«Тринадцять років по тому»

У 1993 роцi знаменита балерина написала першу автобіографічну книжку «Я, Майя Плисецька». Видання мало ефект бомби, яка розірвалася, — з такою прекрасною розкутістю розповіла Майя Михайлівна про себе та своє оточення. На продовження чекали довго, і ось видавництво «АСТ-Пресс» представляє новий твір Майї Плисецької «Тринадцять років по тому». Izvestia.ru презентували фрагменти майбутнього бестселера.

«На сцені Кіровського театру мені довелося танцювати мало. «Лебедине озеро» і вже багато пізніше — «Анну Кареніну». Додам сюди мій триразовий виступ із «Кармен-сюїтою» на сцені «Октябрського залу» в авторському вечорі Щедріна. «Публіка приймала мене вкрай доброзичливо, квитки розкуповувалися з боєм, і художній керівник зали Володимир Чернін закликав на повторення цього вечора.

І все ж я була доволі здивована, коли він зателефонував мені з пропозицією організувати в Ленінграді міжнародний балетний конкурс «Майя» і сформувати журі та репертуар на свій розсуд.

— Я обговорив цей задум із нашим мером Анатолієм Олександровичем Собчаком. Він із натхненням підтримує. Обіцяв своє повне сприяння. Спонсори намічаються. Хоча тут потрібна й ваша пряма участь.

— А де ви плануєте провести конкурс? — спитала я.

— З Кіровським театром навряд чи вийде. Є в ньому ваші антиуболівальники. Та й оренда театру — дороге задоволення. Як би ви поставилися до сцени Александрінки? Там хороший директор Сащенко. Він береться нам допомогти.

— А чому б ні?..

Я стала думати про репертуар. Неодмінні па-де-де та варіації давно набили всім оскомину. І конкурсантам, і журі. Та й публіці. Може, за основу взяти мій репертуар? Наприклад, «Кармен-сюїту»? Але хореографія має бути своя, нова. Потрібно додати до нагород танцюристам і премію кращому хореографові. Черніну ідея сподобалася.

Спонсори незабаром знайшлися. Дуже допоміг японський меломан пан Сезан Фукамі. Він став генеральним спонсором нашого першого конкурсного виходу в світ.

У другому конкурсі я запропонувала «Анну Кареніну». І знову таке важке завдання зуміло розворушити уяву хореографів і танцівників. Знову перед публікою з’явилися різні Анни, різні Вронські і Кареніни.

Всі три конкурси, організаційні питання вів Володимир Чернін. І робив це непогано. Проте, що стосувалося залучення спонсорів — цю ношу він частіше перекладав на мої плечі. Все йшло накатаною доріжкою доти, доки серед дійових осіб не з’явився син Черніна Сергій. Велелюбний тато, не спитавши на те моєї згоди, призначив сина генеральним директором і розпорядником фінансів конкурсу.

На моє подальше невезіння, юний директор Сергій раптово бере шлюб із розкішною повногрудою блондинкою. Блондинка почала з’являтися в кулуарах нашого балетного змагання в помітних провокативних туалетах. Схоже, що це стало однією з причин наших фінансових ускладнень.

А тут ще точно в день відкриття конкурсу грянув нещасливий дефолт 17 серпня 1998 року... Ми чекали на переказ грошей із президентського фонду Єльцина, які було обіцяно, і всі відповідні розпорядження підписано й перепідписано. Конкурсові бракувало п’ятдесят тисяч доларів, головна частина яких мала скласти преміальний фонд. Вусатий міністр фінансів Задорнов, який часто з’являвся в ті часи на телебаченні, і з перебільшеною театралізованою дбайливістю піклувався про добробут російського населення, тримав усі наші папери у себе на столі, знаючи, безсумнівно, день і годину настання грабіжницького дефолту. Він цей день, очевидно, й визначив!..

Всі конкурсанти захоплено змагалися на сцені затишної Александрінки. Журі суворо й прискіпливо відбирало кращих. А грошей на премії та авіаційні квитки все ще не було. («Жити стали краще, а гроші закінчилися», — так визначив Жванецький те, що відбувається.) На щастя, чуйні люди знайшлися, і хто в борг, а хто й по-спонсорському — без повернення — дав суму, якої забракло. Англієць Бен Брамс, який з’явився на конкурс у білому смокінгу, дістав із кишені пачку банкнот і віддав її Черніну. Пригадую зі щирою теплотою співчутливість Микити Михалкова, який допоміг нам у тій критичній ситуації. Відгукнулася на нашу біду й відомий косметолог Ольга Цуканова.

Я декілька разів телефонувала на мобільник Тетяні Дяченко, з якою була трохи знайома, плекаючи надію, що Тетяна, улюблена дочка президента Єльцина, яка мала, як говорили, вплив на батька, зможе вплинути й на Задорнова з переказом обіцяних грошей. Але телефон або мовчав, або суворим чоловічим голосом помічника Дяченко подавав мені надію, що інформацію буде передано за призначенням. Але ніяких грошей із президентського фонду ми тоді не отримали.

Був ще один інцидент, про який не дуже хочеться згадувати. Заможна людина, скажімо так, чия дочка працелюбно, старанно вчилася танцю, пожертвувала на наш конкурс значну суму грошей. Цю суму заможна людина також віддала в руки Черніна cash’ем, і Чернін включив дочку жертводавця до числа учасниць. Дівчинка була артистичною, одержимою хореографією, але її фізичні дані, на жаль, були геть далекими від досконалості.

Члени журі голосували таємно, заповнюючи конкурсні бюлетені. Володимир Логутенко, який виконував обов’язки секретаря нашого змагання, підраховував бали й оголошував їх членам журі.

Така система завжди є справедливою, але механістичною. Дочка заможної людини недобрала необхідних очок, щоб пройти на заключний тур. Пояснити поважним членам журі, що тато конкурсантки — один із основних спонсорів конкурсу, я не наважилася. Як скажеш таке Матсу Екку чи Піні Бауш?..

Дівчинка плакала та страждала, а заможна людина прислала мені додому свого посланця. Посланець, потупивши очі в підлогу, не подивившись жодного разу прямо, тихо, але виразно вимовив:

— Гроші потрібно повернути. Моя заможна людина — не спонсор. Вдруге — не нагадуватимемо...

Пояснень не було потрібно. Все було ясно. І моторошно.

Коротка розмова з Черніним на тему, що «неспонсорського підношення» заможної людини я і в очі не бачила, що сам Чернін «оприбуткував» гроші у свої руки в Петербурзі, закінчилася отриманням його факсу, де вольовим почерком було написано: «Це ваші проблеми, добродії!»

Гроші я, звичайно, повернула. Тим більше, що знайомі засвідчили, що заможна людина зовсім не жартує. Значну суму ми передавали заможній людині в два прийоми. Вдруге — у Парижі в резиденції Кардена. Проводити такий дорогий конкурс нам із Щедріним виявилося не під силу...»