Таємний живопис

З роками галерея поповнювалася новими експонатами. Ні до революції, ні після вчені не дуже балували увагою провінційний музей. А даремно. Адже там зберігалося декілька картин епохи Відродження, писані на дереві італійськими майстрами пізанської, болонської, венеціанської та римської шкіл. За уривчастими відомостями, серед них були Пізанелло, Джованні Белліні, Віторе Карпаччо — художники, чиї твори гордо представлені в постійних експозиціях Лувру та Ермітажу. Достовірно відомо, що в колекції були твори таких світил, як Антон-Рафаель Менгс, Анібале Караччі, Джованні Батіста Тьєполо, а також, тримайтеся, Пітер Брейгель-старший, Пітер Пауль Рубенс та Антуан Ватто. Що стосується Брейгеля, то три десятки його робіт, які збереглися до нашого часу, є перлинами найбільших музеїв світу (по одній його картині зберігається в Луврі (Париж) і Метрополітені (Нью-Йорк). В Ермітажі немає великого голландця (існувала навіть легенда, що колись Ермітаж за одного Брейгеля був готовий віддати у Вену трьох Рембрандтів, яких у Петербурзі більше, як десять). А тут, уявіть собі, в якомусь провінційному педінституті...

Блискуча колекція так і недочекалася свого дослідника, не була навіть як слід каталогізована. Тепер пізно. Під час війни 1941—1945 років 50 найкращих полотен безслідно зникли з колекції, зокрема, картини Рубенса «Мати», Караччі «Нарцис біля джерела», Тьєполо «Геркулес та Омфала».

Чи викрали їх нацисти? У реституційних списках Міністерства культури жодна зі згаданих робіт не зазначена. Не згадуються вони і в опублікованих нещодавно в Німеччині списках уцілілих культурних цінностей, вивезених фашистами з території Радянського Союзу. У той же час ніжинські краєзнавці стверджують, що найцінніші експонати вдалося сховати десь у межах міста. Як склалася їхня подальша доля, невідомо. Людей, які могли б щось розповісти із цього приводу, вже немає в живих. І аж ніяк не виключено, що нині у приватних зібраннях українських (а може, російських і навіть американських) колекціонерів таємно зберігаються безцінні шедеври, що належать народу України.

Адже з’являються ж час від часу на київських аукціонах картини досить пристойних, хоч і маловідомих західних майстрів XIX століття. Чому люди, які їх продають, діють інкогніто? Невже тільки тому, що бояться втратити ті нещасні кілька тисяч доларів — ціни невеликі? Та й не беруть у нас іноземців без імені і навряд, щоб від злиднів несли вони на аукціон своє останнє... Хто знає, скільки трофейних, конфіскованих або просто украдених цінностей зберігається в закамарках нащадків переможців фашизму або колишніх чекістів?

Реституції смертельно бояться майже всі колекціонери як у нас, так і за кордоном. Тому так мало в Україні «засвічених» колекцій. Диченко, Сигалов, Івакін, Гнатюк і ще декілька прізвищ. Інші вважають за краще насолоджуватися мистецтвом на самоті. І не страх бути пограбованими стискає їх (хоча, звичайно, і він має місце). Сумнівні історії походження колекцій — от справжня причина їхнього підпільного існування.

Узяти, наприклад, широко відомий факт. На українських аукціонах неодноразово виставлялися І. Левітан, М. Коровін, М. Врубель — перші імена в російському мистецтві. А один відомий колекціонер конфіденційно оповів мені, що у приватному володінні в Києві зберігаються і зовсім невідомі науці В. Сєров, В. Борисов-Мусатов, К. Малевич, той же Врубель. Та що там у Києві. У Смілі Черкаської області в сім’ї одного офіцера в 50-ті роки висів у вітальні Густав Курбе (моя мати товаришувала з дочкою господаря і часто бачила цю картину). У самих Черкасах один абсолютно неосвічений моршан 1995 року показував уже особисто мені картину Густава Клімта. Через рік я дізнався, що він продав її за 2 тисячі доларів (на Сотбісі Клімт менше як у шестизначних цифрах на старті не з’являвся). На початку 90-х років якийсь підліток пропонував мені купити ікону кінця XV століття Ростово-Суздальської школи за 500 карбованців. Я спробував переконати його звернутися в музей, але марно.

Не все ще зрозуміло і з вітчизняними музеями. Ми молимося на сумнівних київську «Інфанту» Веласкеса або луцького «Святого» Рібейри. У той же час досі без уваги залишається черкаська «Мадонна дель Імпамманта». Написана на великій дошці, вона вважається копією школи Рубенса з відомого оригіналу Рафаеля. Атрибутація сумнівна і древня. Адже, як правило, копію не робили в натуральний розмір та ще й на дереві (як оригінал), а виконували на полотні. Знаючи це, картину не один раз хотіли вивезти на експертизу в Ленінград. Не встигли. Тепер немає грошей. Є припущення, що в Черкасах зберігається авторський повтор самого Рафаеля. Ще є час?..

Замість післямови. У магазині «Мистецтво» я став мимовільним свідком розмови. Молодик, судячи з усього, торговець антикваріатом, цікавився у продавщиці, чи не надходило що-небудь цікаве в антикварний відділ, — мовляв, через день за кордон їде фургон, начинений «старожитностями», то ще є трохи місця. Наступний же — тільки через тиждень...

№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»