«Тиша навкруги»

У світі почуття є лише один закон — скласти щастя того, кого любиш. Справжня любов може творити дива: штовхати людей на героїчні вчинки, рятувати від самотності, виліковувати душевні рани, вносити в життя радість, веселощі та сміх. Любов допомагає заново народитися, знайти нові сили для творчості. 19–літнім юнаком волинський поет Олександр Богачук, закоханий у свою красуню–дружину Люсю, написав спочатку вірша «Тиша навкруги», а потім і музику до нього.

У 1970–х не було такої оселі, де б не звучали надзвичайно популярні «Місяць і зіроньки», «Маки червоні», «Тиша навкруги», «Ой під вишнею…», «Посилала мене мати», «Чом ти не прийшов?» ... «Тріо Мареничів» внесли спокій в українську пісню, їх вирізняла чистота співу, голосу, душі. Найцікавіше, щопісні про кохання принесли тріо всенародну незрадливу любов. Хто знає якою була би доля пісні Олександра Богачука, якби її не знайшов на своєму горищі серед інших видань Валерій Маренич.

У 1976 р. у репертуарі колективу з’явилася пісня «Тиша навкруги», яка стала хітом того часу. Цікаво, що луцький поет і композитор Олександр Богачук склав її ще в 1953–у, та вона довго лишалася в записничку автора і чекала свого часу. За одну ніч Мареничі зробили аранжування, розписали пісню на партії і вранці показали авторові. Той лише мовчки скривився... Черговий концерт вже був запланований, і «Тріо Мареничів» відважилися показати нову пісню, адже вона їм дуже подобалася. «Тишу навкруги» довелося співати тричі, а задоволений Богачук радо приймав вітання...

Усі, хто за життя знав митця, дивувалися його вмінню знайти зворушливі образи, змусити читача радіти, сумувати, любити, страждати і перемагати разом із ліричним героєм. Про що б не писав поет, невмирущі почуття кохання чи біль і обурення з приводу негацій нашого життя — творчість свою Олександр Богачук незмінно вимірював єдиним мірилом — непідробною щирістю…

Спливає час, біжать роки. Хоч немає з нами Олександра Теофіловича, але його «Тиша навкруги» з молодими голосами Антоніни, Світлани і Валерія Мареничів трепетно звучать й досі пісні звучать.

У пшенично–золотавого, з озерно–голубими очима Олександра Богачука — корінного волинянина, з діда–прадіда ковальського роду, — поетичне слово завжди мало свій особливий почерк, в якому поєдналася простота з прозорою глибиною. Зваблювало воно композиторів різних поколінь, рангів і рівнів — від маститих класиків до початківців–«новобранців». Нині на слуху мільйонів знакові пісенні композиції поета, які звучать звідусіль. І не одна лише нев’януча «Тиша навкруги». Згадаймо «Троянди на пероні» — суперхіт 1960–х на музику маестро Анатолія Горчинського, «Cерце скрипки» (музика Ігоря Перчука з репертуару Василя Зінкевича), «Іду я росами» (музика Володимира Верменича, яку полюбили з голосу Костянтина Огнєвого), «Димить туман» і «А зозуля кує» (музика Георгія Майбороди). Олександр Теофілович творив поезію такого ступеня якості, яка завжди звучатиме й без музичного супроводу самодостатньо, захоплююче і переконливо.