Театр як засіб лікування

Початок Нового року – це завжди таке собі роздоріжжя, коли і про торішнє згадується, і про перспективу думається. Власне, про це і говоритимемо з керівником Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Андрієм Мацяком.

Відразу ж варто зазначити, що афіша театру, попри воєнний стан, повітряні тривоги, відсутність світла і тепла, також – брак повноцінного фінансування, поповнилася від червня п’ятьма виставами (двома – на Камерній сцені, трьома – на Великій). Причому всі постановки на Великій сцені – це так званий легкий жанр: ідилічна пастораль, музична історія та український фарс, і Андрій Мацяк вважає таку репертуарну політику вдалою з огляду на наповненість глядацької зали.

Генеральний директор – художній керівник Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Андрій Олександрович Мацяк

— Як минув для театру 2022-й і що найбільше запам’яталося?

— Рік для Театру Марії Заньковецької минув так, як і для цілої України.

Що найбільше стало зрозумілим? Що театр, як і культура загалом, – це теж неабияка зброя. Або, як зараз модно говорити, і це правильно, – засіб лікування – від депресії, від агресії та від інших таких речей. І ці мої думки доводять повні зали, які має станом на нині Театр Марії Заньковецької. Тобто придбати квиток на наші вистави стало проблемою. І це – дуже приємно.

Звичайно, дякую всім своїм колегам (і творчому складу, і технічному, й оркестру), бо всі вони цього року цілком віддавалися роботі, розуміючи ту ситуацію, в яку ми всі потрапили.

Щодо нашої «кухні»… Звичайно, трошки бракувало фінансування. Деколи його треба було чекати місяцями. Але це – так, як в усіх, як у всій Україні. Заньківчани з повним розумінням ситуації ставилися до цього, за що щиро їм вдячний.

Ви ж бачите: у нас прем’єра – за прем’єрою. Постійно заньківчани на передньому плані уваги – і львів’ян, і тих, хто живе у Львові тимчасово. Впевнений, що, коли вимушено переміщені особи повернуться до місць свого постійного проживання, вони говоритимуть про Львів залюбки, з найкращими спогадами, в тім числі – про Театр Марії Заньковецької. Більше того, чекатимуть приїзду нашого театру до себе.

Сподіваюся, зрозуміють нарешті високі чиновники, що не можна фінансувати культуру за залишковим принципом.  

Фрагмент вистави «П'ять пісень Полісся» Людмили Тимошенко (режисер – Ігор Білиць)

— Варто, напевно, назвати прем’єри ваші 2022 року: документальний жанр «П’ять пісень Полісся» за Людмилою Тимошенко (режисер Ігор Більць, Камерна сцена), ідилічна пастораль «Полісянка» Вінцента Марцинкевича (автор інсценівки та режисер Орест Огородник, Велика сцена), музична історія «Львівське танго» Андрія Бондаренка та Наталки Боймук (режисер Богдан Ревкевич, Велика сцена), вистава-фрагмент «Меланхолійний вальс» за Ольгою Кобилянською (режисер Ігор Білиць, Камерна сцена), український фарс «Приборкання норовливого (Андрій Бакіров, Велика сцена). Багато!

—Я розумів, що потрібно максимально завантажувати колектив, щоби відволікти від телевізора, від страшних новин… А ми вже, своєю чергою, всім колективом відволікали глядача від страшних новин.

Фрагмент вистави «Львівське танго» Андрія Бондаренка та Наталі Боймук (режисер – Богдан Ревкевич)

— Чи вже склали творчі плани на 2023 рік? Я розумію, що все це умовно, бо воєнний стан в Україні.

—Плани потрошки складаються. Ми задіюємо своїх режисерів, запрошуємо постановників й з інших театрів України, наприклад – Андрія Бакірова з Чернігова.

Але маємо проблему, про що ми з вами неодноразово говорили, і це  – відсутність головного режисера Театру Марії Заньковецької. Саме головний режисер мав би складати плани – і на найближчий час, і на перспективу. Звичайно, ми йому допомагали б – і наша літературна частина, і головний художник. Адже до нас приходять молоді актори, і ми повинні знати, як їх задіювати. Також – старших, досвідчених акторів, котрі хочуть активно працювати.

Повертаючись до вашого питання про найближчі творчі плани… Я дуже хотів запросити колег з Польщі, щоби зробити з ними спільний проєкт – поставити, можливо, Фредра. Це б, до речі, була подяка полякам за те, що вони дуже і дуже підтримують у біді українців. Але, беручи до уваги нещодавні події, зокрема – масований обстріл критичної інфраструктури 29 грудня, після якого понад 12 годин цілий Львів був знеструмлений, маю сумніви щодо того, що хтось з-за кордону до нас на тривалий час приїде, щоби взяти участь у створенні вистави. Тобто нам доведеться робити постановку самим. І наш режисер Богдан Ревкевич над цим уже працює.

Також ми вже видали наказ щодо вистави «Ой, не ходи, Грицю», яку робитиме Вячеслав Жуков. Остання робота Вячеслава – ексцентрична комедія «Ім'я» Делапорта і Пательєра на Камерній сцені, де він себе дуже добре показав.

Ще маємо спільний проєкт з нашим Будинком офіцерів. Разом підготували їхню сцену для того, щоби її освоювати, повертати туди глядача – не на перегляди кіно, а на перегляди театральних вистав.

Фрагмент вистави «Полісянка» Вінцента Марцинкевича (автор інсценівки – Орест Огородник, режисер – Орест Огородник)

— Тобто це буде третій театральний майданчик, на якому будуть задіяні актори Театру Марії Заньковецької?

– Так.

— У минулих розмовах ми неодноразово згадували про Максима Булгакова, котрий ставив заньківчанам хореографію до «Тригрошової опери» Брехта, згодом – до «Львівського танго» і планував поставити «Ромео і Джульєтту» Шекспіра як режисер.

—Не впевнений, що цей проєкт відбудеться, хоча дуже хотілося би. Максим наразі не дає нам конкретної відповіді, бо є військовозобов’язаним, крім того, керує Луганським музично-драматичним театром. Тобто проблема в тому, що він не є залежним від себе. А для того щоби поставити виставу, Максимові потрібно півтора – два місяці точно перебувати у Львові. Тому наразі так. Не визначилися.

Фрагмент вистави «Приборкання норовливого» Ярослава Стельмаха (запрошений режисер – Андрій Бакіров)

— Я розмовляла перед прем’єрою «Меланхолійного вальсу» з Ігорем Білицем, і він сказав мені, що планує до постановки актуальну п’єсу, сучасного драматурга, про Бучу. Чи схвалили у театрі вибір режисера?

– Ви знаєте ставлення Театру Марії Заньковецької до тем агресії, питань мовної політики, вживання лексики «нашого прекрасного старшого брата». Це все – не для Театру Заньковецької. Інші театри, менші, студійного плану,  можуть дозволяти собі такі речі. Але не національний театр.

Скажу більше: ми плануємо ввести в накази про виробництво вистав старших акторів, які блискуче володіють українською мовою (наприклад, Григорій Шумейко, Святослав Максимчук, Леся Бонковська), щоби вони слідкували за дотриманням, по-перше, тексту вистави, по-друге, імпровізації (щоби вона була доречною). Це потрібно зробити!

Щодо теми вистав… Візьмімо за приклад «Львівське танго». Там і любов, і музика, і певні трагічні моменти, а не лише трагедія.

Оце нам важливо. 

Фрагмент вистави «Життя Р. S.» Валерії  Бурлакової (режисер – Назар Павлик)

— Гарний підсумок року, що минув, – Премія Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького, що її присуджують до Дня Збройних сил України, за найкраще висвітлення військової тематики серед творів театрального мистецтва. Нагороду отримала творча група документальної драми Валерії Бурлакової «Життя P.S.» –режисер Назар Павлик, актори Мар’яна Кучма та Олесь Федорченко. 

– Так, це добра новина.

Тепер учасників цього проєкту запрошують на гастролі, зокрема, до Вінниці. Також плануються поїздки з «Життя Р.S.» за кордон.

Але здалося би вирішити питання транспорту. Бо наш автобус вичерпав свій ресурс. Ми його списуємо. Ще є одна транспортна одиниця у нас, на 14 осіб. Але вона теж ледве дихає. Те саме стосується двох легковиків.

Звертаюся в усі можливі інстанції, щоби нам допомогли у цій справі. Хоч би автобусом. Бо тоді б і по військових частинах могли би поїхати з виставами…

Напевно, все ж таки доведеться чекати закінчення війни для вирішення цього питання.

— Попри це, везете ж музичну комедію «Різдвяна ніч» до Івано-Франківська (виступ – 10 січня).

– Так. Винайматимемо транспорт.  Шкода, що доведеться заплатити набагато більше, ніж у разі, якби ми поїхали власним автобусом, бо тоді б сплачували тільки за паливо. 

Рентабельність вистави різко знижується, фактично – до нуля. Про гроші навіть і не йдеться! В цьому випадку їдемо на гастролі з огляду на повагу.

Фрагмент вистави «Різдвяна ніч» (режисер – Федір Стригун)

— Нещодавно відбувся у театрі конкурс на заміщення вакантної посади «режисер». Відтепер Богдан Ревкевич – не актор, який також ставить вистави, а режисер. Також трьох осіб прийнято на посаду «актор 2-ої категорії».

– Так. Ревкевич тепер у нас – режисер.

Щодо конкурсів по акторах… Двох осіб ми знали, бо вони у нас працювали за сумісництвом (на пів ставки). Третю актрису ми теж знали – бачили в попередніх конкурсах, і цього разу вона показала себе якнайкраще. Молодчинка!

Мені було дуже приємно, що на останній конкурс приїхала 21 особа. Тобто претендентів на три ставки – двадцять одна особа! Приїхали до нас молоді люди з усієї України.  Навіть одна дівчина – з Польщі (українка).

Повторюю: мені було дуже приємно, бо ці молоді люди вірили конкурсній комісії, яка обере найкращих. А конкурсні комісії у нас складаються із знакових осіб у театральній сфері – Лариса Кадирова, Ганна Весоловська, Андрій Бакіров. Мені дуже принципово, щоби такі знакові постаті приїжджали до нас, дивилися, були з Театром Марії Заньковецької. Отак і далі рухатимемося.

— Неодноразово у розмовах ми згадували з вами, Андрію Олександровичу, ваших хлопців, зокрема – провідних акторів, які перебувають у лавах Збройних сил України або ТерОборони…

– Ми з ними постійно на контакті.

Ясно, що їм непросто. Чекаємо на них. Підтримуємо їхні сім'ї. Робимо все, що можемо.

— Хочу трошки розпитати вас про особисте, Андрію Олександровичу. Знаю, що перед Новим роком Ви дуже чекали сина в гості, котрий вже тривалий час перебуває у Польщі із мамою.

– Я багато чого напланував на цей час. Зокрема, хотів повести на концерт Тараса Тополі («Антитіла»), бо він з ним товаришує. Крім того, напланував багато прогулянок. Але синок уже приїхав з температурою понад тридцять вісім, а наступні три дні мав іще вищу гарячку. Тому ми навіть і не погуляли – спілкувалися удома. Тому планую поїздку до сина. Взяв відпустку.

Щодо повернення в Україну… Це та біда, котра зачепила сотні тисяч українських родин. Дитина хоче бути в Україні, а мама вважає, що дитина краще може себе реалізувати за кордоном. Отакий момент розірваних сімей. На жаль.

— Хочу попросити Вас, Андрію Олександровичу, на підсумок розмови сказати кілька слів побажань на рік 2023-й глядачам – і реальним і, через всім нам відомі прикрі обставини, потенційним.

– Хочеться, щоби люди були спокійні, щоби люди були врівноважені.

Мені здається, що зараз знаходить свою сутність нація, яка вже дивує цілий світ, а прийде час, здивує й чудовими успіхами в економіці й в усьому іншому.

Тому найголовніше – берегти своїх близьких, рідних, не хворіти, не впадати в депресії, не впадати в агресії. Можливо, частіше спілкуватися з лікарями.

Й обов’язково спілкуватися з творчими людьми – акторами, які грають хороші вистави, і музикантами, які грають хорошу музику і співають хороші пісні.

Це те, що, напевно, потрібно зараз.

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів

Фото  «Дню» надали у Театрі імені Марії Заньковецької