Тетяна САВЧЕНКО: Роботи Животкова і Вайсберга не соромно було б подарувати навіть Пікассо та Вермєєру...

Ця подія і стала приводом для нашої розмови з директором галереї «Триптих» Тетяною Савченко.

«ТРИПТИХ» СТАВ БІЛЬШ РАФІНОВАНИМ»

— Тетяно, ваша галерея вже цілком «доросла» — розпочався третій десяток її роботи. Яким випав минулий рік? Що доброго сталося за минулих 12 місяців?

— Дійсно, «Триптих» побив усі українські рекорди. 21 рік — солідна дата, і всі, хто займається галерейним бізнесом, із повагою і захватом оцінюють цей вік, оскільки прекрасно розуміють, наскільки складно виживати галереям за нашого часу і в нашій країні таку кількість років. А добре відбувається постійно, кожні два тижні, коли відкривається черговий вернісаж. Перед відкриттям, я зазвичай кажу: «Галерея «Триптих» продовжує свою роботу. Незважаючи і всупереч!..» (сміється). А якщо серйозно: мене дуже радує, що за останні роки наша галерея стала більш рафінованою, чи що. Це стосується митців, які виставляються в «Триптиху».

— Хто особливо порадував за «звітний період»?

— Особисто мене вкотре вразив Олександр Животков. Він належить до тих справжніх митців, які бачать єство речей наскрізь, помічають те, що не дано іншим, це просто живий сканер. Він багато мандрує: цикл його тибетських робіт, наприклад, надзвичайно вражає. А нещодавня його виставка в «Триптиху» — своєрідні спогади про відомий ленд-артівський фестиваль у Могриці (містечко під Сумами). При написанні цих полотен Саша використовував найрізноманітнішу і найнесподіванішу техніку. На мій погляд, могрицький цикл Животкова — яскравий і талановитий приклад актуального мистецтва.

Доволі цікаві останні роботи Матвія Вайсберга. Так, власне, майже всі митці, які виставляються в «Триптиху», талановиті та професійні, співпрацюють із нашою галереєю вже багато років і ставляться до підготовки персональних виставок із великою відповідальністю.

Проте якимись видатними успіхами минулого року похвалитися, на жаль, не можу. Час, дійсно, дуже складний. Ми не брали участі в V Міжнародному арт-ярмарку «ART — KYIV CONTEMPORARY 2010», який відбувся нещодавно. Просто не було грошей. Дуже шкода... І мене вразив «Мистецький Арсенал» своїм простором і можливостями, які через це відкриваються. На мій погляд, його поява — одна з найважливіших культурологічних подій в Україні. Але на арт-фестивалі в Стамбулі цього року «Триптих» було успішно репрезентовано двома українськими митцями — Сергієм Савченком і Ганною Криволап. Дуже добре зарекомендувала себе галерея і на міжнародному форумі у Вільнюсі, після якого ми отримали багато цікавих пропозицій щодо співпраці.

Ось, мабуть, і всі досягнення «Триптиха» за останній рік. Але це чимало, оскільки у деяких наших колег проблеми набагато серйозніші, ніж у нас. Пояснюється це доволі банально: український арт-ринок недостатньо розвинутий. І навіть ті митці, які співпрацювали на цивілізованих умовах з тією чи іншою галереєю, стали поводитися менш дисципліновано, чи що. Поясню це формулювання. Горезвісна криза торкнулася всіх, і ті, хто раніше набував витвори мистецтва, зіткнувшись з фінансовими проблемами, стали виставляти роботи з приватних колекцій на аукціонах. В основному, це картини сучасних митців, які живуть зараз. Вийшов жахливий різнобій цін: одна вартість — у галереї, інша — в майстерні, ще інша — на аукціоні. Природно, що подібна ситуація не може позитивно позначатися на галерейному бізнесі. Але оскільки «Триптих» за роки свого існування переживав різні — можливо, не такі похмурі, але також непрості — часи, я все одно переповнена оптимізмом. Я впевнена: життя налагодиться, а щастя є! (Посміхається).

«КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПРОЕКТИ В УКРАЇНІ — БОЛІСНА ТЕМА»

— Попри кризу, та те, що якісь галереї не витримують боротьби за існування і зачиняються, — з’являються нові. Наприклад, цього літа розчинив свої двері масштабний, із певними амбіціями, Центр сучасного мистецтва «М17».

— Мене це дуже порадувало. Я людина доброзичлива і, гадаю, що об’єктивна, дуже люблю свою професію, а здорова конкуренція лише створює певний кураж у мистецьких колах. Більше того, нещодавно побачила на Першому Національному каналі телепрограму «Красиво», до створення якої, наскільки я розумію, має безпосередній стосунок «М17». Це також знакова подія.

— Чи можна дізнатися твою думку про передачу «Красиво», адже в українському телепросторі відчувається явний голод щодо культурологічних програм?

— Не хочеться ображати творців проекту, оскільки сама ідея його виникнення заслуговує на добрі слова. Проте, заради справедливості, маю констатувати: мені було нецікаво. Незрозумілою є мета, яку переслідують автори, немає чіткої структури передачі, випадкові герої, запрошені на ефір, непрофесійні ведучі, для яких є просто нудними обговорювані проблеми. Дискусія в студії нагадує горезвісні посиденьки на кухні: поговорили про все потроху, аби згаяти час, і розійшлися.

Культурологічні проекти на українському телебаченні — взагалі болісна тема. Уявлення, яке можна сформувати про Україну за деякими програмами, відкидає нашу країну невідомо куди. Хто хоча б слово сказав на ТБ про Венеціанське бієнале? Хто, наприклад, коли-небудь запросив на ефір розумного ерудованого мистецтвознавця Олександра Соловйова чи митців, які «говорять», — Владу Ралко, Матвія Вайсберга, Анатолія Криволапа? Адже вони цікаві, Богом обдаровані люди, які можуть чимало розповісти і про долю митця, і про свою професію! А ми не в змозі вмовити жоден із багаточисельних телеканалів висвітлити відкриття виставки унікальної, дуже талановитої людини! Більше того, якщо навіть нас і удостоюють увагою, то приїжджають якісь невиразні дівчата, які плутають графіку з керамікою... І «найрозумніші» питання, які вони ставлять: «Що вас привело в мистецтво? Ваші плани на майбутнє? За скільки продаєте свої роботи?» Це смішно й убого!

«СТРИЖЕНЬ ГАЛЕРЕЇ «ТРИПТИХ» — АКАДЕМІЧНІ ЦІННОСТІ»

—Тетяно, ти багато мандруєш. Чи є час пробігтися зарубіжними галереями? Чим вони відрізняються від вітчизняних?

— На мій погляд, у нас ще не існує такого напрямку в мистецтві, як contemporary art, який є дуже популярним і запитаним нині в усьому світі. Це своєрідний хай-тек у світлині, відео-арті, малярстві. У тому ж Центрі сучасного мистецтва «М17», про який ми говорили, я побачила картини, які належать, на думку організаторів, до contemporary art. Але, на мій погляд, лише в декількох роботах зі 100 простежується відповідність цьому напрямкові. Втім, розмитість формулювань у сучасному мистецтві — це теж одна зі складових українського арт-простору. На Заході ж межі contemporary art чітко визначено і підтверджено авторитетною думкою провідних мистецтвознавців і критиків, а найкращі зразки цього напрямку куплено відомими музеями сучасного мистецтва. Нам до цього дуже далеко (сумно!).

Я переконана, що в кожної конкретної галереї має бути своя ніша, свій стрижень. Це моя принципова позиція, я від неї не відступлю, вона непорушна. У «Триптиху» такою віссю, безперечно, є академічні цінності. Це вміння митця працювати зі світлом, тінню, володіти кольором. Це вічне малярство, про яке сьогодні незрідка говорять, що воно несправжнє і вмирає, а майбутнє, мовляв, за чесним зображенням — світлиною. Такі твердження, на мій погляд, є безглуздими. Я нещодавно побувала в Лондоні і в черговий раз була просто зачарована його музеями. У Національній галереї зловила себе на думці, що мене невідворотно тягне до роботи Модільяні, яку сотні разів я бачила в репродукціях. У реальності ж вона мене просто потрясла — від картини йшла така потужна сила любові, драматизму, світла! Весь набір загальнолюдських цінностей. Не повіриш, я навіть розплакалася! Як таке малярство може померти?! Такого не станеться ніколи, що б там не казали мистецтвознавці. Воно пройшло випробування на міцність, на довговічність. Тому я й виставляю в «Триптиху» добрих художників, і робитиму це й надалі. Сказане не означає, що в майбутньому ми не станемо включати до планів галереї сучасне мистецтво, але це буде лише винятком із правила. Який, як відомо, лише підтверджує правило! (Сміється).

— Якби у тебе була можливість запросити з персональною виставкою до «Триптиху» своїх улюблених митців із будь-якої країни і часу, то хто б це був?

— Між нами кажучи, в різні періоди життя до моїх фаворитів потрапляли різні художники... Дуже люблю Гою. До стану трансу мене вводить Веласкес — годинами можу дивитися написане ним тіло. Напевно, це і є таємниця, і не потрібно її розгадувати, вона просто повинна існувати. Як я вже згадувала, мене незвичайно інтригує трагічна фігура Модільяні. Вермєєр... Дуже добре ставлюся до Пікассо — авантюризм у поєднанні з величезним талантом дав неперевершений результат. А неординарні особи мене завжди приваблювали. Як, наприклад, наші сучасники Ілля Ісупов і Влада Ралко, яким я передрікаю велике майбутнє.

— А якби комусь із такої геніальної компанії потрібно було зробити дарунок, чию роботу з митців, які виставляються в «Триптиху», ти б подарувала?

— Я подарувала б їм роботи Олександра Животкова та Матвія Вайсберга.