Тетяна Шамрай: "Від мене ховали вірші, щоб я жила без емоцій..."

Ця дівчинка для багатьох лишилася легендою. Вона завжди була там і з тими, хто потребував її допомоги. Мало хто знав, що в неї самої було хворе серце.

Перша посмертно видана книжка розійшлася миттєво. Чи знайдуться меценати, щоб видати все, написане поетесою? Поезія - не професія, це спосіб жити й робити вчинки. Якщо виходити з цього, можна з упевненістю сказати - Тетяна Шамрай була справжнім поетом.

Народилася Тетяна в Харкові 1964 року. Недовга біографія могла б укластися в кілька поетичних рядків: "Від мене ховали вірші, щоб я жила без емоцій, книжки зачиняли в шафі, щоб я хоч трішки жила, мені приносили квіти - такі живесенькі квіти, що я була дисонансом, контрастом їхнім була". І в кінці: "...і ось тоді на рецепті я написала віршик, зробила із нього човник і вигребла олівцем!".

І не тільки "вигребла", а... стала справжнім поетом, який живе лише в божевільних екстремальних обставинах, тому що інакше - не виходить.

Улітку 1988 року вона здійснила свою мрію - вступила до Літературного інституту, її взяв у свій семінар відомий письменник Анатолій Жигулін, а взимку її не стало. Можливо, треба було жити інакше - берегти сили, не гарячкувати на засіданнях Літоб'єднання, обстоюючи свою думку, не штовхатися на вокзалах міст, де жили друзі?.. "Я така ненажерлива! - помираю: хочу слухати, бачити, говорити! Утікаю. Вриваюся. Завжди - не там, завжди - невчасно. Когось шукаю... Мабуть, шукаю себе?.. І увесь час очікую дива", - це рядки з листа.

Кожен із друзів - а це були поети: й старші "метри", й молоді "вісімдесятники" - розповідатиме про Таню по-своєму. Ось історія в дусі цвейгівських новел про те, як юна дівчина писала листи до обожнюваної нею відомої поетеси й щовечора бігала до поштової скриньки по відповідь... Зараз би вони обов'язково зустрілися. Або спогади про те, як говорила вона про свою улюблену Марину Цвєтаєву, ніби жила з нею поруч і провина за її загибель лежить саме на ній...

Друзі знали, що до всіх близьких за духом людей або до тих, хто, на перший погляд, здавався таким, вона підходила першою - й, бувало, обпікалася... А от про те, що дуже часто доводилося лежати в лікарнях у кардіологічному відділенні, Таня ніколи не говорила. Тільки у віршах: "Посуньтесь, Мойри, хоч на мить посуньтесь! Підставлю пальці - двері відлетять!".

Для багатьох Тетяна й досі жива. І немов сама промовляє рядки з листів: "Уяви, що ти стоїш на великому майдані, а скрізь - люди, багато людей. І всі вони хочуть, щоб їх хтось узяв за руку. І всім їм треба пояснити - хто вони, де вони, що - навкруги, щоб вони не штовхалися і не ненавиділи б одне одного. Вони ж усі живуть - тут. І помруть - всі. І помруть - тут. Чому ж вони повинні робити боляче одне одному?.."

Завжди відчуваєш вину перед тими, хто пішов раніше за тебе...