Тонкі стіни «Палати №6»
Київський кінотеатр «Жовтень» славитися серед глядачів своїм креативом у підході до верстки програм. Саме там можна часто подивитися не лише модні й широко розрекламовані блокбастери, але й кращі зразки світового та вітчизняного кіно, побувати на фестивальних показах, зустрітися з творчими групами.
Новий проект кінотеатру — перший Київський Міжнародний фестиваль незалежного кіно «OZonefest» — «Відкрита зона», який директор кінотеатру Людмила Горделадзе зі своєю командою планує провести з 3 по 9 грудня цього року. Мета майбутнього фестивалю — стати стартовим майданчиком для розвитку незалежного кіно в Україні та відкриття нових імен.
Передує грядущому фестивалю спеціальна програма, що стартувала 27 серпня — «OZonfest. Преамбула», — квінтесенцією якої, за задумом упорядників, стане ретро-фест «Мосфільму-85». Варто зауважити, що фільми, заявлені в ній, безумовно, є прикрасою «золотого фонду» не лише вітчизняного, але й світового кіно. Досить назвати ім’я Андрія Тарковського, ретроспективою якого він розпочався. Єдине, що викликає сумнів, — це приналежність його стрічок до незалежного кіно. Адже за визначенням самих упорядників, незалежне кіно — «малобюджетне, без основоположної ролі держфінанасування». Навряд чи кіно, створене в такому монстрові-монополістові як СРСР, підпадає під цю категорію, хоч фільми Андрія Тарковського завжди незалежні за духом.
Головною подією «Преамбули» стала прем’єра нової стрічки Карена Шахназарова «Палата №6». Генеральний директор кіноконцерну «Мосфільм», постановник багатьох улюблених стрічок — «Ми із джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Кур’єр», «Царевбивця» тощо — заради цього спеціально приїхав до Києва, в кінотеатр «Жовтень». Тут він неодноразово вже представляв українському глядачу свої режисерські роботи. І цього разу не лише представив свою нову роботу, але й охоче поспілкувався з журналістами, провів майстер-клас, в якому взяли участь понад 500 студентів творчих ВНЗ Києва. Прем’єра відбулася одночасно в двох залах і, приємно зауважити, в касу кінотеатру вишикувалася солідна черга. Серед вищого ешелону української влади киноподією зацікавився лише Володимир Литвин.
«Палата №6» — один із найзагадковіших і багатошарових творів Антона Чехова. У ньому жосткуватий гумор і легкий сарказм ранніх оповідань Антоші Чехонте відійшов уже на задній план, поступившись місцем письменнику-аналітику, який ніколи не дає готових рецептів, і лікарю, який чітко описує анамнез хвороби. Першим і головним визначенням критиків усіх часів щодо цієї розповіді було — «Палата №6» — уся Росія», — хоч суперечки навколо цього твору продовжують ламати не одні списи й дають простір для уяви трактувальників.
Карен Шахназаров уперше звернувся до «Палати» 20 років тому, коли за пропозицією італійських колег зняти що-небудь із російської класики, написав разом з Олександром Бородянським сценарій за мотивами чеховської розповіді. Самотні рефлексії лікаря Рагіна, його неприйняття соціуму, були перенесені ними в сьогоднішній день. Смілива відчайдушність часів перебудови дозволяла будь-яке трактування та аналогії, але іноземним партнерам хотілося традиційного трактування класики. Сценарій ліг у стіл.
Зараз, коли часи й взаємовідносини в суспільстві сильно змінилися, отримавши крен до звичного тоталітаризму, який називається нині «порядком, керованим твердою рукою», режисер знову звернувся до написаного колись сценарію. Це можна було б назвати сміливим поривом у бік громадянської позиції, якби головною темою фільму не стало тяжке становище психіатричних лікарень у країні. Тим більше, що фільм знятий у стінах реальної клініки, і епізодичні монологи на великих планах вимовляють реальні її пацієнти. До подібних прийомів неодноразово вдавалася як вітчизняна, так і світова кінематографія. Особисто мені в цьому сюжеті співчуття до відторгнутих від суспільства людей замало.
Хоч картина знята майстерно — Шахназаров це вміє, і акторський ансамбль практично бездоганний. А Володимир Ільїн у ролі Рагіна, за словами режисера, єдино можливий виконавець цієї ролі і спонукальна сила до створення фільму сьогодні, настільки тонкий, розумний, точений і бездоганний, що фільм справляє дуже сильне враження.
На запитання про те, чим, на погляд режисера, відрізнятиметься сприйняття картини українським глядачем, Карен Шахназаров відповів:
— Завжди із задоволенням приїжджаю до України. Політика політикою, але в культурному плані, вважаю, глядач залишився єдиним, і я не можу ділити глядача за національною ознакою. Для мене всі вони — мої глядачі. Комусь сподобається картина, комусь — ні. Я вже звик до того, що останні мої фільми не cприймаються відразу беззастережно, набирають глядача згодом. Хоча для такої картини компанією «Парадіз» зроблено досить багато копій. Для Росії — 50, для України — 10.
— На мій погляд, у Росії з’явилася ідеологічна цензура, в кіно простежуються держзамовлення, які перспективи в цьому плані у незалежного кіно?
— Скоріше, ідеологічне держзамовлення простежується на ТБ. І не лише в інформаційних програмах, але і в художній частині, серіалах. Розумію, що там не все сьогодні може пройти. У кіно я такого не простежую. Сподіваюся, це неможливе. Принаймні, так, як це було за радянські часи. Щоправда, не можна не визнати деякої тенденції до пріоритетних тем, які можуть бути заохочені. Та й кіно не таке важливе для політиків, як телебачення. У порівнянні з останнім, аудиторія значно звужена. І річ не в ідеології, а в комерціалізації кінематографа.
