Тіні карнавалу

Так, не ювілейна дата, але хіба в нас так багато художників такого рівня? Автор фільму «Тіні забутих предків» і «Колір граната» гідний того, щоб ми згадували про нього частіше...

Проте не скажеш, що Параджанов залишається без уваги. Останні півтора року пройшли під знаком двох цікавих явищ: читачі продовжували знайомитися і, відповідно, обговорювати книгу «Колаж на фоні автопортрета. Життя — гра», виданої в Москві її укладачем Корою Церетелі, та картину «Небезпечно вільна людина» київського режисера Романа Ширмана (наприкінці 2005 р. вона виграла Відкритий російський фестиваль документальних фільмів в Єкатеринбурзі, була висунена на російську, знову ж таки, «Ніку» й українську держпремію імені Олександра Довженка). У обох роботах особистість Параджанова розглядається головним чином у площині гри, її карнавальних виявів. «День» звернувся до сценариста фільму, кінокритика Сергія Тримбача з проханням висловити свою точку зору.

Наша українська традиція — згадувати тих, хто пішов з життя із неодмінним трагічним надривом: «Ой, помер же наш Іваночко, помер, бідолашка він бідолашний...» На похоронах, на поминках — зрозуміло, адже поминки не можуть бути вічними. Пригадую, на одному з вечорів пам’яті Параджанова завели ту ж шарманку — про режисера-мученика, який жив під страшним дамокловим мечем влади, яка його переслідувала, про людину, якої так жаль і яку ми так недооцінили. І тут вийшов Роман Балаян і у властивій йому іронічно-поважній манері повідомив публіці, що все це нісенітниці. Що якби це все довелося почути Серьожі, він сміявся б до упаду. Адже не був він і не відчував себе нещасним. А з владою грав у небезпечні ігри, відчуваючи себе нарівні з величезною чиновницькою раттю, яка не завжди розуміла семантику його слів і вчинків.

Коли я запропонував режисерові Роману Ширману зняти фільм про Параджанова, він одразу ж відповів: «Так, я з ним в одному будинку жив! У дитинстві... Дядько Серьожа...» І відразу засипав ідеями, як це виглядатиме. Зокрема, запропонував перевести в анімаційний, мальований ряд новелетки режисера про своє життя. Точніше, байки, на які він був здатен. Саме так і зробили — художник Радна Сахалтуєв (відомий завдяки фільмам Давида Черкаського) блискуче справився із завданням створити «комічну Одіссею», яка доповнює фантазії самого Параджанова й розповіді друзів про його витівки. А їх безліч. Саме вони багато в чому і створюють міф художника.

Доречно зауважити, в нас під міфом нерідко розуміють щось вигадане, помилкове, а то й просто фальшиве. Насправді особливістю міфа є, на чому не раз наполягав блискучий знавець міфів і міфологій Олексій Лосєв: збіг загальної ідеї, а також звичайнісінького почуттєвого образу. Інакше кажучи, тут ідеальне з’являється у вигляді речовинному, матеріальному, і тому сприймається як сама дійсність. У те, що є міфом, ми віримо, часом більше, ніж у те, до чого можемо доторкнутися рукою — зараз, у цю мить.

Великі художники, як правило, свідомо чи інтуїтивно керують, направляючи процес створення міфів про себе. Простий приклад — Тарас Шевченко, про що свідчить чимало робіт. Або Олександр Довженко. Відсутність такого міфу досить сильно шкодить художникові — масова аудиторія неначе позбавлена оптики, інструменту сприйняття. Разом із тим, нерідко жертвою міфологічних історій стають мистецтвознавці та критики, коли потрапляють до вільного чи мимовільного полону легендарного шлейфу, який окутує той чи інший персонаж.

Нещодавно на вечорі пам’яті вчителя Параджанова, чудового режисера Ігоря Савченка («Богдан Хмельницький», «Третій удар», «Тарас Шевченко»...), я висловив думку про те, що своєрідною «бідою» цього режисера була і залишається відсутність міфу. Мене суворо відчитали відразу дві пані — кінокритик і кіноактриса. І добре, що немає цього самого міфу, — почув я у відповідь, — навіщо нам ще і тут копатися у брудній білизні! Міф зрозуміли як зібрання пліток... Та ж зовсім ні, плітки можуть у якійсь мірі сприяти створенню міфа, але це найбільш недовговічна його складова. Потрібне інше — потрапити у певний образ, який має універсальну природу...

Кінознавець, близький друг Параджанова, Кора Церетелі висловилася про фільм так: «Яке точне влучення у Параджановський жанр (до речі, уперше)! Як багато нових деталей і фарб відкрито цим жанровим ключем!» Жанр цей — «весела гра-оповідання». Церетелі впевнена: «Якби сам Сергій вирішив розповісти про себе, він би зробив це у такій формі». Рятуй Боже, ніякої млосної (й незрозумілої) значності, ніяких заупокійних зітхань і придихів. Про веселу, живу, карнавальну людину й розказано мовою карнавалу.

Хто пам’ятає середину й кінець 60-х у Києві — було саме так. Навколо Параджанова утворилася громада, яка поділяла погляди цієї «небезпечно вільної людини» (вираз Балаяна). Те, що назвуть Українським Поетичним Кіно, багато в чому було не лише (а, може бути, й не таким) поетичним. Тут ми спостерігаємо особливий спосіб екранного оповідання — обрядово-карнавальний матеріал покладено в основу. Пригадайте «Тіні...», «Кам’яний хрест» Леоніда Осики, «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука... А до цього фільм Марка Донського «Дорогою ціною» (1957), за однойменною повістю Михайла Коцюбинського (у подібному ракурсі й розглядає картину московський кінознавець Євген Марголіт). При цьому в змістовному плані на перше місце виступає проблематика свободи. Хоча нібито матеріал патріархального життя, яке регламентує поведінку людини до дрібничок, не дає підстав для цього...

Але недарма ж у ті самі 60-ті інтелектуальним бестселером була книга російського літературознавця Михайла Бахтіна про зв’язок поетики Рабле та народної карнавальної культури. Написана набагато раніше, вона якнайкраще підходила по духу «шестидесятникам». Тому що пояснювала вибраний ними тип поведінки в умовах патерналістського суспільства. Карнавальна поетика передбачає деякий розрив у рутинній поведінці, святкове звільнення від поточних зобов’язань і щоденних рольових функцій і масок. У Параджанова подібний тип поведінки був аж ніяк не чимось таким, що випадає з ряду — він був людиною-святом. Як говорить у нашому фільмі його дружина Світлана Щербатюк, це «театр двадцять чотири години на добу». Постійна гра, яка втомлювала багатьох, і дратувала не менше. Але вона ж несла у собі й зухвалу свободу від суспільства, який впадав, після Хрущовської «відлиги», у новий стан рабської залежності від влади та зовнішніх обставин.

Не випадково улюблена маска Параджанова, яку він постійно грав — була маска генія. Так він представлявся ще задовго до «Тіней...» Не так давно прочитав інтерв’ю з одним із сценаристів, опубліковане ще 1957 року. Він оторопіло розповідає журналістові як режисер, який зустрівся йому на студії, простягнув руку зі словами: «Я — Параджанов, єдиний геній на цій кіностудії». Набагато пізніше, живучи у Тбілісі, він скаже іронічно: «Вони там у Києві побилися, вирішуючи, хто перший. Перший — Довженко. А я другий...». І, після паузи: «Ні, другий — мій вчитель Савченко, я третій». Не сказав лише, що слівце «геній» прищепилося з його легкою рукою — ось лише гра людей посередніх загубила усілякий сенс.

Гра його здавалася небезпечною — не лише для нього, але й для навколишніх (Балаян не раз повертався до цієї думки). Жив Параджанов у будинку на Брест-Литовському проспекті. Поруч — універмаг «Україна», навпроти — цирк (з’єднувалося в єдине семантичне поле: український цирк). І — варенична, куди режисер спускався із знову ж таки жахаючими вигуками: «Р-раступись, идет украинский буржуазный националист Параджанов!» Народ зазвичай шарахався... А знамено гомосексуаліста, яким він розмахував праворуч й ліворуч! Екстравагантну цю маску він приміряв на себе і так, і сяк. Скінчилося тим, що цю маску органи («вельми внутрішні», за його визначенням) і пришпандьорили йому, щоб всадовити на лаву підсудних.

Практично паралельно з роботою Ширмана і всієї групи над фільмом, у Москві та ж сама Кора Церетелі упорядковувала книжку «Колаж на фоні автопортрета». Тут так само перед читачем виникає ігровий Параджанов. Ігровий, тобто справжній. Серед авторів, що й зрозуміло, немало киян — Юрій Іллєнко, який описує дуель, якої не сталося з режисером під час зйомки «Тіней...», С. Щербатюк, скульптор Микола Рапай, Леонід Осика, Наталя Піщикова, Володимир Луговський... Хто не читав — дуже рекомендую.

У будь-якому випадку, хочеться сподіватися, що має місце тенденція згадувати, аналізувати живу, справжню особистість, а не слідувати певним ритуалам, коли носять «ляльку» класика із кутка в куток і прославляють... себе. Так-так, тіні відкидаються на себе родимих: ой, які ж ми також геніальні та надзвичайні, і як нас не цінують... Набридло це, та й нікому нецікаво, крім тих, хто святкує своє примарне буття.