Ті, хто нас приручив

Рух, особливо в тому, що стосується «Кроку» — процес перманентний. Будь-який маршрут передбачає зупинки. Ось таку зупинку й організували в Київському будинку кінематографістів. Треба сказати, досить змістовну.

Дійсно, програми, складені фільмами-призерами минулорічного, 10-го «Кроку», також роботами членів журі, плюс ретроспектива лауреатів останніх років, не говорячи вже про візит Юрія Норштейна (майстер- клас, показ усіх фільмів від «Чаплі та журавля» до фрагментів «Шинелі»), підтвердили: фестиваль, як і раніше, є одним із найвпливовіших у світі мультиплікації. За побаченим на «Зупинці» можна з великою часткою ймовірності судити про те, що відбувається взагалі в авторській анімації, що далі ми й спробуємо зробити.

Мультфільми — володарі «Оскарів», як правило, заздалегідь проходять горнило «Кроку» і отримують призи в Росії або Україні; останній приклад — «Батько та дочка» Дюдока де Віта. Так, мальований «Рандеву в Бельвіллi» (режисер Сільвен Шоме, Франція—Канада— Бельгія) — переможець у повнометражній категорії, вже номінований на «Оскар», і, з високою часткою ймовірності, отримає статуетку. Байка про козир- бабусю, яка їде за тридев’ять земель звільняти внука-велогонщика з лап французької мафії, зроблена настільки легко, заряджена такою чарівливістю, що дивишся безвідривно. Для повнометражної анімації це рідкість. Зазвичай наприкiнцi виходить або пустопорожня «манга», або непідйомний витвір, який фізично втомлює вже до середини. При загальній легкості, ескізній прозорості малюнка режисер зумів знайти для кожного, навіть другорядного персонажа, навіть бабусиного пса, глибоко своєрідні, такі, що запам’ятовуються, риси. «Рандеву» можна назвати комедією силуетів та характерів, які дружать або ворогують, перемагають або терплять невдачі, але роблять все це дуже смішно і винахідливо. У просторі кадру постійно щось відбувається, але весь рух підлягає віртуозній ритміці, що задається музикою. Саундтрек «Рандеву», відзначений призом, — окремий момент. Музика говорить за персонажів, веде їх через пригоди, додає енергії їхнім емоціям та вчинкам. Джаз і чечітка, акордеон і шансон, різноманітне конкретне звуковидобування (важко навіть уявити, скільки його способів перебрав композитор картини)... Причому герої, вірніше, героїні — бабуся та її подруги — тріо літніх мюзик-хольних співачок — також здатні добути мелодію з найнесподіваніших предметів. По суті, фільм Шома не лише дивимося, але й слухаємо як єдиний твір: справжній бенкет і для очей, і для вух.

Серед призерів були ще дві роботи (їх так і хочеться назвати психоделічними) з таким же майстерним поєднанням акустичного та візуального компонентів, в абсолютно різних техніках. «Час приймати ванну в Клеркенвеллі» (Алекс Будовський, США, приз у категорії прикладної анімації) простотою рішення (чорні аплікації на білому фоні) у поєднанні з буйством фантазії нагадав бітлiвську «Жовту субмарину». Музика немов приводить у рух таємний механізм, який охоплює все — від птахів до будівель — і виробляє витончені двовимірні фантазми. А канадець Симон Гуле («Ойо»), який отримав спецприз за зображувальне рішення, пішов на максимальний ризик: вiсiм років знімав тонни фарби, що ллється. При тому, що абстрактна анімація — жанр вкрай невдячний, виснажливий для аудиторії, у Гуле вийшла унікальна симфонія фарб та звуків. Кадр заповнений вражаючими колірними поєднаннями, плямами, бризками, все це тече й змінюється щосекунди, і захоплює завдяки внутрішній, ретельно вибудуваній та помноженій на музику драматургії.

У цілому, ця комбінація — зображення, структуроване музикою — переважала і серед призерів останнього «Кроку», і в ретроспективних програмах. Цікавий виняток, який сам по собі склався в правило — роботи російських аніматорів. Російський літературоцентризм виявив себе повною мірою: у всіх фільмах дія слідувала закадровому монологу, що розвивав історію персонажів, а музика використовувалася, швидше за все, як інтерлюдія. Іноді це виглядало досить оригінально. «Нехороший хлопчик» Олега Ужинова, намальований у хрестоматійно карикатурному, «загребському» стилі 1960—1970 рр., був визнаний кращим фільмом для дітей, здається, тільки завдяки смішній історії про шкодливого малюка, розказаній уже дорослим ментором. І навіть володар Гран-прі — «Про раків» Валентина Ольшванга — місцями здається «шагаловською» ілюстрацією до страшнуватої казки про кохання сільської красуні та чарівного біса. Також, звичайно, начитаної зворушливим дівочим голосом.

Краще за всіх тут виглядав минулорічний «Подожди, пожалуй» (режисер — Єлизавета Скворцова), відзначений призом не на «Кроці», а на київській «Молодості». Зворушливу історію про кохання та смерть також лепече справжня дитина, але тут слово спрацьовує під зображення. Адже всю притчу показано ніби очима дитини, так само й намальовано (торжество живописного наїву), і закадровий коментар виконує атмосферо- і ритмоутворюючу функцію, яка відповідає музичній партії, а не розжовує сюжет. Цікаво, що єдиний український мультфільм на «Зупинці» — ляльковий «Нікого немає вдома» Олега Педана (завершений зовсім нещодавно, у конкурсі не брав участі) — також відповідає, умовно кажучи, західній безсловесній традиції. Поневіряння такого собі чоловічка, до якого в картонний будинок вдираються створіння, зібрані з найнесподіваніших матеріалів, зняті під неявним впливом британських авангардистів братів Квей та іменитого чеха Шванкмайера. Рукоділля Педана — це справді титанічна робота, причому, схоже, виконана на одному ентузіазмі: в 10-хвилинному фільмі — десятки персонажів, абсолютно різних.

У будь-якому разі, російська школа мала привілейоване представництво — завдяки візиту Норштейна. Лекція проходила в цілковитій тиші переповненого залу. Майстер був білобородий, консервативний, зосереджений, але товариський, відповідав на всі запитання. Того, що він розповідав, у двох словах не викласти. Варто, однак, відзначити, що й тут виявляла себе вище відзначена літературність. Як виходило зі слів режисера, за кожним більш- менш значним образом або рішенням у його фільмах стоїть своя власна епоха; інакше кажучи, речі Норштейна — це речі з історією (дуже показова його фраза — «час повинен чіплятися, а він зараз зісковзує»). Ось така фактура часу, історії, довго прожитого життя, з усією очевидністю, актуальним аніматорам досить чужа.

Швидше, можна говорити про посилення формалістичного пошуку (в тому, що стосується, наприклад матеріалу, з якого виконується фільм) і відповідне зростання фізіологічності зображення. У півгодинній ретроспективі одного з членів журі, угорського режисера Ференца Цако, переважали похмурі мініатюри, виконані з піску і присвячені постійним трансформаціям та руйнуванню тіл і облич персонажів. Але рекорд у насильстві над плоттю належить іншому члену журі, британцю Філу Маллою, його показували слідом за Цако. Фільми Маллоя, намальовані в схематичній, гротесковій манері, забиті під зав’язку найрозгнузданішим сексом, насильством та демонстрацією смертних гріхів (цикл «Ковбої»). При цьому вся м’ясорубка, іноді здобрена прекрасною музикою «Баланеску-квартету», ледве-ледве маскує досить прямолінійний моралізм автора, — на грані дидактики. Пластилінове «Розділення», зроблене земляком Маллоя, Робертом Морганом (диплом фестивалю), і зовсім, інакше як звірячим, не назвеш. Традиції англійської анімастудії «Болекс» — виробника патологічних пластилінових кошмарів, — судячи з усього, ще сильні. Зворушливе фінське «Місто одноруких» (режисер Хелі Елліс, диплом журі) оповідає про те, як добре жити з однією рукою і погано — з двома. На щастя, обійшлося без крові. Французький «Мікрововк» (режисер Річард МакГуайр) зжирає населення цілого міста. У досить безглуздій «Як перемогти смерть» (Ігнасіо Феррерас, Велика Британія, диплом) древня старушенція забиває прийомами карате ангела смерті. І так далі.

Інша незламна тенденція — розуміння мультфільму як різновиду анекдоту: головне — насмішити. У предметно-ляльковому «Сексі на даху» (режисер PES, США, приз у категорії фільмів від 1 до 5 хвилин) зі смаком та пристрастю паруються два крісла. Не дуже оригінально — Маллой уже намалював більш хльостке «Сексуальне життя стільців». «Швидкий фільм» (переможець категорії 10—30 хвилин, режисер Віргіл Відріх, Австрія) весь склеєний із фрагментів кінохітів минулого, переважно американських, ну й виглядає як розгорнена кінозаставка до якогось голлівудського ювілею. Найдотепнішим виявився «Інстинкт» естонця Рао Хейдметса (приз Конфедерації союзів кінематографістів, приз Гільдії кінознавців та кінокритиків Росії) — пластиліновий парафраз біблійного створення світу розгубленими богом та дияволом, з безглуздими першолюдьми як результатом — дійсно, дуже смішний. Але лаври найсмішнішого фільму відійшли «Парним стрибкам з трампліна» (Ріїчіро Машiма, Японія) — комп’ютерної пародії на спортивний телерепортаж.

Рівень конкурсу «Кроку» задавали й два мальованi шедеври — «Гора-голова» японця Коджі Ямамури (Гран-прi форуму в Аннесі — Каннах анімації) та «Канатоходка» Роберто Катані (Італія). Перший — чорно-біла реалістична графіка, повість про скунця, на чиїй маківці спочатку виросло дерево, а потім утворився ставок, у якому бідолага, зрештою, потонув. Другий — справжня мальована поема, практично безсюжетна, яскрава і щемляча. Обидві роботи, діаметрально протилежні за мисленням авторів, вражають високим співчуттям трагічності щоденного людського існування.

Підсумовуючи, можна сказати, що «Зупинка на вимогу» підтвердила уявлення про серйозну анімацію як про царство форми та перманентного експерименту. Адже це кінематограф, буквально зроблений руками, що може дати втілення будь-якої фантазії. Ні до чого писати маніфести або піднімати «нові хвилі», як на великому екрані. Незалежні від бюджетів, великих студій, продюсерів, і (шкода?) прокатників, аніматори щоразу наново створюють своє кіно, — починаючи з матеріалу, з якого будуть створені виконавці головних ролей.

Вічно інфантильні деміурги на своїх маленьких планетах.