Синдроми повернення

Утім, віддам на початку належне питанням міжнародним. На сесії йшлося, як завжди на подібних зустрічах, про важкі наслідки історичного минулого, про взаємні стереотипи у сприйнятті сусіднього народу, про Шевченкових «Гайдамаків» та «Вогнем і мечем» Сенкевича, про осквернені могили у Львові й Перемишлі. Більшість спроб повернути дискусію в річище, намічене програмою, здебільшого зазнавала фіаско, бо найцікавішими виявилися старі, але досі не розв’язані проблеми. Однак сьогодні мені зовсім не цікаво про це писати, бо, мабуть інтуїтивно, відчуваю, що саме ці, далекі від тутешнього життя проблеми, нецікаві й читачам. Натомість хотілося б описати кілька синдромів повернення в Україну — цю незбагненну країну, чи радше структуру, яка існує, здається, лише завдяки тому, що оточена іншими територіями. Я, мабуть, буду не оригінальним у своїх екзерсисах, більше того, коли я читаю матеріали своїх колег, написані по тривалому перебуванні за кордоном, мені завше буває трохи ніяково — хороше життя якось відразу псує людей, вони хворіють на невластивий їм раніше снобізм і довший час розповідають про життя «там». Мені вистачило одного місяця, щоб учергове захворіти на цю саму хворобу.

Оце, мабуть, і є перший симптом — бажання виговоритися, і таким чином зняти стрес повернення.

Синдром другий полягає в тому, що батьківщина не завжди починається з прикордонної смуги. Для мене вона, зазвичай, починається з автобуса «Варшава—Калуш», із моїх земляків, впряжених у навантажені картатими торбами «кравчучки», із ненав’язливого сервісу бандиткуватих шоферів, із улюбленої пісні всіх подорожуючих українців «Сверкнула финка — прощай, Маринка».

Синдром третій — сповільнена офтальмологічна акомодація: після освітлених містечок і доріг в’їжджаєш у суцільний морок — ні вогника, ні ліхтаря. Країна з енергетичними ресурсами, порівняно з якими можливості тієї ж Польщі просто сміховинні, чомусь вибрала собі пітьму, чи, за Кестлером, — сліпучу пітьму.

Синдром четвертий — кількаденна психологічна адаптація до театру абсурду. Безкінечні й добре оплачувані гладіаторські бої в колізеї Верховної Ради. Сором’язливо потуплений, мов у «завхоза Старсобеса», погляд Президента. Агресія, що нею буквально насичене повітря. І мої безуспішні намагання згадати, з якої все-таки причини більш, ніж півроку не дають заробітної платні, натомість переводять її безготівкою за комунальні послуги, котрі в свою чергу виглядають так: щоденна шестигодинна відсутність світла о найнесподіванішій порі; спорадична подача води, характерна хіба що для безводних районів Африки; парове опалення з температурою не до кінця охололого трупа й багато інших цікавих подробиць, яким не місце на газетних шпальтах.

Синдром п’ятий — непереборне бажання вийти на вулицю і заїхати в пику першому-ліпшому рогулю. За те, що мириться з постійним приниженням і комфортно відчуває себе у будь-якому багні. За те, що нормально сприймає брехню урядовців, бо й сам не проти обдурити компаньйона. За те, що спокійно ставиться до розкрадання держави, бо й сам тягне все, що погано лежить. За те, що йому начхати на Незалежність, яка до того ж нічого йому не коштувала. За те, що навіть не здогадується про такі речі, як чесність, порядність і обов’язковість. За те, що живе принципами «моя хата скраю» і «бодай у сусіда корова здохла». За те, врешті-решт, що є українцем.

Синдром шостий полягає у тому, що синдромів цих робиться дедалі більше, і вони варті не преси, а підручника психіатрії — здоровий мозок не може постійно перебувати в ситуації абсурду й ховається в неврозах, депресіях та інших «приємних» речах.

Але повернімося до наших баранів, тобто до культурницьких зв’язків Польщі й України. Коли цей матеріал буде опубліковано, у Львові вже, мабуть, закінчиться чергова конференція інтелектуалів із обидвох країн. Знову, мабуть, триватимуть балачки про історичні претензії і сьогоденні перверзії, про Шевченка й Сенкевича, про те, чий народ краще працює... Воістину, як казав Іван Франко, «смішний сей світ».

№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»