Суб’єктивні деміурги

Утім, у літературних колах цю книжку сприйнято далеко не однозначно. Подейкують, що з ідеологами проекту «Повернення деміургів» навіть перестали вітатися деякі друзі. Нам видалося цікавим побесідувати з одним iз них — упорядником глосарійного корпусу енциклопедії, редактором журналу «Плерома» Володимиром ЄШКIЛЄВИМ.

— Яку мету ти мав, розпочинаючи роботу над МУЕАЛ?

— Напевно, всі літератори в Україні відчувають, що існує декілька українських літератур, які несумісні як у плані естетичному, так і в плані особистих стосунків між письменниками. Мені здається, що настав час встановити ієрархію, розділити літературу на дискурсивні сфери. Їх, на мій погляд, три. Перший дискурс — я назвав його тестаментарно-рустикальним — належить до колоніальних практик і полягає в тому, що пару сотень селян, які зарекомендували себе вірними комуністичній ідеології та могли заримувати «Марічку» й «смерічку», брали до інститутів, учили культури мовлення, присвоювали звання письменників, і вони починали штампувати літературу.

Другий — постмодерністський, представлений небагатьма іменами, але, хвалить Бога, що вони взагалі у нас є. Третій — неомодерний дискурс. До нього належать Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Оксана Забужко та інші, які порвали з рустикальною традицією. Однак на сьогодні шкільна хрестоматія закінчується чомусь Іваном Драчем та Миколою Вінграновським. Отже, ще однією метою енциклопедії було — показати актуальну літературу, якої немає в хрестоматіях.

— Твої критерії здаються дуже суб’єктивними, а саме поняття енциклопедії вимагає універсальності, якомога більшої об’єктивності, відсутності персональної оцінки.

— Сьогодні про об’єктивність говорять лише люди, які не вчили як слід історію світової філософії. Поняття об’єктивності вилучено з філософського обігу, бо немає жодної адекватності між поняттям, що обговорюється, і річчю, що існує.

— А як із всеохопністю?

— Охопити всі можливі дискурсивні сфери — це, якраз, синдром енциклопедичної тупості, якому, до речі, присвячена стаття в енциклопедії.

— Отже, МУЕАЛ — це особистий погляд авторів на літературну ситуацію в Україні?

— І так, і ні. Справді, це «внутрішня» енциклопедія — моя, Юрія Андруховича, Олега Гуцуляка, Тараса Возняка та інших. Але слід звернути увагу, що вона не академічна, а деміургійна, бо прагне не стільки відобразити певну наявність, скільки всотатись у цю наявність і змінити її. Енциклопедія є активною, навіть агресивною. Вона пропонує певний міф української літератури. Якщо він буде прийнятий хоча б частково, то книжка виконає свою функцію.

Проте енциклопедія розрахована на широкого читача й може виконувати лише роль джерела інформації. Там немає перекручень фактів, там є інформація про авторів, назви книжок тощо.

Цей проект можна сприймати і як формалізований під виглядом енциклопедії філософський трактат. Теоретичний корпус енциклопедії — це моя філософська доктрина «Повернення деміургів» про заміну постмодерністської епохи деміургійною, що характеризується іншою системою стилів, жанрів, способів творчості.

— Які хронологічні рамки енциклопедії?

— Період, коли в українській літературі панував тестаментарно-рустикальний дискурс, деактуалізований у 70-ті роки. У діаспорі — раніше, з появою Нью-Йоркської групи, а у нас жива література починається з авторів Київської школи (Воробйов, Лишега), з Чубая, Винничука — «підпільних семидесятників», як їх називає Андрухович. Тому хрестоматійний додаток, в якому представлено 52 авторів, починається 70-ми роками. Там представлені також Юрiй Тарнавський і Емма Андієвська, які прийшли в літературу раніше.

— Особисто мене здивувала відсутність у глосарійному корпусі енциклопедії імен, котрі б, як на мене, мусили бути там. Скажімо, Стус.

— Це мала енциклопедія. Статті про Стуса, Калинця, Мельничука обов’язково будуть присутні в наступній енциклопедії — виправленій і доповненій — «Процес». Перелік персоналій не вичерпано. Річ у тім, що систематично над енциклопедією працювали тільки я і Андрухович, ми фізично не могли впоратися з працею, яка під силу лише великому колективові авторів.

— Не позбавленою підстав здається мені думка критиків, що енциклопедія «страждає» регіоналізмом, насамперед, івано-франківським.

— На мій погляд, в Україні сьогодні існує станіславський феномен і окремі постаті. У Києві усі пересварені. У Львові є лише окремі особи. В Ужгороді — Мідянка, в Харкові — Жадан, у Тернополі — Махно, Гайда. А салон, тобто група людей, які створили креативну ситуацію, існує лише в Івано-Франківську. Це визнається навіть зарубіжними літературознавцями.

— Чи була для тебе несподіванкою незгода редактора проекту Юрія Андруховича з твоєю концепцією деміургійності?

— Мушу сказати, що співпраця з Андруховичем для мене — колосальний позитивний досвід. Це людина, яка талант поєднує з рідкісним тактом і почуттям міри. Я знав, що він зі мною не погодиться. У нього інший літературний досвід: менше філософії, більше літератури. Можна сказати, що Андрухович надлишково літературний.

— А можливо, це ти надлишково філософський?

— У мені відбувається боротьба літератора й філософа. Зараз я намагаюсь витіснити філософію зі своєї літературної творчості.

— Таке враження, що ти свідомо хотів спровокувати цим проектом ситуацію суперечки, літературної баталії...

— Так. Хоча й розумію, що це неважко: адже сьогодні настільки типовою є ситуація взаємозахвалювання, що навіть просте говоріння правди уже викликає скандал. Втім, як на мене, справжній скандал полягає в тому, що у шкільній хрестоматії українська література другої половини ХХ століття на 90% представлена графоманією.

№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»