Свіча, що самозапалювалюється
Якщо нескінченний конвейєр московських гастролерів у Києві інколи викликає крамольні думки про заробітчанство, то приїзд театру "Ленком" під керівництвом Марка Захарова має розвіяти всі підозри. Не задля ж грошей найуспішніша й найбагатша нині російська трупа привезла до Києва свій останній шлягер "Королівські ігри" та ще "гарячу" прем'єру за Достоєвським "Варвар та єретик".
З першої миті до останньої на публіку було кинуто весь технічно-естетичний арсенал театру, випещеного чутливими спонсорами. Ошелешені лазерними спалахами, залізним грюкотом "пекельної машини" на авансцені, що символізувала рулетку, та метушнею схожих на чортів гравців-статистів у чорних фраках, глядачі далеко не відразу зуміли роздивитися центральних персонажів "Варвара та єретика". Тим більше, що Достоєвський - "це так нудно", і його роман "Гравець" у школі не проходили. Але тут нудьгувати було ніколи: свічки на сцені запалювалися самі собою й відбивались у величезному, сервірованому з європейським шиком столі та невимовно розкішних костюмах (навіть на останній дворовій дівці жакетка була з парчі). А посеред цього блиску - Олександр Абдулов, навдивовижу молодий як на свої 44, а майже непомітні сліди пережитого лише надавали його обличчю легкої змученості, такої ж необхідної для ролі гравця-параноїка. Той, хто все-таки читав роман або бачив інші версії, впізнавали таки головного героя Достоєвського з усіма його роз'ятреними душевними ранами - вразливою гордістю росіянина за кордоном, презирством до європейського філістерства та власної національної "неоформленості", приниженням інтелігента на службі в тупих багатіїв. Але впізнавали лише "за текстом" - за поведінкою герой Абдулова являв собою роздратованого підлітка, який ненавидить навколишній світ лише за те, що він йому недоступний. Цей Олексій Іванович лише "з нудьги" знущався над німцем, французом та англійцем, котрі скидалися на трійцю з відомого анекдоту, та брутально ображав свого співвітчизника й добродійника генерала Загорянського. З нудьги він допікав своїм по-юнацьки незграбним, садомазохістським фліртом і нещасну Поліну та інколи запускав свою гігантську іграшку-рулетку. Проте така інтерпретація образу несподівано виводила до надідеї вистави, яку Марк Захаров сформулював на прес-конференції: завдяки Достоєвському - очиститись, занурившись у власний підсвідомий бруд. Побачити в його "Гравцеві" предтечу "Бісів". Споглядаючи терзання на сцені блідого, розкуйовдженого актора в нігілістській тужурці й пенсне, можна було збагнути головні витоки російської революції. Це комплекси особистістної й чоловічої неповноцінності та дрібне властолюбство й самодурство, що з них випливає.
Однак сенс дійства розширила його друга частина, де центральною постаттю виступала, безперечно, "бабусенька"-мільйонерша у виконанні фантастичної Інни Чурикової. Нарешті почалася гра за великим рахунком: зал затамував подих, стежачи не лише за чергуванням "червоного"" та "зеро", а й за вибухами шаленої радості та гніву справжньої героїні Достоєвського. Вона до глибини душі вражала в сцені покаяння, якби не раптовий і цілком недоречний перехід її молитви в... несамовитий спів "про калину" (майже музичний такт режисера інколи зраджує йому). Під впливом такої бабусеньки, яка радше скидалася на пушкінську Винову Даму замолоду, помітно перевиховувався й інфан-терібль Олексій Іванович. Фізично виснажений божевільним темпом вистави, Олександр Абдулов ставав глибшим, духовно щирішим. Сакраментальне визнання авкота??? "Гравець - це я", що пролунало під час тієї ж прес-конференції, набувало нарешті переконливого підгрунтя. У фіналі було нестерпно жаль цього майже сивого юнака, який, загравшись, не помітив, що життя промайнуло, який ставив на удачу більше, ніж на власний талант та кохання. Ставало шкода старого камердинера Потапича (Леонід Бронєвой), якому в Рулетенбурзі ввижалися московські півні, жалюгідного істеричного генерала (Армен Джигарханян) та звабливу Поліну (Олександра Захарова) з її інтонаціями ображеної дівчини, які раптом переходили в низький баб'ячий стогін. Саме завдяки силі акторських пристрастей "Варвар та єретик" Марка Захарова врешті-решт викликав емоційне потрясіння, адекватне літературному першоджерелу. І навіть за "вживлення" чеховського тексту у фіналі режисерові не хочеться дорікати.
Не хочеться йому дорікати й за те, що від карколомної інтриги та нерозв'язних суперечностей Достоєвського у виставі залишилася досить примітивна драматургічна канва з найбільш "ударних" діалогів та комічних сентенцій. Навіть важка театральна машинерія та нечувана розкіш поки що нездатні заглушити людяності й щирості Марка Захарова. Якщо у випадку "Ленкому" ми й маємо театр балаганний, то в найпрофесійнішому розумінні цього слова, він блискуче використовує всі доступні засоби, щоб, передусім, викликати в глядача сміх та сльози.
Переконливіше за "Варвара та єретика" з цього погляду - музично-драматичне дійство "Королівські ігри" за Андерсоном та Горіним. Адже в його основі лежить не складний філософський роман, а напівреальна історія кохання англійського короля Генріха VIII та Анни Болейн, вплетена червоною ниткою у вишукане мереживо політичних інтриг. І закінчується вона смертю не через ці інтриги (як, напевне, було насправді), а тому, що це - фатальний поєдинок двох закоханих і сильних ворогів жіночої та чоловічої статі. Саме цей мотив, поряд із політичними дотепами, наближує "драматичну оперу" Марка Захарова до сучасності. А ще - талант молодих виконавців Амалії Мордвинової та Олександра Лазарева-молодшого, які граючи любов-боротьбу своїх героїв, здається, насправді переступають межу ірреального.
