Третій світ починає і виграє

На 65-му Берлінале вже зараз, коли фестиваль ще далекий від завершення, окреслилася цікава колізія: фільми так званих розвинених країн явно програють роботам режисерів із держав колишнього радянського блоку або з тих, які раніше називали такими, що розвиваються.

Явний  лідер основного конкурсу з’явився вже першого дня: «Таксі» іранця Джафара Панагі. На батьківщині Панагі звинуватили в антиурядовій діяльності, засудили до шести років домашнього арешту і на 20 років заборонили знімати й спілкуватися з пресою. Однак «Таксі» — вже третій фільм після оголошення вироку.

Що зробив Панагі? Почав працювати таксистом. А в таксі є камера-відеореєстратор — обов’язковий елемент безпеки. Водій нічого не знімає — всього лише стежить за безпекою.

Прийом, що використовується багато разів: таксист підбирає пасажирів, і, як наслідок, в його машині розгортаються різні історії — в Панагі набуває свіжості, що обпалює, оскільки він — чудовий не лише режисер, але й актор — працює на стику повсякденності та кіно, документа та гри, одночасно створює сюжети й розмірковує вголос про суть того мистецтва, яким займається. Що цікаво, кожен або щось знімає, або усвідомлено потрапляє до об’єктива — від малолітніх жебраків на вулиці до ув’язнених до в’язниці. І як у такому світі розрізнити гру і факт, а, головне, як тут можуть діяти правила, що накладаються цензурою: кого і як можна знімати, а кого — ні? Позитивні персонажі не носять криватку й мають називатися іменами мусульманських святих — але щойно в машині побувала добра людина в криватці, яка не хоче видавати дрібного злочинця («Як вона виглядає? Як ви або я, як хто завгодно»), бо той злодіює не від хорошого життя і за законами Ісламської республіки його може бути страчено. На повсякденну дійсність і на фікцію кіно накладається виморочна реальність ідеології — і Панагі віртуозно управляється з усіма трьома, постійно їх зіштовхуючи і при кожному такому зіткненні отримуючи енергію справжнього мистецтва.

Так акт обману цензури перетворюється на ажурної краси фільм — одночасно і комедію, і високу драму, і маніфест опору, і трактат про природу кіно.

З великою часткою вірогідності «Таксі» отримає один із головних призів Берлінале; ну а мракобісна преса й записні моралісти в Ірані вже захлинаються піною від обурення.

Другий день фестивалю відкрився подвійним дебютом: по-перше, Гватемала раніше не брала участі в Берлінале, а, по-друге, «Вулкан Іксканул» для 38-річного Хайро Бустаманте — перший повний метр.  Багато чого чекати не доводилося, одним словом. Проте фестивалі класу «А» якраз і хороші приємними відкриттями.

КАДР З ФІЛЬМУ «ВУЛКАН ІКСКАНУЛ»

Герої — селяни, індійці майя. Робота — виснажливий збір урожаю кави на плантації. Поруч — діючий вулкан, який потрібно весь час задобрювати молитвами й жертвопринесеннями. На кукурудзяному полі нічого не посієш і не збереш, тому що воно кишить зміями. Бідність — кричуща. Чиновникам з міста начхати. Всім заправляє господар плантації, який може викинути кого завгодно, — й ціла родина залишиться без прожитку й житла. Єдиний спосіб влаштуватися — тікати нелегалом до США або віддати дочку за боса.

Бустаменте не піддався спокусі влаштувати атракціон фольклорної або пейзажної екзотики. Для нього головне — розповісти історію. Всі актори — органічні й виразні. Вся природна краса — доречна як продовження життя героїв. Однак Бустаменте  зробив більше, ніж просто хороший фільм. Він дав голос своїй громаді.  Вивів поетику не з шаманських обрядів та кумедних тубільців, а з буденного героїзму цих людей. На «Ведмедя» за кращий дебют він заслужив.

КАДР З ФІЛЬМУ «ТІЛО»

Та сама краса повсякденності є і в польки Малогжати Шумовської в «Тілі». Шумовська на Берлінале не новачок, брала участь і в програмі «Панорама», і в конкурсі. «Тіло» — родинна драма про нелегкі стосунки цинічного батька-судмедексперта й доньки, що перебуває в стані постійної істерії; обоє переживають втрату: батько — дружини, дочка — матері. Картину зроблено просто, доладно й точно в розвитку образів та ситуацій: від тяжкого відчуження до несподіваного й невульгарного примирення.

Водночас про майстрів сказати особливо нічого. «Королева пустелі» Вернера Герцога (США) — епос за мотивами реальних подій  про те, як емансипована героїня у виконанні  Ніколь Кідман напередодні й під час Першої світової війни подорожує Близьким Сходом, виконуючи ризиковані наукові й дипломатичні завдання.  Благодатна фабула, проте Кідман грає посередньо, діалоги банальні, сценарне виконання не підіймається вище за мелодраму. Подекуди, місцями, трапляються кадри дивовижної краси, й відразу згадуєш, що цей режисер колись зняв «Войцека» та «Фіцкаральдо» з Клаусом Кінські. Решта — на жаль.

КАДР З ФІЛЬМУ «ЛИЦАРЬ ЧАШ»

Ще більша біда з Терренсом  Маліком — кумиром багатьох кіноестетів, особливо після «Золотої пальми» в Каннах за «Древо життя» (2011). У «Лицарі чаш» Крістіан Бейл грає пересиченого життям богемного персонажа у пошуках сенсу життя; однак пошук цей зводиться до укладання в ліжко чергової красуні, участі в черговій вечірці або черговій сварці з батьком — все під проникливі закадрові монологи, розтягнуті на 2 години екранного часу, а витончено-красиві плани міських і природних пейзажів не допомагають роздобути в цьому потоці свідомості хоч якийсь сенс.

І це лише найбільш яскраві приклади. Насправді, британських, німецьких, іспанських фільмів, які не залишили нічого, окрім втоми й відчуття згаяного часу, набагато більше.

Третій світ поки що перемагає. І це добре.