«Театр для багатьох став... «духовним бомбосховищем»

Представляючи цю людину, не треба перераховувати її чисельні нагороди і регалії, досить назвати ім’я — Едуард Маркович Митницький. Його візитна картка — Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, який створеним ним 1978 р. і успішно завершив цього року свій 37-й сезон, його біографія — це понад 140 поставлених вистав в Україні, Литві, Німеччині, Росії, Чехії.

Ми зустрілися напередодні дня народження Едуарда Марковича у спорожнілому на час літніх канікул театрі. І ця неспішність відпускного періоду, порожнеча глядацької зали налаштовували не на інтерв’ю про підсумки сезону, а на розмову про сенс буття, про непростий час, в якому ми живемо, і про місце театру в ньому.

«НА ЦЬОМУ ВИТКУ ІСТОРІЇ — ЗАГАЛЬНА ТВОРЧА МОБІЛІЗАЦІЯ МИСТЕЦТВА, ВСІЄЇ МИСТЕЦЬКОЇ «НАЦГВАРДІЇ»!»

— Едуарде Марковичу, нинішній рік великих випробувань для країни змінив ваш театр і його репертуарну політику? На вашу думку, яку нішу в суспільстві, що відбиває на всіх фронтах атаки російських терористів, повинно займати мистецтво і, зокрема, театр? Чи актуальний вислів: «Коли говорять гармати, музи мовчать»?

— Віроломна агресія колись дружньої держави позначилася на всьому — і на театрі зокрема. Життя, скинувши камуфляж «союза нерушимых республик свободных», висунуло театру репертуарний вибір. Але за всіх бажаних і передбачуваних творчих вишукувань і парадоксальних режисерських одкровень репертуарні дозиметри фіксують STOP: перед нами чудовий за барвами з переважанням сліпучо-кровавого кольору... палаючий небосхил! На цьому витку історії — загальна творча мобілізація мистецтва, театру зокрема, всієї мистецької «нацгвардії»!

Репертуар? «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей Родины»... Перш за все, в цілях морального оздоровлення, дистанціюватися від телебачення. Деякі канали перебувають чи то в стані ейфорії, чи то в уповільненій істерії. А деякі, як у тому анекдоті: «Якщо я не повернуся з бою — вважайте мене комуністом, а ні — так ні!». І естрадні «зірки», які завидно милуються собою, вибиваючи «ржачку» в ескорті оголених, тремтячих тіл в примітивних рухових гарнірах способами аж до лоскотання, в кращому разі п’ят. І, нарешті, незабутній пасаж — зняття штанів Потапом в екстазі «братніх» культур... Цей «бенкет під час чуми» виправдовують відволіканням від гірких дум загального слов’янського кровотоку!? Від гірких дум відволікають справи! Вчинки! Дії! А розважальними «клістирами» захопилися і багато театрів. Наш, та пробачить нас Бог, — теж!

Репертуар — завжди проблема: аудиторія, вікові контрасти, трупа (її «відхожий промисел» — переважно в серіалах, такому собі «МХАТі для бідних»). Сьогоднішнє кіно для мене (і нашинське, і російське) — часто дилетантське. Господарі — продюсери! Режисер — за стійкою «струнко!». А особливо потворний дубляж, у всьому — поспішність, неохайність... Додивитися ці потоки доморослого пилу можна тільки за пристойну винагороду.

Уві сні співчуваю моїм дорогим «засеріаленим» лівобережцям. А наяву обмінюємося збентежено-розуміючими поглядами.

— У цьому хаосі людських пристрастей і, як ви сказали, «бенкету під час чуми» чи є театр як і раніше барометром людських почуттів і стосунків? Яким в такому разі має бути його репертуар?

— Так, повернімося до репертуарних проблем. Час! Настрій суспільства? Обмежені фінансові можливості і тих, хто в залі, і тих, хто на сцені. Доходи і тих і інших (по-різному) фантастично далекі від грошових одиниць далекого зарубіжжя, що зловісно шарудять. Роздумуючи разом із глядачами різних світоглядних, політичних, етичних, естетичних, ідеологічних, часто на рівні побуту, та інших життєвих установок, театр розуміє: глядачі нині чекають першої психологічної допомоги або хоча б якоїсь стійкості в світовідчуванні. І взагалі — від мистецтва! Щоправда, видатна поетеса М. Цвєтаєва якось засвідчила: «Театр — подспорье для нищих духом». Можливо, вона прозорливо мала на увазі олігархів, депутатів, можновладців, помітити яких у театрі майже нереально...

Репертуар, що поважає сам інститут театру і тих, на кого він розрахований, передбачає високу літературу, особливо в період масової девальвації моралі, моральності, принципів, коли совість і честь накриті саркофагами, а збагаченню (за будь-яку ціну, перш за все — кримінальну) відкриті всі блокпости.

У цьому контексті і без оптики проглядається поява голосно озвучених профанацій на тему театру: чи то авангард для неофітів, чи то дискотека для малоліток. І те й інше виглядає рекламними атаками на глядачів з сексуальними інстинктами, які тільки-но прокинулися, але є і жертви — критики!

Країна більше року живе в атмосфері стресу, тривоги за долі близьких, за долю України і, головне, за життя тих, хто воюють в зоні АТО! Театр якщо і не переодягнувся в камуфляж, але все одно мобілізований психологічно, естетично, емоційно, розуміючи, що він — театр, мистецтво в цілому — один з ефективних засобів енергетичної підтримки з одного боку, а з іншого — позбавлення нервових передозувань. Театр нині, у прямому розумінні, — духовне бомбосховище, місце швидкої психологічної допомоги, настроєво-душевної ін’єкції!

Прообраз сьогоднішнього театру — народні ігрища, які корінням сягають далекої Греції. Народ шукав розради, підтримки в ігрищах, сатирі, гуморі, ритуальних танцях, захисту від сумних явищ, неврожаю, згубних стихій, але найголовніше — від гніву богів!

...Жити ж треба! На сцену виходити треба. І відволікати людей, хоча б на якийсь час, від недовіри, сумнівів, страху очікування похоронок і, за можливості, вселяти віру: все одно завтра буде не так! Але турбує питання: «А як і коли?». Ось тут естафету — експертам, політологам, міжнародникам, соціологам і політикам, у яких гектари і «маєтки» не затьмарюють відчуття реальності.

«НАША СЦЕНА БУЛА СТАРТОВИМ МАЙДАНЧИКОМ ДЛЯ БАГАТЬОХ РЕЖИСЕРІВ-ПОЧАТКІВЦІВ»

— Ваша сцена завжди вирізнялася увагою до молодої режисури. Театр на лівому березі був і є своєрідною творчою лабораторією для молоді. Кого сьогодні благословляєте в професію?

— Так склалося, що наша сцена була стартовим майданчиком для багатьох режисерів-початківців. Я б уточнив — дуже багатьох! Це традиція в минулому сезоні виставою «Близькість» режисера Тамари Трунової підтвердила плідність цієї тенденції і, зокрема, професійну, людську і філософсько-світоглядну готовність Тамари займатися зовсім не жіночою професією. І знає вона головне — роботу з акторами!

І ось уже «на орбіті» хлопчина з Рівного — Дмитро Весельський, який поставив у нас «Родинні сцени» за п’єсою яскраво обдарованого одеського драматурга Анни Яблонської, яка трагічно загинула під час теракту в аеропорту Домодєдово 2011 року. Ця робота звернула на себе увагу чіткістю і цілісністю режисерського задуму і досить професійним втіленням. І сьогодні він знову працює ще над однією п’єсою Анни Яблонської — «Язичники» — на нашій афіші її назва: «20 років без повітря».

Режисер Валентина Сотниченко, яка здалека нагадує школярку, показала переконливий ескіз вистави «Я боюся кохання» за п’єсою Олени Ісаєвої. Готується до нової роботи ще один молодий режисер Андрій Попов — нещодавно ми познайомилися з його серйозною роботою «Двоє на гойдалці» Вільяма Гібсона, що також увійшла до репертуарної афіші театру.

— Загальна економічна ситуація в країні, тенденція до економії бюджетних коштів як позначилися на вашому театрі? Чи зменшилося цього року його фінансування?

— Ні, воно не зменшилося, але ціни?! Постановка останньої нашої вистави «Співай, Лоло, співай!» (без урахування придбання музичних інструментів) — 68 тис. грн. Ми повинні багато заробляти. За 25 років зносилося вбрання сцени. Відкриваючи завісу, систематично переживаєш почуття сорому, гіркоти, неповаги до публіки. Украй катастрофічно виглядають завіса, куліси, задник. Для нас це матеріально непід’ємно. Департамент культури КМДА розуміє наші проблеми і, упевнений, допоможе їх розв’язати.

— Едуарде Марковичу, ви дуже трепетно ставитеся до публіки, до її оцінки вашої роботи. Хто він, ваш глядач?

— У нас, на щастя, дуже різний глядач. Різний за віком, за матеріальним, освітнім рівнем. Але найголовніше, що це невипадковий глядач. Переважно — люди ЦЬОГО театру. Найбільшим досягненням вважаю те, що за 37 років життя (а для театру це термін дуже невеликий) театр зміг влитися в естетичне життя міста, створити своє коло глядачів.

«ЯК ЗВІЛЬНИТИ СВІДОМІСТЬ АРТИСТА ВІД БРАТІВ-БЛИЗНЮКІВ, ЩО ПОСЕЛЯЮТЬСЯ В НІЙ, — СТРАХУ І АМБІЦІЙ!?»

— Чи змінився склад трупи? Чи позначився на репертуарі відхід з життя вашого прекрасного актора Віталія Лінецького?

— Віталій Лінецький, як свого часу Борис Романов, Павло Морозенко, Тетяна Камбурова, Анатолій Васильєв, Микола Бабенко, Валерій Потапенко, Микола Венгерський, Дмитро Лук’янов... відхід акторів такого рівня завжди відчуває і трупа, і глядач. Заповнити таку втрату неможливо! Але життя продовжується, і театр живе, не забуваючи «першопрохідців», справжніх місіонерів цього театру.

Минулого сезону в трупу вступив досвідчений майстер, заслужений артист України Віктор Жданов. Після 15 років роботи в Донецьку він вимушено покинув окуповане терористами місто. Разом із донькою Оксаною, випускницею Київського університету театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, перспективно увійшов до нашого репертуару.

А ось у зону АТО пішов призваний до війська наш чудовий майстер, завідувач бутафорського цеху Олександр Чужа. Театр волонтерствує, допомагаючи йому влаштуватися у військових умовах. Ось так і ми торкнулися війни...

— Підсумки підведені: в афіші вашого театру з’явилося вісім нових вистав. А що покажете в новому, 38-му, сезоні?

— Минулий сезон був справді успішним. Вісім прем’єрних вистав (враховуючи малу сцену) — непоганий результат. Публіка прийняла нові вистави. Шлях глядачів за адресою «Лівий берег» став значно коротшим.

До нового сезону готуємося не вчора. По-перше, в афішу театру повернеться в оновленій редакції вистава «Обман довжиною в життя» за п’єсою Діни Рубіної в постановці Катерини Степанкової. Тамара Трунова працює над п’єсою  нового для театру автора — молодого литовського драматурга Лаури Синтії Черняускайте. У нашій афіші майбутня вистава отримає назву «Камінчик у черевичку». Олексій Лісовець майже зважився працювати над п’єсою «В палаючій пітьмі», в якій діють люди з неординарним мисленням і дивною толерантністю. Автор п’єси — іспанський драматург Антоніо Боеро Вальєро. Дмитро Богомазов прагне інсценувати вельми цікаву повість Еміля Ажара «Все життя попереду». Не виключена реанімація вистави «Комедія про принадність гріха» за п’єсою Нікколо Макіавеллі «Мандрагора» в постановці Юрія Одинокого, що раніше успішно гралася багато років.

— Чи чекати в новому сезоні вашої, Едуарде Марковичу, постановки, чи знову віддасте сцену молодим?

— Майже два роки зайняла робота у співдружності з режисерами, моїми учнями В Цивінським, Л. Айдіною, Т. Антроповою над виставами «Дзвінок із минулого», «З коханими не розслабляйтеся», «Ідеальна пара», «Жіноча логіка». Драму Теннессі Вільямса «Орфей спускається в пекло» сподіваємося зіграти до кінця 2015 року.

Я не відкриваю Америку, але чисельний досвід роботи з дуже різними трупами спантеличує мене одним і тим самим: як звільнити свідомість артиста від братів-близнюків, що поселяються в ній,— страху і амбіцій!?

Мало залишилося життєвих просторів, сюжети яких невідомі освіченому культурному артистові, і сила його професійної розбудженої уяви миттєво вмикає його психофізичний організм в нові пропоновані обставини, АЛЕ?! Як звільнити його від ПОКАЗУ?! Від фізичного передозування, а значить — від мотора, педалі, коротше кажучи  — від солоденького манка вражати, а не діяти. До речі, досвід підтверджує — втомлений артист менше награє і більше відповідає особі, в якій поєдналися три «я»: людина, артист і персонаж. У цьому мені бачиться шлях до тієї міри правди, що об’єднує глядача і артиста в одному душевному трепеті. Словом, сподіваюся на поблажливість у випадку... Втім: помилюся — відпрацюю!