Толока Михайла Іллєнка

Новітньої доби, справедливості заради, можна зауважити тільки один справжній прорив українського кіно до рідного глядача: це «Роксолана» (режисер Борис Небієрідзе), виконана в багатосерійному телеформаті. Розтерзана на сторінках преси фахівцями та знавцями через відомі «мистецькі чесноти», вона до ладу не була проаналізована з огляду на глядацький успіх і, в зв'язку з цим, на перспективні суспільні кіноочікування. Привід і матеріал для серйозного аналізу й серйозних висновків ми, хто пише, використали й витратили на «принципове рецензування», а не на принципову критику. Замість мурашок, перепрошую, виступили в ролі коників-стрибунців. Погарцювали елегантно, зиркнули згори на поле після битви й пострибали далі, нічого нового своєю реакцією не закцентувавши, нічого вартісного не зауваживши й тому нічого в психологічному стані вітчизняного кінематографа не змінивши...

Змінювати намагаються режисери. Ті, у яких з'являються не просто сценарії, а вже справжні ідеї. Такі, що можуть захопити й переконати інших. Сподіватимемося, й тих, хто здатен у їхнє втілення вкладати кошти.

Власне, далі — про ідею Михайла Іллєнка, який не тільки є арт-директором кіно-відеофестивалю «Відкрита ніч» і не тільки зняв десяток стрічок (зокрема «Миргород і його жителі», «Фучжоу», «Сьомий маршрут»), вивчив кіноремесла кілька десятків студентів, написав не менше статей, оповідань і сценаріїв, а ще — кіноповість «Толока».

Тепер у нього (краще — у нас!) нова толока: ідея незвичайного й надзвичайного для вітчизняної практики телевізійного серіалу «Україна — Terra Incognita», що має...

Михайло Іллєнко: «...має поєднувати короткі новели різних жанрів і тем. Це для того, щоб унаслідку виникла парадоксальна, емоційно насичена розповідь про Україну. Ми хочемо зробити не фотокопію, не наукове дослідження, а витворити живий, багатогранний портрет: «Україна — Terra Incognita». Означені рамки спілкування здатні зібрати співрозмовників з їхніми аргументами, фактами, чутками, анекдотами, доказами, спростуваннями, говірками... Спробуємо обгорнути однією обкладинкою трагедію та комедію, логіку й абсурд, пафос та іронію, містику й освідчення в любові.

Серіал складатиметься із сорокахвилинних серій (на три- п'ять сюжетів кожна). На відміну від інших відомих альманахів, проект має з-поміж інших сюжетів такий, що продовжується в кожній наступній серії до вичерпання власної історії. Після його завершення «локомотивом» наступного серіалу постає інший сюжет, розрахований на певну кількість серій. Проект дає змогу показувати й продавати «локомотивний» сюжет і решту новел як у межах серіалу, так і окремих фільмів».

По-перше, приємно дивує, що нарешті в нашому кіно проявилися творчі люди, які прагнуть не тільки знімати щось вартісне, але й потім його продавати. Отже, так чи так, намагаються прорахувати глядацькі пріоритети й інтерес, а чи й формувати їх.

По-друге, точно визначено формат новітнього українського кінонаступу на вітчизняного (бажано — й на міжнародного фестивального) глядача — телевізійний серіал. (Звідси й мінімальні виробничі витрати, зокрема, зйомки на відео- та кіноплівці 16 мм.) Це чи не єдиний реально (тотально) доступний засіб завоювати широку аудиторію — за сьогоднішньої мінімальної потуги кінотеатрального прокату, а також виразного географічного й жанрового «снобізму» щасливих власників відеомагнітофонів.

По-третє, це реальна можливість подолати й кризу малокартиння, й кризу реального (насамперед — творчого!) безробіття українських кінематографістів, що призводить до їх декваліфікації, й дебютний шанс для початківців, що зліквідує загрозливий розрив між кіногенераціями.

По-четверте, саме такий фронтальний наступ — вигадливий, багатий тематично й жанрово, принадливий відносно незначними видатками — ладен нарешті викохати феномен новітнього українського кінематографа, який був би очевидний і для значної частини публіки, і для громадськості, і для держави, і для незалежних підприємців, і (за правдивих мистецьких чеснот) для закордонного світу... Хочеш не хочеш, вітчизняне кіно треба зробити модним. Інакше — воно геть пропаде.

Отже, Михайло Іллєнко виступив як справжній продюсер, розпочавши з грунтовно осмисленої ідеї, долаючи водночас її риторику. Авжеж, знайоме: «Відсутність нашого ігрового матеріалу на вітчизняному теле- й кіноекрані засмоктує до простору національного ефіру все, що лежить під ногами, — на кшталт великого ненажерливого пилососа... Ми вже багато років старанно підтримуємо чужоземного виробника, найвдаліше — американського та російського. Один із головних аргументів цієї політики — відсутність наших сценаріїв, нашої автури, власних ідей: цікавих та малобюджетних». Та саме тут він (Іллєнко) почав шукати, ініціювати (та створювати) кінодраматургію, що на його думку, бачення та смак відповідала б цим параметрам. Тепер уже є сценарій першого, семисерійного, серіалу, який має подвійну назву «Україна — Terra Incognita. Катеринка», складається з «локомотивного» заголовного сюжету загадкового Тараса Шевченка-Задунайського і ще 15 новел, які вийшли з-під пера 8 різних авторів. (Усе це в дещо скороченому вигляді видрукувано в журналі «KINO-КОЛО», № 2-3, 1999. — В.В ).

Коли згадана вище «Роксолана» завоювала глядача, не в останню чергу костюмованим мелодраматично-авантюрним сюжетом і впізнаваним національним характером, що «прочитувався з історичного минулого в історичне майбутнє», то Іллєнкові доведеться цей самий характер розшифровувати в «історичному сьогодні», звіряючи та полемізуючи — і з традицією, і з реальністю; доведеться видобувати увагу публіки містичними поворотами побутових історій (серіалом літатимуть відьми!), грою національними й мас-культовими архетипами та стереотипами, щедрістю комедійних ситуацій і дозованою ліричністю.

Усе це, звісно, непросто. Нехай уже є підтримка колег-кінематографістів (скажімо, Богдан Бенюк хоче в серіалі зніматися, а Микола Мащенко зняти одну з новел), але ще доведеться долати й традиційний скепсис, і природні в будь-якому новому ділі перестороги та сумніви, й, зрештою, опір матеріалу і опір творчо-виробничого застою. Ще треба знайти фінансування...

Та прийшла вже остання пора — згадати, що кіно таки дійсно створюється гуртом; і не тільки кожна окрема стрічка (будь-де у світі), а й кожен його національний феномен. У нашому випадкові, власне, український.