У кожного свій рецепт щастя

Влітку 2013 року семеро молодих драматургів і семеро молодих режисерів на запрошення в.о. художнього керівника Сергія Проскурні вирушили до Черкаського театру з тим, щоби об’єднавшись у творчі тандеми створити спочатку п’єси, а потім вистави. За кільканадцять днів роботи глядачам були репрезентовані перші робочі матеріали до текстів, в більшості з яких історії, розказані акторами або простими містянами. Власне, драма Дмитра Левицького «Лєна», поставлена київським режисером Тамарою Труновою, народилася саме з оповідки, почутої у стінах театру. Бувальщина про дівчину, яка кохала, завагітніла, але так і не вийшла заміж, вписана, по-перше, у схему класичного любовного трикутника, по-друге, у соціальний андеграунд, знаний переважно по новій хвилі українського кіно.

Зовнішні обставини, які ніби так і просяться бути намальованими безапеляційною чорною фарбою, для режисера і художників стали лиш підставою зауважити рідні оку побутові деталі й елементи екстер’єру. Наталка і Сергій Ридванецькі сконструювали простір, що скидається радше на дитячий майданчик: кожна з ігрових локацій розставлена по периметру поворотного кола. Тут тобі і сімейний, грубо обтесаний дерев’яний стіл, і крихітна кухня на два стільці, і самотній обдертий двосторонній біг-борд, що обіцяє покращення і пропонує елітну косметику. Корито, лави, підвісна лійка-рукомийник бовваніє по центру, ніби маятник, бовваніють самотні двері, до яких притулилися граблі та гітара… Все роз’єднане, розпорошене, ніби невидимою відцентровою силою розтягнуте кожне на своє місце.

Власне, й історія «Лєни», як її оповідає Тамара Трунова, саме про розриви міцних, сталевих тросів сімейних стосунків, про спадкові хвороби жорстокості та якоїсь фаталістичної безнадії. Щастя тут не чекають, бо ніколи його не бачили. Родина Лєни (Надія Корбут) була змушена продати квартиру, адже тяжко захворіла її менша сестра. Але лікування не допомогло, до того ж довелося перебратися у якесь напівмертве село, Лєна кинула навчання. Сюди й прибув Руслан (Олександр Гуменний) з батьками на сватання. Але поруч сновигає на мотоциклі, насправді ж повільно рухається по колу, хлопець Максим (Олег Телятник), що кохає Лєну. Це молодше покоління у спектаклі зображене невиліковними «аутистами», що не покидає зручний панцир, ховаючись від небезпек. Вони страждають, кохають, скаженіють від ревнощів, з’ясовуються стосунки, однак не здатні на рішучий, карколомний вчинок – не можуть наважитися на втечу зі світу ілюзій і батьківської турботи, що скидається на тиранію. Однак, режисер із гіркою іронією констатує, що й старше покоління, насправді, не знає, як його краще вправлятися з життям, як добитися благополуччя та вимолити-випросити талану для дітей. Скажімо, батько Лєни (Михайло Кондратський), колишній афганець, так і не зміг оговтатися від «душевної контузії», повністю реабілітуватися і забути про жах війни і смерті.

Тамара Трунова докладає максимум зусиль, щоб сльозлива мелодрама не стояла навіть тінню за плечима цих героїв. Трагігротеск із вкрапленнями прийомів театру абсурду не залишає надії побутово-реалістичним штамам. Про складні і болючі речі тут говорять відсторонено і стишено, подеколи з гірким усміхом. Власне, правдоподібність у «Лєні» досягається саме відмовою від будь яких імітацій – життя чи емоцій. Сцена сімейного застілля. Батько Руслана (Юрій Берлінський) довго лаштується промовляти тост. Встає застібає піджак, знімає годинник і викладає його поперед очі, щоб слідкувати за часом, просить налити чарку, підсовує стілець. У цьому абсолютно безглуздому ритуалі, проробленому ретельно і поважно, іронічно відблискує нікчемність наших повсякденних суєтних рухів, механічних жестів, гарно припасованих до кожного випадку пустих слів. На таких же ледь-ледь переперчених інтонаціях, на ледь опукліше поданих деталях вибудовані і ролі двох матерів (Тетяна Крижанівська й Наталя Вігран), їх характерність майбутньої свекрухи і майбутньої тещі взята не з анекдотів, а з обставин їх долі, їх різних суспільних прошарків. На контрасті до них вибудована дуже тиха й цілісна роль матері Максима (Світлана Терещенко), яка не вміє скаржитись, вміє лиш молитись і чекати сина, який одного разу таки не повернеться.

Всю виставу поруч із героями існує мовчазна сестра Лєни – Маша (Анна Куриленко), яку бачить і з якою спілкується лиш заголовна героїня. Цей зсув реальності не відлунює інфернальним, він подається як чергова констатація єдності усього з усім. Адже, через деякий час, навчившись розуміти німі, безсловесні «розмови» цих героїв, з усією очевидністю бачиш їх абсолютно однакову і самотність, і безпорадність, і гостру потребу крихти співчуття. Але замість рецепту щастя у фіналі вистави у вигляді титрів транслюють рецепт моркви по-корейськи, улюбленої страви Максима, – деякі відповіді, на жаль, існують тільки у вигляді більш складних питань…

Нагадаємо, режисер Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова - лауреат Першого всеукраїнського фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса в номінації «Елегантність режисерської форми», лауреат професійної премії "Київська пектораль" у номінації "Краща вистава для дітей" - "Пасажир у валізі". Вона відома такими постановками як «Том Сойер», «Пасажир у чемодані», «Дві дамочки в сторону півночі», «Холостяки і холостячки», «Мене немає («Пізно лякати»)» та інші.