«Ці зйомки зробили мене спокійнішою, хоч і знімали ми в дуже неспокійних місцях»

Нова документальна робота української режисерки Аліни ГОРЛОВОЇ «Цей дощ ніколи не скінчиться» (This Rain Will Never Stop) перемогла на фестивалі Festival dei Popoli у Флоренції.

Festival dei Popoli — один із найстаріших світових фестивалів та єдиний в Італії майданчик для креативної документалістики. Фестиваль відбувається вже 61 рік поспіль та вперше пройшов повністю онлайн через пандемію.

У неділю, 22 листопада, журі анонсувало на онлайн-закритті Festival dei Popoli, що головну нагороду «За найкращий повнометражний фільм» отримали українці — продюсер Максим НАКОНЕЧНИЙ і режисерка Аліна ГОРЛОВА — за картину «Цей дощ ніколи не скінчиться»

Міжнародне журі зауважило:

«Україні довелося стати ареною для найжахливіших трагедій 20-го століття: Голодомор, Голокост, Чорнобиль. Сьогодні, слугуючи одними з воріт до Європейського Союзу, країна стала транзитною територією для притулку мігрантів та жертв воєн, розгорнутих навколо — від Донбасу до Сирії. «Цей дощ ніколи не скінчиться» ілюструє темну ауру місця, якого торкнулася історія, використовуючи потужні чорно-білі кадри, що нагадують велику школу неігрового радянського кіна».

«День» уже повідомляв, що «Цей дощ ніколи не скінчиться» наразі так само приймає участь у конкурсній програмі First Appearance («Перша поява») найбільшого європейського фестивалю документального кіна  IDFA в Амстердамі, який триватиме до 6 грудня.

Міжнародна кінокритика звернула пильну увагу на фільм.

Авторитетне видання Cineuropa пише про незвичний підхід режисерки до вічної теми війни та миру: «Аліна Горлова надала свіжии? погляд циклу «віи?на-мир» через те, що втілила у чорно-білому зображенні своєрідне розділення на інь та янь, та обрала Андрія головним героєм насиченоі? (і частково відстороненоі?) притчи».

На думку рецензента сайту Moderntimes.review: «Окрім майстерної режисури, є центральне питання, яке проходить через новий фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» і попередній фільм Аліни Горлової «Явних проявів немає», і саме це питання робить обидва фільми такими переконливими: що спонукає людину служити країні, яка не завжди цінує жертву? Це головоломка, навколо якої камера Аліни Горлової танцює, але ніколи не вирішує остаточно».

Аліна Горлова народилася в 1991 в Запоріжжі. Закінчила в 2012 Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, в 2010 пройшла Навчальний семінар з кінорежисури, роботі з актором і драматургії з відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі. Будучи студенткою, зняла низку короткометражок: «Вітер тексту» (2008), «Простий механізм щастя» (2009), «Обов’язки» (2010), «Пересадка серця» (екранізація однойменного оповідання Рея Бредбері, 2011, Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Кінокімерія» за найкращий студентський фільм), «Babushka» і «Перший крок у хмарах» (обидва — 2012). 60-хвилинний «Холодний Яр. Інтро» (2016) розповідає про урочище Холодний Яр та його історію.

Наступний фільм «Явних проявів немає» так само брав участь в Festival Dei Popoli у 2018 і приніс відомість режисерці. Це історія про боротьбу ветеранки російсько-української війни Оксани ЯКУБОВОЇ з посттравматичним стресовим розладом після повернення з фронту. Спочатку короткометражний варіант фільму увійшов в альманах «Невидимий батальйон» (2017), що оповідає про жінок-військових. Повнометражна версія здобула 4 нагороди на фестивалі DocuDays UA у 2017, нагороду «за видатну східноєвропейську картину» на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина) у 2018 та була номінована на премію Української Кіноакадемії «Золота Дзиґа» за найкращий документальний фільм минулого року.

Проєкт «Цей дощ ніколи не скінчиться», раніше відомий у професійній спільноті під назвою «Поміж війн», створювався майже 4 роки та є копродукцією України, Латвії, Німеччини й Катару (профінансований Держкіно України, Латвійським кіноцентром, фондами IDFA Bertha Fund та Doha Film Institute). Головний герой фільму, знятого в чорно-білому зображенні і розбитого на глави — від 0 до 9 і потім знову глава №0 — Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки, який утік від війни на своїй батьківщині на Донбас і там знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі «Червоного хреста» на лінії поділу, як він провідує родичів в Німеччині і Іраку, як намагається поховати передчасно померлого батька на рідній землі. Однак ця суто приватна хроніка розгортається на тлі цивілізаційного пейзажу, змальованого режисеркою як безперервний цикл лиха й протистояння лиху, як травмуючий рух по колу, котрий не має кордонів: цей дощ дійсно не зупинити.

Прем’єра «Цей дощ ніколи не скінчиться» в Україні запланована на 2021, але в Інтернеті вже зараз є тізер картини.

Режисерка відповіла на наші запитання незабаром після амстердамської прем’єри.

ПЕРША ЛЮБОВ

— Аліно, вітаю з призом. Які відчуття з цього приводу?

— Дуже приємно отримати першу нагороду на Festival dei Popoli, особливо беручи до уваги багаторічну історію цього фестивалю. Вся наша команда радіє такіи? високіи? оцінці нашого фільму.

— Давай трохи поговоримо про те, як ти прийшла до цього. Що тебе спонукало зайнятись кіном?

— Любов. Ще з дитинства. Я постійно щось дивилася. Вдома по супутниковому телебаченню крутили різні фільми, відеокасети можна було взяти в прокат чи купити. До того ж я займалася вуличною фотографією, мала плівковий фотопарат «Зеніт», і скоро почала розуміти, що мені хочеться попрацювати з рухомими образами в цьому. Звичайно, історію можна розповісти й одним кадром, але низкою кадрів це ще краще.

— Твоя сім’я мала відношення до мистецтва?

— Ні. Батько в мене дуже класний. Але я нічого не успадковувала.

— Отже, тобі настільки нетерпеливилося,  що ти перший фільм зняла в 16 років?

— Так я й вступила до Карпенка-Карого в 16. Вони дуже скептично ставилися до отаких юних абітурієнток та абітурієнтів. Але щось їм сподобалося. Дебютний короткий метр «Перший крок у хмарах» я зняла на 4 курсі, в свої 20 років. Не можна сказати, що він мені подобається, там багато помилок, але все одно, необхідний досвід. Ну і потім почалася робота на серіалах, інших зйомках, і зрештою документальне кіно.

— До «Першого кроку в хмарах» в твоїй фільмографії значиться вже 5 короткометражок.

— Це студентські роботи. Тобто це не стільки кіно, скільки спроби навчитися, як знімати кіно.

— Ти так само вчилася на семінарі Зануссі...

— Він не дав мені нічого нового.

— Чому?

— Бо це людина дуже специфічна. Він показував свої фільми, вчив життю. Для мене це не було чимось особливим. Та і його кіно мені не близьке. Зрештою, я подивилася, як живе польський аристократ (сміється). Він незвичайний персонаж. Але якісь секрети роботи з акторами, наприклад, він мені не відкрив. Ось такий досвід. Я набагато більше отримала в майстернях для документалістів — літня школа фестивалю IDFA, «Евродок» — більш практичних і предметних.

— Чимало відомих мені режисерів починали з документального кіна, а потім перейшли до ігрового. Ти ж учинила точнісінько навпаки. Чому раптом?

— Документалістика завжди здавалася мені серйознішою, з більшими можливостями для творчості. Натомість у ігровому жанрі на мене тиснули обставини. Мало того, що ти дебютантка — в тебе ще й сценарій, і актори, і освітлювачі, коротше, цілий натовп народу, і ще 3 знімальних зміни і ти нічого не можеш змінити в цьому при всьому бажанні. А я хочу шукати тему, не залежати від цієї сили-силенної людей. І отак, поступово, мною заволоділа думка про документальне кіно.

ФІЛЬМУВАТИ Й ЗАХИЩАТИ

— Як ти знайшла героїню «Явних проявів»?

— Мене запросила продюсерка Маша БЕРЛІНСЬКА, сказала: «Хочеш знімати про жінок-військових? Це завдання більше соціальне: показати, що ці жінки існують». У мене спочатку і складалася така історія: показати, що вони дійсно існують. Про їхні проблеми, про те, що вони не можуть зайняти нормальну посаду у війську, тому що не затверджений перелік посад і професій для них. Мені надали кілька біографічних довідок. Інформація по Оксані ЯКУБОВІЙ одразу кинулася у вічі. Виявилося, що вона повернулася з фронту до Києва, сидить вдома і у бореться з важкою формою посттравматичного стресового розладу.

— За таких обставин — вам одразу вдалося налагодити зв’язок?

— Ми зустрілися в кафе. Вона розповідала абсолютно жахливі речі. А я слухала три години поспіль. І зрештою запропонувала: «Оксана Петрівна, почекайте. Хочете зніматися в нас? Тому що мені здається, що вам може допомогти, якщо ми будемо знімати вашу реабілітацію». Адже є той же документальний театр — ось у нас Театр переселенця — де люди відіграють, проживають на сцені свій травматичний досвід, і це допомагає їм відновитися. І за тим самим принципом був створений фільм «Школа №3», нагороджений згодом у Берліні. Вона відповіла: «Так, давай спробуємо».

І це дуже особлива для мене робота. Тому що сама Оксана каже, що наш фільм врятував їй життя. Я не знаю, впоралася б вона без нас, але те, що ми їй дуже допомогли — це 100%. Це найбільша моя гордість тут.

— Що тебе найбільше вразило?

— Її відкритість. Як вона нас підпустила. Дуже сильні враження були на монтажі — коли я слухала й слухала ці монологи. І ще вона мене вона вразила тим, що незважаючи на свою депресію, вижила і стала нормальною людиною. Вразила її сила.

МІЖ ВІЙНАМИ

— Як почався «Цей дощ ніколи не закінчиться»?

— Мені хотілося знайти героя з цікавою біографією. А шукала я його тому, що потрапила на Донбас, подивилася на терикони і уявила їх чорно-білими, подумала, що вони в монохромному зображенні виглядатимуть як пустеля в Сирії. І виявила до того ж, що арабську музику чудово накладається на донбаський краєвид. Тобто все почалося з бажання створити єдиний світ, що нагадував би і Донбас, і Сирію. Тож я цілеспрямовано шукала героя, для якого ці обидва простори, ці гарячі точки були б не чужі. Моя знайома фотограф Анастасія Власова розповіла мені про Андрія Сулеймана, про волонтерську спільноту «Червоного Хреста» на Донбасі. Так я поїхала з ним знайомитися.

НОВА ДОКУМЕНТАЛЬНА РОБОТА УКРАЇНСЬКОЇ РЕЖИСЕРКИ АЛІНИ ГОРЛОВОЇ «ЦЕЙ ДОЩ НІКОЛИ НЕ СКІНЧИТЬСЯ» (THIS RAIN WILL NEVER STOP) ПЕРЕМОГЛА НА ФЕСТИВАЛІ FESTIVAL DEI POPOLI У ФЛОРЕНЦІЇ

— До чого знадобилася така форма — з розбивкою на глави?

— Ми починаємо з того, що бачимо поки що невідому нам планету. Ми наближаємося до неї. Перший мешканець, якого ми зустрічаємо — Юрець — п’яний чоловік на березі біля лінії розділу, він купається, незважаючи на обстріли, на те, що йому може «прилетіти». Потім ми бачимо потік людей на Контрольному пункті в’їзду-виїзду біля Станиці Луганської. Я намагалася відтворити пошук героя, тож ми серед усіх цих людей бачимо Андрія й поступово камера починає за ним стежити. Але я вважаю, що історія не тільки про Андрія, а й про цей світ. Тобто історія в історії. Тому вона так і вибудувана — ми зустрічаємо героя не відразу, потім ми за нього чіпляємося, стежимо, і вже під кінець, коли він ховає свого батька, починаємо від нього віддалятися. Глави раніше мали назви на кшталт «Війна та мир», «Кров», але завжди залишався епізод «Нуль». І потім, коли вже йшов монтаж повним ходом, я зрозуміла, що ні, власні назви не підходять. Що дуже важливе значення має цей кругообіг. Що все циклічно і що все відбувалося, відбувається і буде відбуватися. І тому я вибрала арабські цифри — від нуля до нуля.

— І після кожного номера — кадр-врізка з нагадуванням про той самий ландшафт. Наче мініатюри в книзі.

— Ці фотографії з’явилися останніми. Тому що ми не прив’язуємося до конкретного сюжету, дивимося на події дещо відсторонено, згори. Гранично важливо було втримати рівновагу між приватною історією Андрія та глобальною історією цього простору. Я перебрала безліч варіантів монтажу, постійно щось переважало. Лише в тому варіанті, що ми показуємо зараз, вдалося все збалансувати як слід. Це дуже складне завдання, тому то простір неконтрольований, ти не можеш щось придумати, винайти на ходу, «зрежисувати», оскільки це нечесно, тож тобі треба брати з того, що є. При всьому тому у мене все ж концепція більше ігрова, ніж документальна, але все одно в формі документального фільму і саме тому монтаж  став справжнім випробуванням.

— Що зараз з Андрієм?

— Він працює в Слов’янську в «Червоному Хресті». Раніше працював батько, заробляв — а зараз у Андрія під опікою залишився молодший брат. Він став головою сім’ї, так що повинен тепер забезпечувати.

СТРАХИ

— Ви знімали і в Європі, і в Азії, в дуже різних країнах, в тому числі в зонах бойових дій, так що очевидно, що процес вийшов непростий. А що заподіяло вам найбільш клопоту?

— Доступ до локацій. Сцена на КПВВ у Станиці Луганській побудована аж з 4 проб — тобто повноцінних виїздів на місцевість з транспортом, групою, усіма відповідними витратами ресурсів, часу і сил. А я всього лише хотіла зняти зруйнований міст. Тим не менш, проблеми виникали постійно. У перший раз нас просто туди не пустили. Вдруге пустили тільки частково. Втретє не пустили до мосту. І тільки на четвертий раз  змилостивилися й пустили на пару годин. Коли ми там відпрацювали, я пообіцяла собі, що більше ніколи й нізащо не повернуся на цю локацію.

— Бувало страшно?

— Перша сцена зі сміливим любителем купання небезпечна, тому що знімали її, як я вже казала, на лінії поділу, та ще й під Новий Рік — 31 грудня. Ми реально ризикували, але хотілося передати атмосферу. Дуже страшно було, коли їхали в Сирію. Як добиралися до Іраку — про це окремо треба розповідати. Наприклад, цілий день провели як злочинці в транзитній зоні і нас по одному нікуди не випускали. Ми сиділи під наглядом, тому що «Червоний Півмісяць» забув зробити нам візи.

Коли їхали в Сирію — мені було дуже страшно. Але не доїхали, як і показано в фільмі — через повінь, що залила міст. Але, повторюся, найбільша складність — з доступом. До нервових зривів. Тому що в документалістиці ти постійно стикаєшся з тим, що щось не встигаєш. Щось відбувається і ти розумієш, що це необхідно для фільму, тобі треба підхоплюватись та їхати прямо зараз, а ти не можеш зрушити з місця через якусь дрібницю.

— З військовими конфліктів не було?

— Ми знімали з дрона поблизу Авдіївського коксохімічного заводу. За нами поїхала машина військових. Вони нас дуже жорстко зупинили, зі зброєю. Вивели з машини, обшукали, відвезли до себе на базу. Це було страшно. Але все обійшлося.

АМСТЕРДАМ І ДАЛІ

— Як тобі пощастило потрапити на IDFA?

— Ще 4 роки тому це була моя мрія, але не можу сказати, що завдячую чистому везінню. Ми довго до цього йшли. Спочатку отримали від фестивалю два гранти, налагодили контакт. Глава фестивального фонду бачила матеріал «Дождя» на літній школі IDFA, про яку  я згадувала. Вони дали грант на постпродакшен — доробку фільму. Коли вони фінансують проекту тому чи іншому вигляді — це перший знак, що тебе відберуть у конкурс. Тобто вони таким чином дають зрозуміти, що їм це цікаво. Але стовідсоткових гарантій немає. Я наслухалася достатньо історій про те, як вони повертали завершені проєкти — мовляв, ви ще не готові, вам ще треба попрацювати. Про те, що вони нас все-таки беруть, ми почули за півтора місяці до фестивалю, так що довелося все завершувати в шаленому поспіху цейтноті.

— Що собою являє секція «Перша поява»?

— Це конкурс дебютів.

— Але «Цей дощ ніколи не закінчиться» — наче не перший твій повний метр.

— Це забавно, тому що туди беруть фільми з хронометражем 70 і більше хвилин. І оскільки мої попередні фільми мали тривалість 60 і 64 хвилин, а «Дощ» якраз сімдесятихвилинний — я потрапила в цей конкурс.

— Чим це корисно для вас?

— На «Дощ...» було дуже складно знайти гроші, витратили дуже багато сил і часу. Участь, а тим більше нагороди і призи авторитетних фестивалів, кінофорумів класу «А» дають більше можливостей для втілення ідей фільмів. Тож якщо IDFA допоможе мені переконати потенційних інвесторів, що моє кіно має аудиторію, що воно зроблено талановито, то я буду дуже рада.

— Ти не поїхала на фестиваль через карантин, але чи є у тебе інформація, як пройшла фізична прем’єра в Амстердамі?

— Була дуже якісна проекція. Фестиваль ще й створив ефект присутності для режисера — встановили спеціальну камеру, і я в прямому ефірі бачила, як заходять глядачі, як вони там сидять, бачила їхні реакції, і помітила б, якби хто-небудь заснув чи вийшов. Але ніхто не вийшов і не заснув. І потім, коли глядачі ставили питання, переважали позитивні емоції. Шкода, звісно, що не вдалося повноцінно «послухати зал», як кажуть кінематографісти. Але карантин є карантин.

ЗМІНИ І ПЛАНИ

— Як ці зйомки змінили тебе?

— Зробили мене спокійнішою, хоч і знімали ми в дуже неспокійних місцях. Всі ці нескінченні очікування, відмови, коли ти розумієш, що не все можна зняти та всюди можна встигнути, дуже тренують витримку. Навчилася не боятися і чекати.

— То які плани зараз?

— Відпочити. Не буду поки ні за що братися. Свідомо не подавала ніяких заявок на останній пітчинг Держкіна, щоб здати «Дощ...», але головна причина — хочу подивитися, що мені робити. Як знімати далі, поки не розумію. Хочу в документальному жанрі, але що? Від війни точно відійду. Це занадто важко.