в незалежному кінематографі.

Тарантіно, з його чуттям на подібного роду таланти, дав Роту два епізоди в своїх перших фільмах, але епізоди ці варті багато чого. Поліцейський Фредді «Помаранчевий» у кривавому вирі «Скажених псів» - єдиний по-справжньому драматичний персонаж, що викликає співчуття. Контрастний сюжетний хід - агент, впроваджений в банду, - дозволяє Роту відіграти дуже багато з того, що відтиналося попередніми режисерами. Бути прийнятим в середовищі дивних лиходіїв, які планують пограбування мов якусь стратегічну гру, тримати маску навіть ціною власного життя, при цьому лишаючись чесним поліцейським, - завдання найвищого рівня складності, і Рот, так само як і Фредді, з ним справляється. Іронізм, що обертається справжнім болем, йому під силу. Настільки ж блискуче Тіму вдається перетворитися на повну протилежність стійкого копа, - в тиражованого грабіжника ресторану в «Кримінальному чтиві». Його лінія в "Чтиві" служить чимось на кшталт кримінально-метафізичної віньєтки, що обрамляє купу порочних колізій. Для цього був потрібний типовий антигерой коміксу, такий собі карикатурний Клайд. Роту вдалося стертися, примкнути до світу кривавих блазнів Тарантіно так, що саме цією своєю стертістю він і запам'ятався, знову ставши на фронтирі й знову програвши бій на ньому.

СТОРОННІЙ

Нині в доробку Тіма Рота понад 80 телевізійних і кіноролей, але спільний знаменник названих вище характерів закономірний і для всієї цієї досить нерівноцінної множини. І тут варто знову повернутися до питання про найголовнішу роль. Роту вона не потрібна: «Я хочу спробувати себе в різних фільмах і ролях, в комедіях і бойовиках, психологічних драмах або в якому-небудь дивному лайні. Можливості, які у мене є сьогодні, не вічні... Я хочу бути актором, у цьому суть мого життя. І не хочу бути лідером, першим номером. Це занадто напружує. Якщо ти став лідером, а потім з якоїсь причини зійшов з дистанції, ти людина кінчена. Я не хотів би потрапити в таке становище. І тому згоден грати другу або третю скрипку».

Для тих, кого він грає, це ще більш вірно, ніж для самого Рота. Здається, головний двигун цих іноді вбивчих, частіше смішних ролей - позиція стороннього у всьому, що відбувається. Тім Рот, який грає Іншого, - сторонній не в екзистенційному сенсі. Його відстороненість більш образлива, чи що, хоча і свого роду милосердя в ній присутнє. Він виявляється зайвим всякий раз, коли великі люди, головні герої чергової неконтрольованої драми, починають вирішувати свої великі питання. Його, ні на що не придатного, нікому не потрібного, просто видаляють, викидають. Він - непозбувна маленька людина, яка, однак, влаштовує світу, перед тим як з неї здеруть нову шинель, веселий феєрверк зі стріляниною і відрізаними вухами. Робить він це здебільшого заради чистого мистецтва - все вже вирішено без нього, то нащо зображати принца данського, нащо вчиняти замах на королів, які в наступну хвилину і так зжеруть одне одного? Він зіграє в свою придуркувату гру осторонь, ставлячи іноді голосом, іноді пістолетом недоречні і несвоєчасні питання, - і завдяки його безглуздим помилкам кількість справжніх військових дій може навіть і зменшитися.