У Києві побувала паризька "Культура"

Польський еміграційний щомісячник, який видається в Парижі став, здається, першим зарубіжним виданням, удостоєним спеціального наукового заходу в Україні ­ і то на досить високому рівні. Кілька десятків учених з України, Польщі, Канади, США, Франції та Німеччини взяли участь у триденному симпозіумі "Інтелектуали, культура, політика: досвід Польщі та України".

Природно, що від самого початку організатори симпозіуму намагалися пояснити невтаємниченим слухачам причину такої підвищеної уваги з українського боку до маловідомого в Україні польського часопису ­ куди менш відомого, ніж популярні за радянських часів "Kobieta i zycie", "Sportowiec", "Widnokregi", "Szpilki". Один з авторів "Культури", ведучий її постійної української рубрики, професор із Німеччини Богдан Осадчук показав давні видання "Культури" зменшеного формату, які виготовлялися спеціально в такому "мініатюрному" вигляді для нелегального завезення до Польщі та інших країн комуністичного блоку.

Польща, безумовно, була головним джерелом "нелегальщини", яка проникла до України, ­ почасти тому, що звідти приїздило куди більше людей, ніж, скажімо, з Канади чи США, а по-друге, тому, що митний контроль був менш ретельним і "фаховим" ­ як­не­як, Польща, вважалося, перебуває по той самий бік "залізної завіси", що й Україна. "Найбільше клопотів, ­ згадував на симпозіумі академік Ярослав Ісаєвич, ­ було з релігійною літературою. Радянські митники особливо ретельно фільтрували "релігійну заразу", яка проникала з католицької Польщі, ­ конфіскуючи іконки, хрестики, молитовники й навіть художні альбоми, якщо там були репродукції ікон чи просто релігійні сюжети. Так, між іншим, я позбувся розкішного альбому Джотто". "Мы бы тебе это пропустили, если бы ты был поп", ­ пояснив митник, забираючи книгу в професора, який іще не був тоді ні попом, ні академіком.

Безперечно, "Культура" мала більший вплив на польську інтелігенцію, ніж українську. Саме "Культура" поставила на порядок денний і запропонувала якісно нове осмислення фундаментальних для польської нації проблем ­ співіснування з сусідами, відносин із комуністичною владою, громадських обов'язків та індивідуальних прав. Фактично часопис став рупором польського нонконформізму (а не лише політичного дисидентства), послідовно ревізуючи як нові комуністичні, так і старі націоналістичні стереотипи. Дискурс "Культури" великою мірою визначив категорії мовлення й мислення опозиційної польської інтелігенції, яка кинула виклик комуністичній владі в 60­х роках і врешті здобула впевнену перемогу в 80­х.

Українська тематика, зокрема ставлення до територіальних проблем, до історичних травм, до перспектив польсько­українського примирення й політичної та культурної взаємодії, стали важливим аспектом "інтелектуальної революції", здійсненої на рубежі 40­50­х років видавцями й авторами паризької "Культури", передусім її засновником і незмінним редактором доктором Єжи Гедройцем. Не випадково один з ініціаторів симпозіуму, директор Гарвардського українського дослідницького інституту професор Роман Шпорлюк порівняв зусилля "Культури", спрямовані на східноєвропейську реінтеграцію, з американським планом Маршалла для Західної Європи, п'ятдесятиліття якого теж, до речі, виповнилося цього року.

"План Гедройця", безумовно, є радше метафорою певної інтелектуальної стратегії, ніж реальним геополітичним планом, створеним ще до заснування журналу. Сам Гедройць, який у 30­ті роки розробляв проблематику нормалізації відносин із тогочасними меншинами Польщі ­ українцями, литовцями, білорусами, схилявся на початку до концепцій федералізму, себто модернізованої й лібералізованої історичної Речі Посполитої. Не був, як і його колеги, ні "полонофобом", ні "космополітом", але як прагматичний націоналіст досить швидко усвідомив, що правдиві інтереси незалежної Польщі полягають у відмові від історичних міфів та забобонів і нормалізації стосунків із суверенною Україною, Білоруссю, Литвою, денацифікованою Німеччиною й декомунізованою Росією ­ на підставі взаємоповаги й співпраці. Його утопічна на той час візія виявилася реальністю, у кожнім разі, після краху комунізму й розпаду радянської імперії вона почала набирати нарешті реальних обрисів.

Симпозіум не обмежився самим лише "ювілейним" з'ясуванням ролі "Культури" в налагодженні польсько­українського діалогу. Його учасники заторкнули широке коло проблем, що стосуються різних аспектів буття обох народів у нових історичних умовах.

На жаль, одне, доволі просте питання залишилося без відповіді: чи з'явиться нарешті "Культура" в українських книгарнях, кіосках чи принаймні бібліотеках? І взагалі: чи можна буде коли­небудь знов передплачувати польську (чеську, словацьку, болгарську) періодику так само, як російську (а ціни на неї, до речі, цілком співмірні з нашими)? "Залізна завіса" впала, здається, лише для поляків, а для нас вона ­ у багатьох відношеннях ­ збереглася, перемістившись лише на Буг і замкнувши Україну в тому самому, фатальному для неї, "євразійському просторі", з якого вона безуспішно намагається вирватись ось уже триста років.