Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Тиша і грім Василя Симоненка

До 70-річчя від дня народження поета
14 січня, 00:00

8 січня визначному українському поету, талановитому журналісту Василю Андрійовичу Симоненку виповнилося би 70 років. Із них прожив він неповних 29, а на літературну творчість випало не більше десяти. Рядок «Я для тебе горів український народе» із його вірша «Скільки в тебе очей», де немов підведено підсумок життя і праці поета, у якого боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження стверджують учасники літературних вечорів, читацьких конференцій, зустрічей громадськості з письменниками і друзями поета, що проходять зараз повсюди.

Народився він 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Іще зовсім малим був Василь, як батько покинув сім'ю, тому й писав поет:
В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.

Ріс майбутній поет із матір'ю Ганною Федорівною Щербань (як пішов із сім'ї чоловік, повернула собі своє дівоче прізвище) та з її батьком — дідом Федором. Баба померла рано, коли їй було лише сорок два роки. Перед його дитячими очима пройшло лихоліття війни — голод і холод, щоденний страх від бомб, снарядів і куль. Запам'ятався плач вдів над похоронками та жінки на болоті в очеретах, біля річки Удай, що тече вздовж села, ховали від німців корів, бо молоко було чи не єдиним харчем у ті роки. Потім — довгождана перемога, сльози радості матерів. А ще важка повоєнна праця односельців на колгоспному полі за мізерну плату та їхній розпач від непомірних податків не лише на домашніх тварин і птицю, а й навіть на кожне плодове дерево. Саме це й формувало його світогляд, тяжкі умови життя простих людей потім стали темою його поезій. Люди, читаючи його вірші, замислювались над власною долею, над долею країни.

Вкарбувалось в дитячу пам'ять як ходив із матір'ю до сусідів, щоб змолоти на жорнах борошна на дируни чи галушки. А ті жорна були такі важкі, що аж руки терпли. Пізніше він написав у вірші «Жорна»:
Натуга на руки, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.

Далі він порівнює фашистську навалу із жорнами, як війна перемелювала людей, а в кінці, що притаманно майже кожному віршу Симоненка, як висновок, як головна сила твору:
Ціную руки, що крутили жорна
у переддень космічної доби.

До смерті залишився Василь вдячний за любов, за ласку, за виховання, за все, що потім викликало роздуми про суть життя, своїй матері та дідові, який замінив йому батька. Дід самотужки вивчив грамоту, багато читав, розповідав онукові про минуле, давню історію краю, співав пісні, сам того не помічаючи, був натхненником майбутнього поета. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: «Безсмертячко ти моє кирпате...» То ж і не диво, що в одному з перших своїх віршів «З дитинства» Василь написав:
І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі дідусю,
За те, що ти дав мені...

У повоєнних українських селах сусіди були як родичі. Переживши спільне горе, допомагали одне одному збудувати нову, замість спаленої німцями, хату, ділились останньою жменькою борошна, дрібком солі, сірниками. Допомагали по господарству та, як тоді говорили, «погледіть дитину». Однією з таких сусідок була маленька, худенька, нічим не примітна баба Онися. Ця згорьована жінка втратила на фронті чоловіка, трьох синів-солдатів, тож Василь був для неї як син. Коли виріс, за її людське страждання й велике материнство, в дяку за все, що вона зробила для нього, написав вірш:
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.

Потім іще кілька строф про біди і муки старенької, про її турботу й доброту до людей. А закінчив так:
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.

Біївчани розповідають, як сільські учні прибігли до неї з газетою, де були Василеві вірші і його фотознімок. Почула баба Онися вірша про себе — розплакалась над газетою й довго цілувала Василів портрет, а трохи заспокоївшись, тихо сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю».

Спершу Василь навчався в Біївецькій та Єнківецькій школах. Зовсім не було зошитів, писали на папері, який потрапляв під руки, не вистачало й підручників, чорнило часто робили з бузини, а якщо вдавалось дістати «хімічний» олівець, тобто із стержнем, що розчинявся у теплій воді, то це вже була велика радість.

Під час літніх канікул допомагав матері, купався в Удаї. Одного разу малі хлопчаки, може колись бачили, як це робили старші, а може самі придумали, нахиляли на березі до низу молоду вербу. Двоє тримали за гілки доки котрийсь із них не вчепиться руками за верхівку. По команді «три-чотири» відпускали дерево, воно розправлялось і як пружина викидало того, хто був на верхівці, у річку. Всіх це дуже захоплювало. Але одного разу Василь не втримався і випустив верхівку з рук раніше — впав із висоти метрів три на березі на мокрий пісок. Кілька днів лежав із болем у спині, потім казав, що пройшло, але через кілька років біль став нагадувати про себе. Чи не звертався до лікарів, чи в той час така була діагностика, закончилося все тим, що в нього виявився радикуліт.

Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці, що за дев'ять кілометрів від Біївців. Дорога до школи пролягала між Паращиною горою й горою Лисак. Там кожна латка землі — дивовижна історія. Кажуть, що на горі Лисак є таке місце, де ніколи, навіть у найспекотніше літо, не вигорає трава. Наче там колись шведи закопали золотого коня. Звичайно, це легенда, бо коли б це було так, то давно б знайшлись люди, які викопали його. Влітку вся гора немов усіяна зеленою шовковою травою. На давно встановленому на ній дубовому хресті написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях». Чи не ця краса природи надихнула потім поета звернутись до всіх живих людей:
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Це заклик не проспати своїх днів, зробити все що можна для людей прийдешніх, заклик берегти природу. Особливого звучання набирає вірш, як і більшість творів Симоненка, в наші дні. Не втрачати гідності, честі, поважати одне одного, бути у всьому і скрізь людиною.

Щодня за будь-якої погоди ходив Василь до школи. Дев'ять кілометрів туди і стільки ж назад. Доки дійде — уроки повторить, обдумає прочитане й почуте на уроках. Тодішній директор Тарандинцівської середньої школи Ф. Барабаш відзначає, що Василь Симоненко був старанним та наполегливим, охоче користувався додатковою літературою, перечитав усі книги зі шкільної бібліотеки. Він мав альбом із фотографіями однокласників, під кожною — віршований підпис. На зустрічі колишніх випускників школи Василь уперше прочитав власний вірш. У ньому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх присутніх, що вони попросили прочитати його ще раз. Вчителька Уляна Миколаївна Демченко у своїх спогадах про Василя Симоненка, які зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, розповідає: «Василь Симоненко вчився в школі, коли я тільки-но прийшла працювати учителем математики 5—7 класів. Тоді ж мені довелося із середини навчального року вести уроки креслення в старших класах... Я добре готувалася до уроків, але у своїх силах була не впевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина й може помітити непідготовленість учителя при поясненні нового матеріалу. Василь же якось спідлоба поглядав на мене й поволі, але красиво, креслив. Як пізніше я дізналася, він одночасно креслив і читав з-під парти художню книжку. А поглядав на мене, аби я не спіймала його на гарячому... Пізніше сказав мені, що складне креслення після моїх пояснень він може вдома виконати по пам'яті. Я подумала: як добре, що ти зрозумів мене, але як би ти знав, скільки я готувалася, щоб мені й учням був зрозумілий той предмет, із яким я вперше зустрілася...

А якось зарядили хуртовини. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було... І раптом на шкільному порозі з'явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь.

На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір'ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень...»

Ось звідки в нього і старанність, і знання, і почуття обов'язку та відповідальності.

Хоча змалечку не жив у розкоші, звик переборювати скруту й нестатки, та у восьмому класі його спіткало велике горе: помер дід Федір. Цій людині він присвятив кілька поезій і новелу. Непоправне горе змусило його написати вірш «Дід помер»:
От і все. Поховали сварезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.

Далі поет розповідає про хорошу людину, про його турботи, надії, добрі справи, які він творив на землі й передає своє потрясіння:
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.

Але він впевнений, що «дід увесь не вмре». Його думи додумають «внуки», бо їх «вмираючи, він передав для живих».

Після закінчення середньої школи із золотою медаллю в 1952 році Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Поселили його в другому гуртожитку на Солом'янці на вулиці Шостій-Новій, яка тепер має назву вулиця Освіти. У гуртожитку тоді поселяли лише тих, хто, як тепер кажуть, був малозабезпеченим, а хто мав батька, мусив наймати квартиру чи «куток» у місті.

Вчився разом із такими визначними й талановитими в майбутньому людьми, як поет Т. Коломієць, М. Сом, прозаїки В. Близнець, В. Чехун, Б. Рогоза, гумористи Ю. Ячейкін, І. Шипталь, І. Дубенко, перекладач А. Перепадя, критик і публіцист А. Шевченко, письменник, публіцист, науковець, директор Інституту журналістики А. Москаленко, репортери новин Радіо-Телеграфного Агентства України — РАТАУ (нині — Укрінформ) Л. Іванченкова, Н. Роздобудько, редактори та журналісти газет І. Сподаренко, В. Біленко, М. Кіпоренко, В. Решетилов, Ю. Калоченко, Б. Князюк, А. Хоменко, П. Савченко, М. Бураківська, Г. Костікова, О. Кахілевич та інші.

Перезнайомившись, студенти дали один одному прізвиська, не образливі, а жартівливі, але вони такими були вдалими, що приклеїлись назавжди. Симоненка стали називати Симоном, Кіпоренка — Кіпором, Кальченка — Кальком, а Сома — Сомиком. Мовляв, що то за сом, коли він немає вусів та й риб'ячого жиру ні тоді, ні навіть тепер, не нагуляв, як був тонким та струнким, таким і залишився, дай Боже йому здоров'я.

Микола Сом із одинадцяти років був сиротою, ріс без батька та матері. Можливо, це й здружило його із Симоненком. Після зимової сесії в січні 1955 року Василь запросив Миколу поїхати на канікули до нього, все одно Сому їхати нікуди. Зійшли з автобуса на трасі Київ — Харків там, де починається дорога на Біївці. Це кілометрів двадцять. А зима була сніжна, морозна. Десь уже на півдорозі їх наздогнав якийсь чоловік саньми, запропонував під'їхати. Тільки-но студенти в хату, Василева мати загнала їх на піч. Казав Сом, що такого в його житті ніколи не було. На черені сушилося просо, а вони, постеливши ковдру, лежали й читали одне одному вірші. Мати тим часом приготувала обід і покликала хлопців відзначати їхнє двадцятиріччя, бо ж Василь народився на другий день Різдва, а Микола — на Новий рік за старим стилем. Свято було надзвичайним. Ганна Федорівна подала ще й свіжого кавуна (зуміла ж зберегти до того часу для рідної дитини), то це Микола Сом пам'ятає й до цього часу і з великим захопленням розповідає всім. Із тих пір він дружив не лише з однокурсником, а й із його матір'ю. Вірну дружбу з Василем він проніс до самої смерті друга, глибоко шанував, часто відвідував Ганну Федорівну, чим міг допомагав її, листувався. Записав розмову «З матір'ю на самоті», надрукував її спершу в журналі «Дніпро» в 1985 році, а потім в 1990-му видав окремою книгою. Зараз готує до друку друге її видання. Тепер у ній замість віршів Симоненка, які вже опубліковані в різних збірках, будуть вміщені нікому ще не відомі листи матері про свого сина.

Однокурсники відразу помітили, що Василь прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні. З бібліотеки не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув.

В університеті, маючи дивовижну працелюбність, Василь багато писав віршів, але велика совість і скромність юнака стримували говорити про це всім. А, може, ще й тому, що серед однокурсників було чимало завзятих критиків. Вони так безжально терзали студентські творчі праці, що, за висловом Миколи Сома, «аж пір'я летіло». А натура у Василя була тонка, делікатна, вразлива.

Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо, а за одно й мати якийсь приварок до стипендії, Симоненко працював іще й відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої. Вперше студенти почули та прочитали його поетичні твори, коли він був уже на третьому курсі.

Василя відразу обрали головою університетської літературної студії, яка була кузнею молодих талантів університету, мала неабиякий авторитет у Спілці письменників України. Творчі зустрічі у студії охоче відвідували навіть Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко. Та найчастіше приходив Володимир Сосюра. Саме він першим привітав молоде літературне поповнення — Василя Симоненка, Бориса Олійника, Миколу Сома, Тамару Коломієць, Василя Діденка. Це було навесні 1957 року перед Всесвітнім фестивалем молоді та студентів у Москві. З ініціативи Симоненка університетська багатотиражка вийшла тоді у вигляді брошури, на першій сторінці — привітання Сосюри, а далі вірші й портрети університетських поетів.

Наприкінці 1956 року Василь Симоненко разом із своїм однокурсником Станіславом Буряченком прибули на переддипломну практику в «Черкаську правду». Їм поталанило не лише тим, що там був чудовий, дружний творчий колектив, а ще й вільні посади літпрацівників, що відразу знімало питання майбутнього працевлаштування. На початку січня наступного року їх офіційно зарахували до штату редакції: Василя — до відділу культури, а Станіслава — до відділу листів і робсількорів. До Києва вони їздили тільки на екзамени та писати й захищати дипломні роботи.

Коли через два роки створювали молодіжну газету «Молодь Черкащини», Симоненку так наполегливо, що не міг відмовитися, запропонували перейти туди завідуючим відділом пропаганди. Що вдієш, на той час він був уже кандидатом в члени партії, а без цього який ти журналіст, довелося погодитись. Писав про передовиків виробництва, активістів художньої самодіяльності, роботу будинків культури, бібліотек, рецензії на кінофільми. Занурювався у різні сфери життя, різко критикував прояви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей. Більшість своїх газетних матеріалів підписував псевдонімом В. Щербань. Разом із журналістською роботою в сизих хмарах диму, бо надто часто палив цигарки, відшліфовував поетичні рядки. Все більше стало з’являтися віршів, серед них і ліричних. Про світлий юнацький смуток від неподіленого романтичного кохання Василь писав і раніше, але тут причиною була вродлива Люся — кур’єр обласної друкарні. Він запримітив її ще як був на практиці, мабуть, тому й тягло приїхати працювати до Черкас. Крім віршів «Море радості», «Буду тебе ждати там, де вишня біла..», «Ти не можеш мене покарати», «Берези в снігу заніміли...», «Не дивися так печально, брів похмуро не підводь...», з’явився вірш із відвертою назвою «Люсі». Як писав «прийшла любов непрохана й неждана — ну як мені за нею не піти» — так і зробив. Вони одружились, незабаром народився Олесь, отримали квартиру.

Біївські Василеві родичі розповідали, що саме тоді до нього в Черкаси приїхав батько. Василь привітав його, щиро пригостив, запросив переночувати, а вранці сказав: «А тепер, батьку, бувайте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві вас виглядав щодня...»

А от стареньку матір забрав. Ганна Федорівна продала свою хату, зібрала нехитрі пожитки й переїхала до Черкас.

Та люблячи, Василь ненавидів. Ненавидів усе те, що вбивало любов. Ось чому в той час написав так багато сатиричних віршів. Повернувшись із чергового відрядження в райони області, він за один вечір видав вірш «Злодій». Це в той час, коли багато хто писав оди псевдощасливому колгоспному ладу, Симоненко розповів сумну історію, що була типовою всюди. Дядько, щоб звести якось кінці з кінцями, пішов на колгоспне поле вкрасти качанів кукурудзи. Його спіймали, привели до сільради й давай соромити:
Як вам, дядьку, не ай-я-яй?
Красти у полі свій урожай?

У цих словах головна думка в тому, що дядько, звичайно ж розуміє, що «красти погано... куди вже гірше...». Але що робити, чим годувати сім’ю? Поетові слова спрямовані проти «сірих демагогів і брехунів», що примусили дядька своїми методами побудови суспільства «красти свій урожай». Зрозуміло, за таке писання могли тоді дати авторові довготривале відрядження у віддалені місця, тому й не надрукували, як і сатиричний «Некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті». Мовляв, красти не можна, а гноїти людську працю на заготпунктах можна.

Глибокий сатиричний зміст має поетична «Казка про Дурила», що розповідає про трагічну долю українського народу. Головного героя казки — Дурила виганяє батько з дому, бажаючи йому кращої долі: «Може, десь виб’єшся в пани». Хлопчина походив, подивився, як воно є і запитує:
Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
Та це, — йому кажуть, — така в нас звичка;
До щастя дорога веде через річку —
Та річка із крові та трішки із сліз...

Дурило дізнається, що то кров тих, хто «підло не визнавав ідей», які панували в тім краї для обраних, а інші шукають заковане в печерах щастя. Пішов і він звільняти з неволі дівчину — щастя. А вона сказала, що чекатиме його в ріднім краю, в батьківській хаті. І тут жорстокий рай охоплює вогонь, а Дурило бачить у долині батькову хату, рідну матір. Казка була надрукована лише через 24 роки після її написання, 12 грудня 1987 року в київській молодіжній газеті «Молода гвардія».

На провесні 1960 року в Києві під впливом хрущовської «відлиги» утворився Клуб творчої молоді. На горе партократам з’явився він як ініціативне й динамічне об’єднання, яке ставило за мету об’єднати духовні й фізичні зусилля молоді для оновлення України. Туди прийшли молоді поети Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, В. Коротич, В. Симоненко та багато інших. Їх пізніше нарекли шістдесятниками. Не подобалась партноменклатурі їхня непідкупність, загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно- політичного руху, розвінчування злочинів сталінізму, бо все це виливалось у високому рівні поетичної творчості, яка відразу здобула широку читацьку аудиторію. Їхні перші збірочки вмить зникали з полиць книгарень, окремі вірші переписувались від руки, вивчались. Молодих поетів широко підтримали Павло Тичина, Андрій Малишко, Павло Загребельний.

Симоненко хоча й жив у Черкасах, проте був активним членом клубу. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, намагався пробудити в ровесників національну свідомість. Згодом став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД і пошуки місць потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із А. Горською обійшли десятки сіл довкола Києва, опитали сотні людей. Факт масового розстрілу офіційно визнано тільки недавно, але місцеві жителі про це знали давно. На основі незаперечних речових доказів, були встановлені таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, в Биківнянському лісі. За участю Симоненка був написаний і поданий до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».

Першу свою поетичну збірочку «Тиша і грім» встиг видати в 1962 році. Оскільки видавалась вона довго, до того ж із вилученням окремих віршів і цензорським втручанням, задоволення від неї не мав, хоча її схвально зустріли читачі й критики. Вже тоді було зрозуміло — в літературу прийшов самобутній поет з великим потенціалом. Але друкувати нові твори не давали.

Особливою подією був творчий вечір двох молодих поетів — В. Симоненка та М. Вінграновського в Будинку письменників України, на якому головував М. Рильський. Василь читав вірші глухо, монотонно і дуже тихо, здавалось, що мало хто й почує. Та Максим Тадейович почув і високо їх оцінив. Симоненко настільки був окрилений, що коли приїхав додому, то дружині й матері вигукнув «Ура!», а не «Добридень».

Відразу розпочав готувати до друку другу збірку «Земне тяжіння». Написав для свого Лесика казки «Цар Плаксій та Ласкотон», «Подорож у країну Навпаки». З під його пера вийшли такі поезії як «Лебеді материнства», «Україні», «Де зараз ви, кати народу», в якому з гнівним пекучим сарказмом звертається до тих, хто десятиліттями гнітив і катував народ:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ.

Писав і прозові твори — це новели про безрукого лісника та «Вино з троянд», навіть кіносценарій. Мав ще багато задумів, часто їздив до Львова, милувався скульптурними левами. Вважав, що й тих левів приручили, посадили в клітку як людей.

Свої враження від почутого й побаченого, роздуми й судження, а то й варіанти віршів, чи їх фрагменти записував у щоденник, який назвав «Окрайці думок». На першій сторінці поставив маловідомий афоризм простака Вільсона: «Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості». Так вийшло, що з’явився друком цей щоденник спершу за кордоном. Наші ідеологічні, на той час, противники скористались цим, почали кричати на весь світ про те, що Симоненко був ледь не ворогом своєї держави і ленінських ідей. Це ще більше посилило заборону на публікацію його творів.

Останній рік свого життя В. Симоненко працював власкором «Робітничої газети» по Черкаській області. Влітку 1962 року до нього завітав земляк із Біївців. Він пригостив його, випили по чарці, а потім поїхав на вокзал проводжати гостя. Коли той сів у поїзд, Василь пішов до привокзального буфету купити цигарок, а він закритий, хоч за розкладом роботи ще було 15 хвилин до закриття. Постукав у двері, попросив продати цигарок. Буфетниця підняла крик. Нагодились міліціонери. Вони швидко забрали Василя, відвезли в Смілу і в міліцейському відділку так із ним «поговорили» два дні, що коли його звідти визволяли редакційні колеги П. Жук, В. Онойко і поет М. Негода, він був весь синій від синців. Відтоді Василь увесь час хворів.

Ходили різні чутки. Одні говорили, що в нього хворі нирки, інші, що його побоями в каталажці міліціонери прирекли на мученицьке вимирання. А може, вони додали до отого давнього падіння з верби на березі Удаю і саме тому в нього весь час боліли нирки. Хоч як би там було, але вина за міліціонерами є і не мала.

Розповідають, що той водій, на зустрічну смугу якого вискочив своєю «Волгою» Леонід Биков, завжди, коли дивився фільм за участю артиста, плакав, хоча слідство не встановило його вини. Коли вмирав у лікарні, попросив дружину, щоб пішла до могили Бикова на Байкове кладовище і попросила прощення. А чи потривожила совість хоч одного з тих, що били тоді Симоненка, чи заскребло в душі за причетність до того, що 14 грудня 1963 року у віці майже 29-ти років пішов за межу видатний поет?

Коли його ховали, хтось у труну поклав книжечки — збірку «Тиша і грім» та казку «Про царя Плаксія та Лоскотона». Микола Сом вихопив їх і докірливо сказав, щоб усі почули: «Ми хоронимо Василя Симоненка, а не його твори. Їм жити вічно...»

Болісно перенесла смерть Василя мати Ганна Федорівна. Їй згодом дали нову однокімнатну квартиру, яку вона перетворила у своєрідний музей сина. На 35 років пережила мати сина, померла в 1998 році, поховали їх поруч.

Через деякий час дружина поета мала нову сім’ю, але листи, що писав їй Василь ще студентом, у відрядженнях, берегла все своє життя. І тільки в 1996 році, відчуваючи подих своєї смерті, передала одному з друзів поета Ю. Смолянському. Той впорядкував їх і через два роки у видавництві «Інлес» в Черкасах видав книжку «Симоненкова любов».

Кожного року в обласному драматичному театрі обласна організація Національної спілки письменників у день народження В. Симоненка влаштовує літературній вечір. Лунають спогади, його вірші. Кращим поетам області вручають премію його імені «Берег надії». Починаючи з 1993 року тут завжди йде спектакль за п’єсою С. Носаня «Остання мить», в якому головний герой Поет — прообраз Василя Симоненка. На прем’єру запросили Ганну Федорівну. Вона побачила на сцені свого сина (його грав А. Жила) і разом із артистами заново пережила роки його дитинства, школярства, побачила свого батька — Василевого діда Федора, бабу Онисю. Коли у виставі настала остання мить, Поет підійшов до матері, подарував живі квіти, поцілував і мовив: «Спасибі за сина». Мати не стримала сліз від горя і щастя водночас.

Ще були радісні дні в неї, коли отримувала в 1990 році премію імені М. Островського та в 1995 році найвищу державну премію України — імені Т. Г. Шевченка, якими посмертно відзначена творчість сина.

У Біївцях на Полтавщині збереглася хата, де народився Василь. Сільська рада викупила її в тих господарів, яким Ганна Федорівна продала, переїжджаючи до Черкас. Хата старенька, вже похилилась. Та вдарив на сполох М. Сом. Через пресу звернувся зібрати кошти, щоб зберегти святиню. Вже дещо зроблено. Обкладено цеглою, перекрито, як і було, очеретом — он його скільки на плавнях удовж Удаю, підремонтували із середини. Відновили хатні речі, стіл, скриню, посуд, рушники, скатертини. Зачастили сюди шанувальники творчості видатного поета.

Минулої весни приїхали народні депутати Б. Олійник, І. Заєць, поети та прозаїки М. Сом, П. Засенко, М. Наєнко, П. Осадчук, М. Луків, М. Шевченко, зійшлася сільська громада і посадили навколо хати яблуні, вишні, черешні, дубки, клени, верби й тополі, щоб росли, людей радували.

Є музей Симоненка в Тарандинцівській середній школі, яка тепер носить його ім’я. Серед експонатів — парта, за якою сидів Василь, його табелі успішності, класні журнали, зошити з творами з літератури, збірки віршів, фотографії, газети й журнали з публікаціями про нього. Екскурсії для школярів-новачків та гостей школи ведуть учні старших класів.

Музей поета в Черкасах розміщений в приміщенні газети «Черкаський край» (колишня «Черкаська правда») в кабінеті, де колись починав Василь свою трудову діяльність.

Українські композитори написали кілька пісень на слова В. Симоненка. Це «Синові», «Лебеді материнства» А. Пашкевича, «Крізь століття» А. Чекаля, «Український лев» В. Морозова, «Там у степу схрестилися дороги» бандуристів Василя та Миколи Литвинів, а О. Винокур за мотивами балади «Русалка» написав музику до балету.

Художники В. Клименко, І. Кулик, В. Кузьменко, Т. Гордова, М. Бабак створили картини про Симоненка.

На могилі поета встановлено пам’ятник роботи скульптора С. Грабовського, де на постаменті золотом викарбувані слова цього вірша, що став піснею: «Можна все на світі вибирати, сину, вибирати не можна тільки Батьківщину». Скульптурні меморіальні дошки цього ж майстра встановлені на будинку, де жив Симоненко та на вулиці його імені.

Йдуть розмови, розробляються проекти про встановлення його пам’ятників у Черкасах і Біївцях. У Львові пам’ятник В. Симоненку відкрили ще в 1964 році. Його створив скульптор П. Флінт.

Найкращим пам’ятником поету є його книги. Друга збірка поезій «Земне тяжіння» вийшла після смерті, в 1964 році, збірка новел «Вино з троянд» в 1965 році, наступного року книга «Поезії», а потім мовчання 15 літ. Видання збірки «Лебеді материнства» планувалось на 1971 рік з передмовою О. Гончара, в якій він назвав поета витязем молодої української поезії. Вийшла вона за наполегливого сприяння щирого друга поета Б. Олійника лише 1981 році. Більшість публікацій Симоненкових творів побачили світ завдяки старанням великого його шанувальника — професора В. Яременка. Саме він першим відгукнувся на вихід із друку книги «Лебеді материнства» рецензією в пресі «З любов’ю до людей». Він же першим написав рецензію на «Казку про Дурила», назвавши її лебединою піснею поета. А зараз працює над підготовкою до видання двотомника творів Василя Симоненка.

Про незабутнього Василя складають вірші його друзі, як визначні поети, так і початківці. Хочу завершити цю розповідь віршем директора Тарандинцівської середньої школи імені В. Симоненка на Полтавщині Василя Бута:
Свій шлях у всіх колись кінчається,
І майже кожному до ніг кладуть вінки.
Одні жили, помруть і забуваються,
А інші, пам’ять залишають на віки.
На їх могилах виростають бур’яни і квіти,
Бо тіло тлінне та душа жива,
І для народу вічно будуть жити —
Їх пам’ять, совість і палкі слова.
Ти знав тоді, якщо тебе не буде,
То в кожнім слові кожного вірша —
Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа.
І хоч землею стисло тобі груди,
Та голос твій лунає звідтіля:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Поки живий він буде — житиму і я».

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати