Свідоцтво про недостатність знаків
Молоде івано-франківське видавництво "Лілея-НВ" подарувало прихильникам найновішої, "альтернативної" літератури відразу дві чудово видані книги. Обидві походять із франківського-таки ареалу і належать перу авторів, причетних до виникнення так званого "станіславського феномена" в сучасному українському письменстві. Прийшовши в цю літературу ніби "нізвідки", вони відразу змусили найповажніших знавців її заговорити про кожного з них майже винятково в суперлятивах - як про цілком сформованих і зрілих майстрів, дискурсивно причетних до найновіших осягнень світової художньої прози. Йдеться про роман Володимира Єшкілєва й Олега Гуцуляка "Адепт" та Іздрика "Воццек". Сьогодні - кілька спостережень над першим із них.
Роман "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен" уперше з'явився в журналі "Сучасність" на початку 1995 року. Автор цих рядків, пригадується, вичікував із рік, сподіваючись жвавої дискусії чи, принаймні, однієї серйозної критичної студії - матеріал був напрочуд вдячний для витонченої інтелектуальної учти. Однак, наскільки мені відомо, дискусії фактично не відбулося - вітчизняні критики, здається, дивилися кудись в інший бік і, за винятком проникливої передмови М. Типлинського, двох-трьох згадок у всіляких обов'язкових оглядах та - з колекції курйозів! - кількох симпатизуючих листів від канадсько-українських прихильників Рунвіри, автори так і не отримали знаків того, що їхнє свідоцтво прийняте і прочитане. Сущим. Вихід роману у світ окремою книгою, цілком можливо, таки спричиниться до уважнішого й по суті першого його прочитання. Принаймні "легка критична кіннота" отримує свій черговий шанс у черговий раз засвідчити поверховість бачення й несмак судження. Спробуймо її випередити. У контексті найголосніших літературних подій останніх десятиліть "Адепта" можна розмістити десь на перетині таких потужних просторів, як Борхес, Умберто Еко і Милорад Павич. Автори роману вдаються до цілком традиційної й вельми прозорої містифікації з нібито знайденим - цього разу в одному з монастирів Константинопольської патріархії - рукописом, який вони буцімто всього лише переклали, відредагували і впорядкували. Позаяк рукопис не має завершення, упорядники додають іще один розділ, в якому зібрано їхні візії, пов'язані з наступними пригодами головного героя оповіді, він же автор рукопису. Таким чином, структурно роман розкладається на дві головні частини: рукопис Олексія Склавина (кінець ІХ ст.), точніше, те, що від нього лишилося, і видіння перекладачів-упорядників. Аматори "постмодернізму" можуть угледіти в такій структурі типову його ознаку - "колажність", а також і "пародійність", зважаючи на те, що "видіння" апелюють, вочевидь, іще до видінь отців церкви, перших письменників християнства. Настільки ж "книжною", традиційною, як і головний романний прийом, є його формально-жанрова приналежність. Перед нами чи не найдавніший з різновидів роману - роман-подорож. Автори називають цю подорож "сходженням". І справді, метафора шляху, дороги, "ходіння" і, зрештою, сходження дає можливість розгорнути сюжет, наситити його змінами, подіями, персонажами і вибудувати над усім досить непросту, але ясну філософему. Бо шлях головного героя Ратибора-Гафа-Гавіра-Олексія - це передусім шлях пізнавання і розпізнавання чогось (когось?) єдиного в цьому мінливому світі різноманіття, несхожості та спокус. Роман аж переповнений нетривкими ознаками цієї видимої поверхні, цієї географії навпіл із фантазією - тут і наддніпрянські нетрі, і тьмяні обряди сонцепоклонників, і таємні ініціації, й мандрівка Великим Степом, і фортеця Саркел, і з візіонерською ясністю виписана хазарська столиця Ітхель, і єгипетська пустеля. Тут бездоганна еротика ("...вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого забажав") переплітається зі сценами авантюрними й батально-брутальними, а жахлива середньовічна зоологія час од часу нагадує про себе то полюванням на дракона, то Чорною Рибиною, охоронницею хазарських підвалин, то безіменною потворою з Чорної Вежі, то, зрештою, велетенськими болотяними зміями з єгипетських лабіринтів...
Але що під поверхнею? Насамперед нелегка духовна робота, болісне продирання до істини. З філософської перспективи роман, послуговуючись "знаковістю" його авторів, "наповнений і виповнений". Мудрість, (а ще гумор, який так часто йде в парі із нею) просто розсипано по всій книзі - вона, мудрість, тут і там зблискує з її сторінок, щоб врешті розквітнути найсуттєвішим: "Я вірю в Сина Божого, бо Він є Слово". Недостатність знаків і остаточність любові, явленої через пристрасне прагнення, - ось, мабуть, найвагоміший підсумок на шляху авторів та їхнього героя. А також їхнього читача, бо я певен, що ця книга таки знайде читача, готового здійснити своє інтимно-потаємне "сходження до Трьох Імен".
Точність філософської рефлексії та стилістична довершеність оповіді - саме ці риси наважуся виділити як такі, що характеризують рівень роману серед найвидатніших здобутків української прози наших днів. Я готовий підтверджувати це текстом, десятками (сотнями!) цитат, мій примірник "Адепта" повниться закладками й позначками, та - на жаль! - газетної площі вистачає лише на те, аби констатувати: Добра Книга.
P.S. Можна, щоправда, звернути увагу на деяку видавничу недбалість (наївність?), через яку на обкладинку, напевно з рекламною метою, винесено означення "історичний роман". Водночас на титульні сторінці маємо вже "роман знаків". Це наче підморгування двом "своїм", але різним категоріям читачів. Однак "публіка не дурна", особливо та, що приходить "на Єшкілєва".
