У пошуках чистого тону

Мирон Юсипович — диригент, який з оркестром «K@K Philharmoniker» дає не менше 40 концертів у найвідоміших залах Старого Світу. Таких як Мюнхенська філармонія, Ляйпцігській «Гевандгауз», Берлінській Концертгаус та «Мьюзик Ферайн» у Відні, залі, що вважається найпрестижнішим концертним майданчиком, де виконують серйозну симфонічну музику. Організатори концертів навряд чи запрошували б українських музикантів iз року в рік, якби не обов’язкове виконання ними однієї з умов — глядацьких овацій стоячи по закінченні кожного з концертів. І кожна з рецензій у європейській пресі закінчується саме таким акордом — «глядачі довго аплодували у захваті», «вигуки «біс» були мотивованими — український диригент показав себе, як особливий знавець Верді. Він уникав рутини та поверховості у виконанні…»

Однак ці цитати з Mannheimer Morgen та інших впливових газет я навела лише для того, щоб довести читачеві — наш співрозмовник знає, про що говорить, його думка викристалізувалася протягом років, довгого гастрольного життя. Адже саме гастролі стали приводом для бесіди, що почалася, щиро кажучи, з неприємного інциденту: Юсипович виступав на зборах iз приводу звільнення з роботи 23-х музикантів львівської філармонії…

— Чому ви прийшли на збори, які на ваше життя в жодному разі не могли вплинути?

— Тому що серед цих людей є мої знайомі, я поважаю багатьох із них як музикантів, і вважаю, що ситуація, в якій вони опинилися (а правильніше буде сказати: ситуація, в якій опинилися українські музиканти загалом), є досить складною. Кілька років поспіль артисти львівської філармонії їздили на гастролі, укладаючи з керівництвом джентльменську угоду: писали заяву на звільнення (бо на місяць законодавством відпустку за свій рахунок надавати не можна, лише на два тижні). Коли ж поверталися, їх поновлювали на роботі. А тут прийшов новий керівник і не взяв гастролерів назад. Значною мірою новий директор знаходився під тиском людей, що залишилися на роботі, бо вони мали в цей час працювати і за себе, і за музикантів, що поїхали, причому за ті ж 300 гривень зарплати. Як на мене, то неймовірною є ситуація, коли людина, що виконує Стравінського чи Шостаковича, вклала багато праці у розвиток свого професійного рівня, отримує зарплату в 300 гривень, на які гідно прожити неможливо.

— А як за кордоном живуть музиканти, вони ж, здебільшого, взагалі не мають постійної зарплати…

— Хороший музикант працює в поважному оркестрі, куди він потрапляє за конкурсом. Рік, як правило, його випробовують, а потім укладають контракт на п’ять років, а потім, якщо його рівень не впав, ще на п’ять і так далі. При цьому людина відчуває соціальний захист, якщо хворіє, їй оплачують лікування, і взагалі, повинен сказати, там така сильна профспілка, що з нашою не порівняти. Але на чому я хочу наголосити — людина відчуває мотивацію для постійного росту. А наші оркестранти, працюй над собою, не працюй — отримують 300 гривень. Вони приходять у філармонію напівголодні й матеріал для виконання, як правило, бачать лише на репетиціях. У світі ж існує норма: за контрактом ноти ти маєш отримати за півроку до концерту. Якщо ти їх не отримав, можеш зі спокійною душею відмовитися від виконання. Мої музиканти, в оркестрі «К@К Philarmoniker» завжди готові до виконання нового для них музичного твору заздалегідь, ще до перших спільних репетицій. Вони мають до цього стимул — не втратити добре оплачуваної роботи. До того ж на гастролях ми живемо в готелях iз чотирма зірками, харчуємося в ресторанах. Пам’ятаю, якось на початку хтось висловив пропозицію поселятися в готелях нижчого класу, а різницю щоб давали грошима. І тоді власник оркестру (я лише його шеф-диригент) пояснив, що робити таке — неможливе явище. Якщо в місто приїжджає оркестр, журналісти вже знають, де вони розмістилися, і це теж говорить про рівень музикантів, рівень їхньої самоповаги, а звідси, як відомо, випливає багато речей…Часом я дивлюсь на музикантів оркестру і приємно дивуюся — всі виховані, ввічливі, ніколи не спізнюються, вбираються зі смаком, а що головне — мають якісь благосні, одухотворені обличчя. Бо затурбовані вони, здебільшого, творчими процесами, а не тим, що борг за квартиру росте, холодильник порожній, і взагалі — життя до них несправедливе!

— Щодо справедливості, то вас, до речі, вважають улюбленцем долі…

— Повірте, мені нічого не падало з неба. Я розсилав кілька років свої резюме, зідзвонювався з продюсерами та власниками оркестрів, їздив на зустрічі, стукав у різні двері, частіше отримуючи «ні», ніж «так». Мене звільняли з керівних посад, які я обіймав (здебільшого за надмірну активність…), однак я не здавався, і переконався: не буває так, що одним постійно щастить, а іншим — ні. Хоч раз доля посилає тобі шанс. А чим настирливіше ти стукаєш у двері, тим більше шансів отримуєш. І треба лише ними скористатися, що в моєму розумінні означає — працювати і працювати. До речі, я впевнений, всі музиканти оркестру працюють не заради чотиризіркових готелей, вони мають величезну сатисфакцію іншого гатунку — їх оцінюють високо, без жодних скидок на національну приналежність. 2-тисячний зал в центрі Мюнхена, де два тижні тому виступав Російський національний оркестр під керівництвом М.Ростроповича, тиждень тому — оркестр Баварського радіо з М.Янсонсом, а ще через тиждень буде Мюнхенський оркестр з Д.Левайном. І те, що сьогодні цей зал дарує «штенде овейшн» по закінченні нашого виступу, чогось та варте. Для справжнього музиканта виступи в такому залі, де, мені здається, жоден інший оркестр українських виконавців не виступав, справа професійних амбіцій.

А те, що реалізація творчої особистості, яка працює в структурі теперішніх державних музичних установ, сьогодні неможлива, — ні для кого не секрет. І справа зовсім не у дефіцитності в Україні Ойстрахів та Караянів, скільки у відсутності правильної організаційної політики, а ще правильніше буде сказати — у відсутності Юрока (американського суперімпресарію початку минулого століття) чи якогось Семена Альбертовича, який би на рівні державному чи приватному зміг закрутити справу так, щоб музиканти на нього молилися. Колись існували структури типу «Москонцерта», які влаштовували постійні концерти, гастролі, обмін творчими колективами. Тепер немає жодної серйозної агенції, яка б опікувалася, підкреслюю, не представниками шоу-бізнесу, а симфонічними колективами чи окремими виконавцями класичної музики. В цьому сенсі ми перебуваємо наче у кам’яній добі, продовжуючи добувати вогонь примітивними засобами. І, що дивовижно, — шаманів усіх рівнів це влаштовує.

— Це не ностальгічні мотиви?

— Яка ностальгія!? Це звичайнісіньке обурення на межі відчаю! Тому що вже не імперська Москва, а рідний Київ нас «душить». Раніше дотацію на нові постановки отримували і в Москві, і у Львові, хоча між платнею у Кіровському (Ленінград) і Львівському оперному різниця була у 2—2,5 рази. А ви знаєте, яка сьогодні різниця в оплаті праці між, приміром, львівськими і столичними колективами — у 10 (!) разів. І цю різницю в 10 разів можна спроектувати на всі творчі та життєві аспекти. І саме тому державна культурна політика спричинилася до поглиблення провінційності таких міст, як Львів. Я хочу наголосити на цьому саме зараз, коли має відбутися оновлення влади, коли нові люди прийдуть у виконавчі структури, і мені дуже б хотілося, щоб вони над усім цим замислилися, і не допустили подальшого падіння культурного рівня, ситуації, коли наявність творчого ресурсу в країні не є предметом гонору.

Після своєї інавгурації, вже на Майдані, Віктор Ющенко пообіцяв, що буде плекати сад української культури. Маю надію, що це означає, і те, що на відповідальні посади добиратимуть людей за трьома принципами: порядність, професійність та патріотизм. Що партійна приналежність не стане останнім і невідворотним фактором, що все вирішуватиме. Скажу більше — знаю людину, яку на посаду призначили (хоча він до цієї партії не належав) есдеки, а цi ніби мають «свого хлопця», до речі, набагато слабшого. Чи буде це кращим для української культури. Чи не корисніше у кожному випадку виявляти мудрість, враховуючи реальні можливості та здібності людини, а також попередні реальні здобутки.

На жаль, до деякої міри, біда України в тому, що йде переривання, причому це дуже поширене явище, позитивного процесу. Я хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Не йдеться про тих людей, що потонули в корупційних процесах, який позитив можна від них чекати? Йдеться про людей, які не вміють і не стануть наввипередки бігти присягати на вірність заради кар’єри. До речі, саме через це я не вступив свого часу в КПРС, а потім у Народний рух, надто часто бачив подібні приклади. Однак зараз я говорю про представників інтелігенції, які тихо працюють і не б’ють себе в груди. Дуже часто страждають саме такі. Вони доводять справу до певного рівня, потім їх відсувають і знову починають все майже з нуля.

Я говорю про це, не оглядаючись і не побоюючись, що мені це хтось пригадає, саме тому, що мої «посади» від мене вже не втечуть. Їх визначає слухач. Причому часом такий, що приходить на концерт iз партитурою і уважно звіряє кожен такт. Тут не збрешеш і не прикриєшся гучними промовами чи званнями.

— Ви могли сотні разів емігрувати. Однак ви вперто повертаєтесь у Львів.

— Нещодавно у Мюнхенській філармонії (2,5 тисячі глядацьких місць) просто під час концерту відбувався запис компакт-диску. Сьогодні його вже можна придбати у музичних магазинах Європи. Коли ж вперше прослухав висланий мені майстер-диск, то на очі навернулися сльози. Знаєте, з чого він розпочинався?! Це була увертюра до опери «Тарас Бульба» Лисенка і хор «За світ встали козаченьки», які у програмі виконували на «біс». До речі, щоб вставити ці твори в програму, а працювали ми над проектом «Кращі оперні хори», довелося трошки повоювати. Однак коли зал зірвався, я дістав колосальну сатисфакцію. Всі ми пережили незабутні хвилини. Уявіть собі — в прекрасному біло-золотому залі із фантастичною акустикою, після Вагнера, Верді, Бізе, добре відомих цій вишуканій публіці, на піднесенні виспівати кожну фразу рідної мелодії. Жоден глядач не міг збагнути, що це за музика і якою мовою співають. І все ж таки після останнього акорду була справжня «буря». Тепер ви розумієте, чому я живу у Львові?

— А завтра все ж таки від’їжджаєте у Берлін…

— Тому що таким має бути життя музиканта. Він мусить дарувати своє мистецтво людям. До речі, крім оркестрантів тепер виїжджає і прекрасний хор, до організації якого безпосередньо долучився.

— І все це теж «Да Капо». До його діяльності варто уважніше поставитися.

— Приклад «Да Капо» є, без сумніву, показовим для України, але ніяк не єдиною панацеєю. Можна і варто створювати й інші агенції на інших концептуальних засадах. А ця австрійська агенція опікується нашим оркестром, бо впевнена у його конкурентоздатності. Вона дала можливість 70-ти українським музикантам творчо рости, нормально жити, причому не на гроші з українського бюджету, а навпаки, — вкладаючи у цей бюджет через сплату податків. Хіба це погано? До речі, на всіх афішах підкреслено, що колектив складається з українських виконавців. Базуємось ми у Львові, а мешкаємо у восьми різних містах. Людей відбирали на умовах конкурсних, і вони цінують свій статус. Дуже ймовірно, що без цієї роботи, усіх цих музикантів в України вже б не було.

— Однак ви, до деякої міри, самостійно розкрутили себе ще до цього, ставши артистом-виконавцем та арт- агенцією в одній особі.

— І це було надзвичайно складно. Людині творчій потрібен постійний музичний тренінг, робота душі, а ти змушений вести переговори кількома мовами, приймати факси, щодня на кілька годин «залазити» в інтернет, дбати про фото та прес-релізи. Зобов’язаний спілкуватися з різними людьми, вміти продати себе, щиро кажучи, як товар. А я хочу робити те, що вмію найкраще — диригувати.

Тобто самому дбати за себе на такому рівні — не вихід. Потрібен інший шлях.

В Україні сьогодні чомусь всі добиваються статусу «Національного». Звичайно, це дає невеличке збільшення зарплати, однак загальної ситуації не змінює. Знову ж тепер вже у Національному театрі співак виконуватиме у 200-ий чи 250-ий раз партію Риголетто на сцені, де знає кожну дощечку… А він має випробовувати себе у нових постановках, завойовувати нового глядача, тобто багато їздити, працювати із різними режисерами та диригентами. Колись у 94-му, я, молодий диригент Львівського оперного, вручив представникам влади цілий трактат з новою концепцією театрального життя, думав, що все швидко зміниться, подує свіжий вітер. Не сталося… А серед пропозицій була й така: працює в Україні п’ять оперних театрів, над ними створюється структура (державна чи приватна), яка допомагає, що називається, мати завжди приплив свіжої крові. Виконавці можуть регулярно виступати у будь-якому театрі, хоча «приписані» до якогось конкретного. Ця сама ситуація з режисерами та диригентами. Йшлося і про спільні між українськими оперними театрами проекти-постановки, коли декорації, костюми, театральний реквізит міг використовувати почергово кожен із театрів, готуючи лише музично-виконавську сторону проекту (Підготовка хору, оркестру, солістів другого та третього плану. Ведучі ж солісти повинні співати скрізь.) Таким чином, економляться кошти і можна за сезон ставити набагато більше вистав. А головне — бути набагато цікавішим для глядача. Зрештою, саме для цього ми і працюємо. Ця практика давно в світі існує, причому у високорозвинених, багатих країнах, де рахують кожен цент. А ми продовжуємо черпати кошти з державного бюджету і давати дуже низький коефіцієнт віддачі закладених коштів.

Загальний стан музичної академічної справи в Україні зараз нагадує мені чудову майстрову скрипку, яка давно вже розстроєна і звучить фальшиво. Перед тим, як починати на цьому інструменті грати, його, ясна річ, потрібно настроїти. Але проблема в тому, що, як показало останнє десятиліття, настройщики, як правило, не знають, як правильно крутити кілки цієї скрипки. Ініціатива у цій справі повинна йти від практиків, які мають досвід і дійсно зацікавлені у змінах. У мене є відчуття, що саме зараз так і станеться. І скрипка української музичної культури матиме чистий тон і зазвучить на весь світ.