Театральна «курка»

Чи може бути велике мистецтво театру на маленькій сцені? Виявляється, може. Якщо це диво творять талановиті актори. Йдеться про нову виставу мініатюрного, але стійкого київського театру «Актор» спільно з Театром ім. Л. Варпаховського, (Монреаль, Канада) «Без вини винуватА», поставлену Григорієм Зіскіним  за п’єсою Миколи Коляди «Курка». Принагідно складемо подяку популярному російському драматургові з Єкатеринбурга, щирому українцю, за те, що він відмовився від авторського гонорару на користь київської вистави.

Нагадаємо, у  класика російського театру Олександра Островського  є драма «Без вини винуваті», дія якої відбувається в акторському середовищі. Наш сучасник Микола Коляда написав «закулісну комедію» про служителів Мельпомени у глибоко провінційному театрі сьогодні. В Києві виставу назвали «Без вини винуватА», бо режисер Григорій Зіскін вважає, що кожна з трьох героїнь-актрис завинила перед колегами, перед коханими і  перед Театром.

А диво цієї вистави полягає ось у чому. В акторській професії існує поняття: спосіб існування актора в ролі. Йдеться про те, що виконавець налаштовує власний організм (тіло й душу) на певні психологічні стани персонажа, на жанрові особливості твору та стиль режисерського рішення вистави. Так утворюється цілісний образ, ясний характер героя. І ми, глядачі, віримо, що ось це - добропорядний дядя Ваня, а цей негідник, а це Вовк, поросятко або Мавка…

Складність, на перший погляд простенької, забавної п’єси М.Коляди полягає в тому, що історія діється у закулісному житті провінційних акторів ДДТ (Дощатовського драматичного театру ім. Гоголя). Три актриси, головний режисер і адміністратор у своїх нервово-перенапружених стосунках являють себе або цілком щирими, або фальшивими, або впадають у стани колись зіграних ролей чи класичних образів, виголошуючи їх як власні тексти відомих п’єс. Таким чином актори, за умов драматургічного матеріалу, змушені неодноразово змінювати спосіб свого існування в ролі. І роблять це блискуче!

У центрі подій Алла у виконанні Анни Варпаховської, яка  1995 р. заснувала в Канаді театр імені свого батька - видатного режисера Леоніда Варпаховського, а нині часто бере участь  у виставах Київського театру російської драми ім. Лесі Українки, де колись працював Леонід Вікторович.

Алла -  осіннього віку зірка задрипаного провінційного театру, ревнує до сцени, до своїх ролей, до молодості юне акторське обдарування – Нонну (цю роль грає Ольга Олексій). Варпаховська віртуозно не переходить, а перепливає зі стану в стан, з інтонації в інтонацію, розгортаючи яскравим віялом комічно-драматичний образ прем’єрші, між пальцями якої спливає час. Її час!

Її подругу Діану актриса Лідія Яремчук грає такою гранично наївною і душевно розчахнутою, що немає потреби зазирати в глибину її єства – глибини там немає, зате є святковий сонячний блиск дрібної хвилі на мілководді.

Чарівна Нонна (Ольга Олексій), прокладаючи свій шлях до прем’єрства через  ліжка головного режисера і адміністратора, спіймана на гарячому. Вона майже всю виставу мовчить, річ в собі, уважно спостерігає громи і блискавки над собою, щоб нарешті гаркнути на всю компанію – і… монологом із «Грози» Островського явити неабиякий акторський талант.

Окремим діамантом звучить гамлетівський монолог «Бути чи не бути?» в устах головного режисера Федора (артист Сергій Мельник). Розпочатий у комедійному ключі, текст поступово набирає обертонів серйозу і болючої глибини, звучить як самоаналіз і запрошення до співроздумів над цінностями життя.

Нарешті актор Михайло Жонін талановито грає бездарність. Його адміністратор Вася - жеребець, з якого талановита актриса Алла намагається зробити артиста, а насправді він – колода колодою! Можливо, актор трошки перебільшує в засобах виразності порівняно з мереживом своїх партнерів, але його дерев’яність цілком переконлива і навіть зворушлива.

Геній комедії Мольєр казав: «Нелегко змусити сміятися порядних людей». Театру «Актор» це вдалося…

Валентина ЗАБОЛОТНА, театрознавець

Фото Юлії ЛЕДЕНЕВОЇ