Та, що дарує казку

Серед знакових у творчості актриси стали ролі: Миронії («За двома зайцями»), Нінетти («Декамерон»), Матері («За щучим велінням»), Ніф-Ніфа («Троє поросят»), а наймолодші телеглядачі знайомі з Ларчиком, якого Людмила Михайлівна грає в дитячій телепрограмі «Маріччин кінозал».

— Усі дівчата люблять ляльками бавитися, а потім виростають, обирають різні професії. Коли ви вирішили стати лялькаркою?

— Мрія з’явилася ще у школі, коли вчилась у четвертому класі,  прийшла в гурток, який вели прекрасні педагоги — Євген Ліванов та його дружина Ніна Новожилова. Цей ляльковий гурток потім став Дитячим театром ляльок ім. Сергія Образцова. Далі навчалася у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого (нині Національний університет театру, кіно і телебачення)  на курсі акторів театру ляльок. Очолював його відомий артист Олександр Соломарський, який, до речі, є засновником нашого лялькового театру 1927 року. Другим моїм педагогом  був Михайло Рудін. Коли закінчила вуз, то прийшла працювати у наш Київський (тоді ще республіканський) театр ляльок, зараз — академічний.

Нині граю у виставі для малих «Троє поросят» Ніф-Ніфа, який за характером — заводій, а також  у виставах для дорослих, наприклад «Любов, любов». Хоча у репертуарі небагато постановок для дорослих: «За двома зайцями», «Божественна комедія» і «Любов, любов». Вважаю, що треба активно реалізувати акторський склад, і глядач приходив би не лише вдень, а й увечері.

Зараз, оглядаючись назад, здається, що найяскравішим був період 1970-х, коли наш театр очолив тоді ще молодий режисер, а нині народний артист Юрій Сікало. Це був переломний етап у роботі лялькового театру. У трупі працювали переважно актори 40—50 років. А тут  прийшла молодь до 30 років. Ми по-іншому бачили театр. Часто їздили на фестивалі країною та за кордоном. У репертуарі з’явилися  цікаві постановки, колектив експериментував.  У виставі «Клоп» за Маяковським — ми  текст не переробляли, але був такий персонаж «Создатель» — Бог, який створював світ. Він дуже любив нагороди, як і колишній генсек Л. Брежнєв: знімав зірки з неба і чіпляв собі на груди.  Глядачі дуже сміялися, хоча тодішнім цензорам такий «хід» не сподобався...

Багато було різних вистав, і головне, що ми є одним із перших театрів, куди приходить малеча, яка дуже жваво реагує на побачене... Грати для дітей  надзвичайно цікаво...

Знаєте, були різні періоди у нашому  театрі.  Нещодавно сталася біда, помер Микола Петренко, який очолював ляльковий театр тридцять років. Колектив дуже вдячний йому, що зберіг нас, не віддав театр у приватні руки, що  разом ми змогли вистояти у тяжкі 1990-ті.

—  У якій виставі ви дебютували на сцені?

— За амплуа я — лірична актриса, але мені завжди подобалися характерні ролі. Моя перша роль — Колобка у виставі «Наш веселий Колобок» Григорія Усача. Цю виставу вибрали на фестиваль у Польщу 1972-го. Зараз її теж у нас ставлять, але вона вже зовсім інша.

— Є різні техніки гри з ляльками. Яка вам найближча?

— Найкращими для мене є тростяні ляльки, в яких працюють ротики й очі, а ручки — на тростинах. Є «Петрушки», маріонетки, але я їх не дуже люблю. Напівмаріонетками грали «Кота у чоботях», де я була принцесою. Коли ми починали сім років тому, я грала Петютю — дівчинку, років семи-восьми...

—  А грати  не в ляльковому, а, наприклад, у драматичному театрі хотіли?

— Актор театру ляльок повинен не тільки професійно володіти лялькою, а й співати, танцювати, працювати наживо, наприклад ведучим. Рідко, але й ми грали наживо, скажімо, у виставі «Мауглі». Ми працювали без ляльок у масках. Мабуть, я розуміла, що я — не героїня  драматичного театру. У театрі ляльок ми можемо працювати з різними характерами: хлопчиками, дівчатками, тваринками. Була у мене й роль без слів — Каштанка в однойменній виставі. Вона на сцені з першої по останню хвилину, але єдина її репліка — тихеньке підвивання залежно від емоції. Кумедно було, коли приходив режисер і казав: «Людмило Михайлівно, ви текст вивчили?».

Багато вистав було і для дорослих, і для дітей, різні ролі були і головні, і неголовні. Зараз підбиваю підсумки і  розумію, що час давати дорогу молоді — талановитій, розумній, сучасній, яка приходить нам на заміну.