Театр одного режисера

Столична афіша в листопаді не рябить різними, як правило, антрепризними назвами. Як у старі добрі часи вона віддана гастролям одного колективу театру. Московський театр на Таганці привіз до Києва вісім своїх нових і старих вистав. Природно, що відкривалися гастролі прославленої Таганки, відновленої Юрієм Любимовим у 90-х роках, «Доброю людиною із Сезуана» Бертольда Брехта...

Про цю виставу, з якої у 1964 році розпочав відлік свого існування Театр на Таганці, написано й сказано стільки, що, здавалося б, ні додати, ні забрати нічого вже не можна. Але театр, який існує тільки тут і зараз, у нових обставинах відкриває нові грані старих, що вже здавалося б, набили оскому, історій та істин. Юрій Любимов, який не розмінюється на випадкове й неістотне, не став би у 90-і роки поновлювати свій класичний спектакль, якби «Добра людина …» втратила свою злободенність. Режисер не став навіть шукати нову форму, не став міняти прості декорації Бориса Бланка, зроблені для студентської вистави Щукінського училища. Тому що іронічна й разом з тим дуже трепетна вистава про жрицю кохання, яка здобула славу найдобрішої людини в усьому величезному місті, продовжує переконувати нас, що ми маємо любити інших і робити їм добро, незважаючи ні на які перипетії життя.

Соціальний пафос цієї любимовської вистави, яка влучає у десятку з кожної пісні, з кожної репліки, хоча і є актуальним сьогодні (бо голодних та убогих на території колишнього Союзу не стало менше), однак він поступається у нинішній виставі його етичному, якщо хочете, філософському змісту. Можна скільки завгодно говорити й писати про кохання, але розіграна з відвертою простотою вуличного театру історія змушеної роздвоюватися заради інших на дві особистості Шен Те здатна пробудити людське серце для цього самого кохання. І зовсім не важливо, що на сцені немає красивих багатих декорацій, що актори повторюють старий, вже вивчений напам’ять деякими театралами малюнок ролі. Важливо те, чим вони наповнюють простір сцени й глядацького залу, який, на наш сором, на другому спектаклі дивився на сцену темними пустотами вільних місць.

До репертуару київських гастролей потрапила ще одна класична вистава Таганки, що колись народжувалася в муках боротьби з радянськими партійними чиновниками — булгаковський «Майстер і Маргарита», який буде зіграно замість поставленої за прозою Солженіцина «Шарашки». Любимов, який сам виходить на сцену у «Шарашці», захворів і до Києва, схоже, цього разу так і не потрапить.

Решта ж репертуару представляє Таганку останніх років. Таганку, яка все ще кричить з підмостків про безумство позбавленого співчуття й любові цього світу. Таганку, яка все ще захоплено співає під дворові мелодії й танцює чечітку. Як і раніше, на Таганці володарює й ставить вистави одна людина. Хтось каже, що Юрій Любимов, який усе життя боровся із тоталітаризмом, сам набув рис диктатора. Хтось у режисерській і людській суворості та безкомпромісності Любимова бачить єдину можливість зберегти створене ним дітище. Хоч як би там було, але театр залишається живим от вже п’ятий десяток років. Він залишиться таким, поки Майстер, який його створив, буде своїми виставами з юнацьким запалом провокувати в глядачiв бажання думати і протистояти повсякденній рутині й дурості життя. Звертаючись до публіки кожного вечора з проханням відключити мобільні телефони й пейджери, Любимов після короткої паузи раптом вимовляє благальним тоном: «І жуйку в крісла не вмазуйте!». Поки режисеру, який наближається до дев’ятого десятка років, є справа навіть до театральних крісел, створений ним театр одного режисера буде жити.