«Тіпа-культура», «тіпа-інтелект», або Як долати недоєвропейський менталітет
Гарні, чисті погляди студентської молоді, яка першою вийшла на українські Євромайдани, відчувши себе ошуканою рідною владою після Вільнюського саміту ЄС... Самоорганізація гідності почалася саме з цих молодіжних середовищ, до чого спонукала їх зріла світоглядно-ціннісна настанова. А в тіні євромайданів, як зловісна антитеза до потребуючого якісних перемін суспільства, — гримаси існуючого політичного ладу, вибудованого на зовсім іншій ціннісній основі. Це вже не просто «півправда» і «півчесноти», а відверта брехня і лицемірство. А ще — брутальна сила і морально-духовна недолугість.
Можна довго дошукуватися політичних причин сьогоднішніх суспільних потрясінь в Україні, але майже всі відповіді неодмінно будуть пов’язані з питаннями культури. «Культурний раціон» верхівки багато чим може пояснити ту чи іншу модель її поведінки. Типологічно домінуючою в ужитку багатьох офіційних осіб держави і чиновників «на місцях» є не культура в своїй класичній структурі, а субкультура, причому в доволі рідкісній модифікації. Термінологічно їй ідеально пасуватиме словосполучення «тіпа-культура», жаргонна частка якого і є власне деструктивною, руйнуючою внутрішньою силою культури як такої. «Тіпа-культура», яка зазнала розквіту саме за останні роки, ввібрала в себе елементи поведінкового стилю комсомольських начальничків пізньої брежнєвської доби, сплаву кримінальної та чекістської психології як ще одного посттоталітарного спадку, а також сучасної масової культури. Локалізований такою чудернацькою конфігурацією субкультурний мікс почав проникати у різні середовища «успішних» і заможних людей, життєві приклади яких дедалі нав’язливіше пропагуються в українському суспільстві. Так тишком-нишком «тіпа-культура» почала добиратися до певної частини впливових осіб, які вже відверто носяться з нею як із найактуальнішим комунікативним стандартом.
Перш за все потрібно зазначити, що цей «неоміщанський» феномен має складну соціальну, психологічну й естетичну природу. Як спотворений смак і стиль життя він набув розмаїтих модифікацій і не завжди «зчитується» з першого разу в щоденній соціокультурній динаміці. Крім того, він не обов’язково притаманний лише привілейованим колам або бізнес-еліті. Хоча фінансовий фактор чимало важить у його мотиваційній складовій, гроші можуть бути при цьому лише супутнім елементом чогось більш значимого, інколи незалежного від самого носія цього типу культури. В цьому можна вбачати і «пролетарський слід» сьогоднішньої «тіпа-культури». Для її представників є характерною добра обізнаність із лаконізмами Остапа Бендера із «Золотого теляти» й «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова, «умілєніє» від «Пісні про зайців» із «Діамантової руки» Гайдая та тюремної «Мурки»...
В українському соціумі «тіпа-культура» ситуативно запанувала в місцях духовного вакууму, який, у свою чергу, постав унаслідок гнилості державної політики в культурній галузі, несистемності у впровадженні науково-освітніх програм, відсутності державницької волі в оптимізації й протегуванні національного культурного продукту. Тривалий час високих чиновників, які начебто відповідають за культурний та інтелектуальний розвиток українців, тримають «прив’язаними» до ідсталих за своєю філософією «пріоритетів» мізерних коефіцієнтів бюджетного фінансування. Для урядовців економіка ще не стала одним із елементів культури, як це є у розвинених країнах світу. Зазвичай малокультурні, а інколи й напівосвічені міністри урядів різних каденцій стійко утримують цю деградуючу тенденцію адміністративно-державними актами.
До цієї обставини додаються й інші, які є наслідком зумисних дій супроти національної культури в Україні. Найбільш послідовними є масковані (або й відкриті) технології підпорядкування культурно відсталій, ментально чужій Москві. Столиця колишньої імперії постійно знаходить в Україні достатню кількість осіб різних титулів і рангів, які по-фельдфебельськи бадьоро симулюють українські культурні інтереси в ім’я політичного проекту «русского мира». І в цьому разі для досягнення потрібного результату для таких осіб достатньо бути саме «тіпа-культурними», оскільки обізнана людина не зможе знаходити в такому підпорядкуванні ні історичного, ні світоглядного, ні етнокультурного підґрунтя.
І все ж було б помилково вважати, що «тіпа-культура» так легко себе компрометує й отримує осуд здорової частини українського суспільства. Для того щоб не тільки де-не-де проявлятися, а й по-справжньому процвітати, носії «тіпа-культури» навчилися віртуозно застосовувати ефективну зброю, свого часу ідентифіковану Іваном Дзюбою як «умный вид знатока». Це влучне спостереження видатний сучасний культуролог «списав» лише з одного типажу ще й нині офіційного високого чиновника, але як характерологічний феномен він швидко передався ширшим колам «тіпа-культурної» групи «державних мужів» (і не тільки їх), що на сьогодні, як це свідчать оперативні події останнього часу, становить немалу загрозу й на рівні великої політики. Тому часто й складається враження, що в Україні бере верх вже не правова культура, а якась «тіпа-культура», та й політична культура набирає тих же прикмет «тіпа» — на жаль, уже з глобальними наслідками від цього.
Щоби зрозуміти саму механіку диво-трансформації «тіпа-культури» в «тіпа-інтелект», необхідно розглянути кілька прямих прикладів самої питомості поняття. За наведеними вище ознаками, до репрезентативних зразків «тіпа-культури» належать концертні програми протегованих відповідного «поніманія» владною елітою «зіркових явищ» на зразок Й. Кобзона, гурту «Любе» і «трогатєльного шансона», переважна більшість телевізійних програм розважальних жанрів, різні гумористичні шоу включно з «квартальними естетами» та «вєсьолимі і находчівимі», «творчєскіє встрєчі» одіозних «музичних легенд» комсомольського минулого тощо. Ментальне поле «тіпа-культурної» публіки формує підлаштований під її рівень смаків і сприйняття значний сегмент медіа-простору, концертно-видовищних заходів, книжкового ринку, тематичних туристичних маршрутів. Місію виховання такого споживача перехоплюють численні мережі ресторанного бізнесу, які, заради прибутку, йдуть на догоду низьким естетичним смакам «тіпа-культурного» клієнта. У такому ланцюгу взаємообумовлених вигод масштаб явища сьогодні досягнув критичної межі, а в його авангарді — правляча політична сила з усіма доступними їй важелями впливу, прагматичними інтересами та фінансовими ресурсами. Влада на місцях, у південно-східних областях України утримує місцеве населення майже в стані «культурного гетто», перекриваючи громадянам вільний доступ до якісних культурних продуктів, фактично стримуючи інтелектуальний розвиток сучасних поколінь українців.
Примітивна за своєю суттю «тіпа-культура», яка в еквіваленті зближена зі сленговим поняттям «рагулізм», насправді утримується у своєму стані завдяки вже згаданій трансформації у статус «тіпа-інтелекту». За останні роки українці мають змогу бачити численні приклади дієвості ефекту «умного віда знатока» на всіх рівнях «державотворення». Саме з таким виглядом можна говорити в очі співвітчизникам різні нісенітниці, відверту неправду, робити цинічні заяви, переконувати у «державній вазі» багатьох бездарних правових актів, навіть «протягувати» антиконституційні норми. «Тіпаінтелект» завдячує «тіпа-культурі» спорідненою технологією суспільно-ціннісного обману, який заподіює велику шкоду перспективам розвитку української нації.
На теперішній стадії своїх всебічних проявів «тіпа-культура» з «тіпа-інтелектом» є елементами «недоєвропейського менталітету» українського політикуму, в якому пострадянське ціннісне силове поле втримує їх носіїв у тенетах колоніальних стереотипів минулого. Але втриматися в такому монопольному стані це субкультурне утворення не зможе під натиском євроінтеграційних прагнень освіченої України, яка виростає через більш зріле громадянське суспільство. Саме знання, елітарні культурні досвіди та високі духовні запити зможуть усунути зі свого впливового становища ці паразитуючі псевдокультурні феномени, які заважають українській культурі зблизитися з культурною Європою відповідно до свого історичного вектора розвитку. Цю нову, здорову творчу енергію сьогодні привносять в українське суспільство євромайдани, що врешті зможуть переформатувати систему ціннісних координат держави на перспективу, позбавлену потворної приставки «тіпа». А вже далі — велика й відповідальна робота всіх інституцій влади, громадськості та профільних науково-освітніх закладів, щоби повертати в стан престижності справжню, а не імітовану КУЛЬТУРУ.
